Політологічний словник
Центральна Рада (Українська Центральна Рада, УЦР) – перший державний орган у новітній історії українського народу, який виступив ініціатором національного відродження України. УЦР упродовж 14 місяців (з березня 1917 до квітня 1918 р.) пройшла складний шлях від київської міської громадської організації, створеної групою української національно свідомої інтелігенції, до активного чинника відновлення новітньої української державності – парламенту. Ідею створення єдиного всеукраїнського центру, що координував
За словами голови УЦР М. Грушевського, українці зрозуміли, що діяльність як Ради, так і її виконавчого органу – Генерального Секретаріату – “може розвиватися тільки під умовою, коли Центральна Рада перестане бути виключно національним органом, а з тим і її генеральний] секретаріат стане авторитетною владою не тільки для тих, що добровільно його признаватимуть як свою національну владу, а обов’язково для всієї людності”. Тому з 20 липня до її складу ввійшли представники національних меншин (202 члени та 52 кандидати, а саме: 30 – від Ради робітничих депутатів, по 20 – від Ради військових депутатів, російських есерів та РСДРП(м), по 10 – від Ради об’єднаних громадських організацій та партії конституційних демократів. 4 – від народних соціалістів, 50 осіб – від єврейської громади, 20 – від польської, 4 – від молдавської, по 3 – від татарської та німецької, по 1 – від греків, чехів, болгар та менонітів і 4 вакансії). Національний склад УЦР був такий: 75 % мандатів належало українцям, решта (202) – національним меншинам. Росіяни мали понад 14% усіх місць, євреї – близько 6, поляки – 2,5 %.
Формування організаційних структур УЦР розпочалося з перших днів її існування. У повідомленні газети “Вісти з Української Центральної Ради” за 19 березня, де йшлося про створення Ради 7 березня, окреслено її перші структури: президію (голова Ради, два його заступники, писар та скарбник) і дев’ять комісій. Після Всеукраїнського національного з’їзду відбулося ускладнення структур, яке свідчило про завершення першого організаційного періоду, перетворення Ради на активний, дійовий чинник політичного життя не лише України, а й за її межами. Згідно з демократичними організаційними принципами, вищим органом визнавалися її загальні збори. У “Наказі Українській Центральній Раді” від 23 квітня 1917р. зазначалося, що вони “визначають напрям і характер всієї роботи УЦР”. Збори мали скликатися не рідше як один раз на місяць, а в разі нагальної потреби передбачалися екстрені збори. За період існування Ради відбулося дев’ять загальних зборів. Перші загальні збори відбулися 8 квітня, в день завершення роботи Всеукраїнського національного з’їзду, на яких було затверджено список членів УЦР, обраної з’їздом, сформовано її виконавчий орган – Комітет Центральної ради. Другі загальні збори (22 – 23 квітня 1917 р.) обговорили питання про українізацію війська, ухвалили перший нормативний акт діяльності Ради – згаданий вище “Наказ”. У центрі уваги третіх загальних зборів (7 – 9 травня 1917 р.) було питання взаємостосунків з Тимчасовим урядом, відрядження повноважної делегації до Петрограда з метою розв’язання питання про право українського народу на національно-територіальну автономію. Четверті загальні збори (1-3 червня 1917 р.) заслухали звіт В. Винниченка про поїздку делегації Ради до Петербурга, а також повідомлення про відхилення Тимчасовим урядом домагань автономії. Збори постановили звернутися до українського народу із закликом “негайного закладення підвалин автономного ладу в Україні”. Ця постанова стала важливою підставою проголошення Першого Універсалу. П’яті загальні збори (20 червня 1917 р.) затвердили утворення Генерального секретаріату та його декларацію, ухвалили ряд резолюцій, що стосувалися реорганізації Ради, поповнення її представниками національних меншин, що проживали в Україні. Збори вирішили провести у Києві З’їзд народів Росії, які прагнули федеративного устрою країни, внесли зміни до статуту Комітету Центральної Ради, розширили його права та збільшили кількість членів, обговорили хід переговорів лідерів Центральної Ради з делегацією Тимчасового уряду в Києві, схвалили Другий Універсал. Шості загальні збори (5 – 9 серпня 1917 р.) бурхливо обговорювали ситуацію, яка виникла після відмови Тимчасового уряду санкціонувати “Статут вищого управління України”, заміни його “Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду”. Було порушено питання про скликання Українських Установчих зборів, а також засуджено ініціативу Тимчасового уряду щодо проведення у Москві 12 серпня Державної наради. У центрі уваги сьомих загальних зборів (29 жовтня – 2 листопада 1917 р.) був пошук виходу із ситуації, що склалася в країні після падіння Тимчасового уряду у Петрограді та збройного інциденту в Києві. На восьмих загальних зборах (12 – 17 грудня 1917 р.) гостро дебатувалося питання про мир та землю, було обговорено хід підготовки до виборів Українських Установчих зборів. Дев’яті загальні збори (15 – 25 січня 1918 р.) схвалили закони про землю та 8-годинний робочий день, внесли деякі зміни до закону про вибори до Українських Установчих зборів. Учасники зборів обговорили хід мирних переговорів у Бресті, ситуацію, що склалася у зв’язку з наступом більшовиків та повстанням на заводі “Арсенал”, схвалили реорганізацію Малої ради, затвердили В. Голубовича на посаді голови Ради народних міністрів.
Загальні збори, незважаючи на високі повноваження, виявилися найменш ефективною структурою Ради. Дієвим структурним елементом її зарекомендувала себе Мала рада, яка спочатку функціонувала як виконавчий орган і називалася Комітетом УЦР. Перший склад цього Комітету (20 осіб) було обрано 8 квітня загальними зборами. Увійшли до нього президія Ради (голова та два його заступники) і 17 членів. Обов’язки і права комітету було визначено “Наказом” від 23 квітня 1917 р. Комітету доручалося виконувати поточну роботу “в конкретній, постійно змінюючийся обстановці моменту”. Однак з самого початку він мав значну як організаційну, так і політичну свободу. Його повний склад, згідно з “Наказом”, розширювався до 33 членів, з яких лише 20 (враховуючи голову Ради та двох заступників) обиралися загальними зборами, решта поповнювалася рішеннями самого Комітету. Він також обирав голів комісій, які діяли при УЦР, її секретарів та скарбника. Комітет став керівним її осередком, формував ініціативи, які вносилися на розгляд сесій, готував проекти найважливіших політичних рішень, схвалював і проголошував їх іменем Ради. В руках Комітету зосереджувалися фінанси, він контролював і спрямовував поточну роботу, здійснював зв’язок з місцями. 29 червня постановою п’яти загальних зборів Комітет дістав право “вирішення всіх негайних справ, що належать до компетенції Ради”. Одразу до 40 осіб розширився його склад. На початку липня Комітет поповнився на 30 % (18 осіб) політичними діячами, що репрезентували національні меншини. У процесі реформування Комітет остаточно змінив свою назву і з липня почав називатися Малою радою. 1 серпня вона затвердила власний регламент. Щотижня вона повинна була збиратися на чергові збори, окрім того, за потреби голова Ради міг скликати і надзвичайні збори. Для схвалення важливих законодавчих рішень кворум встановлювався у 2/3 загальної кількості членів, а для менш відповідальних – 1/2. Рішення схвалювалися простою більшістю відкритим, закритим чи поіменним голосуванням. Регламент відкривав широкі можливості для діяльності голови Ради. Він скликав і вів збори, пропонував порядок денний, керував обговоренням, підводив його підсумки, встановлював порядок голосування пропозицій (резолюцій), що надходили від фракцій. Постійним головою Ради протягом її існування залишався М. Грушевський. Мала рада формувалася на основі пропорційності між фракціями, які утворювали Велику раду. Позапартійний голова Ради мав чотирьох заступників від чотирьох українських партій, два відповідальні секретарі президії належали до УПСР, а два – до УСДРП. У серпні з 65 членів Малої ради до українських партій належали 35, єврейських – 15, російських – 10, польських – 4 особи. Найбільше місць у Малій раді – 14 – мали УСДРП та УПСР (остання не враховуючи М. Грушевського). Кількісний паритет у Малій раді між цими партіями зберігався до початку 1918 р. Більшість з найвідповідальніших політичних рішень Ради було прийнято Малою радою. До її доробку потрібно зарахувати Перший, Третій та Четвертий Універсали, статут Генерального секретаріату, Конституцію УНР, закони про грошову одиницю, громадянство УНР, адміністративно-територіальний устрій України, про запровадження григоріанського календаря та середньоєвропейського часу, про ратифікацію Брестського мирного договору.
Важливим структурним елементом, підпорядкованим Малій раді, були постійні та тимчасові комісії Центральної ради. Перші з них було сформовано ще в березні 1917р., далі утворення та діяльність комісій обумовлювалися “Наказом” від 23 квітня та регламентом Малої ради.
Дорошенко Д. Історія України: 1917 – 1923 pp.: Т. 1. Доба Центральної Ради. – Ужгород, 1932 – Нью-Йорк, 1954; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917 – 1920 pp. У 4 т. – Прага, 1921 – 1922; Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. – К., 1996.
О. Антонюк
(1 votes, average: 5,00 out of 5)