Історія економічних вчень
ІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ
10.3. Неоінституціоналізм. Дж. Гелбрейт, Р. Коуз
Після Другої світової війни вплив чистого інституціоналізму пішов на спад, але цей напрям у дещо іншій формі відродився у творах Джона Кеннета Гелбрейта (нар. у 1909 р.). Його основна праця “Нове індустріальне суспільство” (1961 р.) присвячена аналізу й ролі в економіці “техноструктури” – суспільного прошарку, що включає вчених, конструкторів, фахівців з технологій, управління, фінансів і взагалі всього, що потрібно для забезпечення
Формування нової моделі надто складних виробів вимагає наукових пошуків і конструкторських розробок, створення нових технологій і нових матеріалів, а це потребує значного часу. Тому необхідно не тільки ретельно вивчати ринок, а й прогнозувати попит, ціни на сировину тощо. “Не
Необхідна для цього інформація може бути тільки результатом колективної діяльності кваліфікованих фахівців, які здатні достовірно визначити, що, як і в яких обсягах виробляти. Саме управління капіталом стає одним із різновидів складної професійної діяльності.
Роздумуючи над цими особливостями сучасної економічної поведінки, Гелбрейт дійшов таких висновків:
– У корпораціях реальною владою володіють не власники, а інфраструктура. На думку Гелбрейта, влада завжди “переходить до того фактора виробництва, який найважче замінити”. Спочатку це була земля, потім капітал, а тепер – це “сукупність людей, що володіють різноманітними технічними знаннями, досвідом і здібностями, в яких мають потребу сучасна промислова технологія і планування”.
– Влада техноструктури безлика, оскільки всі рішення виробляються поступово і колективно, приймаються поетапно, шляхом складних узгоджень. Найвище керівництво лише координує цей процес.
– Техноструктура змушена планувати роботу корпорації на роки вперед. Тільки за цієї умови можна заздалегідь укладати контракти на наукові й конструкторські розробки, постачання сировини і комплектуючих.
– Техноструктура зацікавлена не стільки в максимізації прибутку на капітал, скільки у забезпеченні міцних позицій корпорації на ринку, в створенні умов для того, щоб власник потребував послуг інфраструктури. “Як тільки інфраструктурі вдається забезпечити себе за допомогою мінімального рівня прибутку, в неї з’являється певна свобода у виборі цілей. У переважній більшості випадків мета полягає в тому, щоб досягти максимально можливого темпу зростання корпорації, а це вимірюється, головним чином, обсягом продажу. Таке зростання означає збільшення персоналу, підвищення відповідальності і, отже, забезпечує додаткові можливості для кар’єрного просування й отримання більш високої платні”.
– Планування вимагає стабільності, щоб можна було передбачати майбутній результат прийнятих рішень. Це недостатньо поєднується з вільною конкуренцією. Тому в сучасній економіці формується безперервна і всеохопна мережа міжкорпораційних договорів, яка робить ринок керованим, стабільним і передбачуваним. Стихійний ринок і вільна конкуренція, на думку Гелбрейта, залишилися тільки в підручниках, а економіка сучасних розвинутих країн керується техноструктурою на основі довгострокового прогнозування.
Позиція Дж. Гелбрейта багато в чому нагадує позицію пізнього Й. Шумпетера, про яку вже йшлося. Тому обмежимось лише одним зауваженням. Перелічені пункти 1 – 4, швидше за все, справедливі. Однак з їх справедливості зовсім не випливає справедливість останнього пункту, що заперечує конкуренцію і вільний ринок у сучасних умовах. Справа в тому, що поряд із тенденціями, названими Гелбрейтом, є й протилежні тенденції, що посилюють конкурентність ринку. Одна з них – непередбачуваність середньо – і довгострокових наслідків запровадження масових новинок. Результат – посилення темпів несподіваних змін економічної кон’юнктури й економічної структури, кращим способом пристосування до яких якраз і є конкурентний ринок (не абсолютна конкуренція і не чиста монополія у значенні Е. Чемберліна). Корпорація, яка ігнорує пристосувальну функцію ринку і покладається тільки на власні плани або на особливий таємний зв’язок з урядом, приречена на поразки в конкурентній та інформаційно прозорій економіці.
Інша справа, що на мікроекономічному рівні потрібно більше приділяти уваги поведінці різного роду організацій, спосіб дії яких не можна повністю спрогнозувати, але він зрозумілий у рамках граничних співвідношень маржиналістів. Гелбрейт також був переконаний у тому, що сучасна економіка надто залежить від коливань попиту і від використання значних за обсягам заощаджень. Але звідси випливає не стільки зростаюча залежність економіки від держави, скільки посилення ролі номінального сектору в економіці.
Рональд Коуз (нар. у 1910 р. в Англії) – американський економіст, професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії 1991 р. Він вважає, що, хоч економісти і вивчають ринок, але їх хвилює лише встановлення рівноважних цін, а не інституціональна основа ринку. Тим самим ігнорується роль, яку відіграє право та інші соціальні інститути в поведінці фірм і функціонуванні ринків.
У статті “Природа фірми” (1937 р.) Коуз відповідає на такі запитання: “Чому якась частина економічної діяльності протікає всередині фірми, де мають місце вертикальні економічні структури, що діють на основі прямих наказів, а інша здійснюється на ринку, де функцію наказів виконують ціни, що вільно встановлюються? Чому економіка не може існувати у вигляді “суцільного ринку”?”
Відповідь Коуза проста: ринок вимагає надмірно високих трансакційних витрат (витрат на укладення угод). Тією мірою, якою механізм прямого директивного управління дає можливість економити трансакційні витрати, фірма витісняє ринок. Разом із тим економіка не може функціонувати у вигляді однієї гігантської фірми, бо координація економічної діяльності за допомогою наказів з єдиного центру також пов’язана з витратами, які експоненційно зростають зі збільшенням розмірів організації.
Таким чином, виникає проблема оптимальних розмірів фірми. Оптимум визначається межею, де витрати ринкової координації дорівнюють витратам централізованого контролю. До досягнення цієї межі вигідна централізація, після – ринок. Оптимум залежить також від структури галузі, технологій, що застосовуються, і характеру конкуренції.
Коуз зробив значний внесок також у дослідження проблеми зовнішніх ефектів – впливів результатів господарської діяльності на об’єкти, не пов’язані з цією діяльністю. Витрати і вигоди від певних видів економічної діяльності можуть поширюватися на людей, які не несуть речових або грошових витрат на її здійснення.
У 50-ті роки Коуз займався проблемою державної монополії в засобах зв’язку. Вважалося очевидним, що без державного контролю в цій сфері пануватиме хаос – конкуруючі станції почнуть працювати на однакових хвилях, створюючи перешкоди одна одній. Коуз показав, що якщо продати в приватну власність хвилі різної частоти, то виникає ефективний ринок і потреба в державному контролі відпадає.
У 1961 р. він опублікував статтю “Проблема соціальних витрат”, в якій виступив проти спроб знайти скрізь, де тільки можливо, “невдачі” ринку і вимагати на цій підставі державного втручання в економіку. Як приклад можна взяти шум від роботи аеропорту або фабричний дим, що отруює повітря. Вважалося, що держава повинна вводити спеціальний податок на тих, хто породжує такі зовнішні несприятливі чинники, і встановити контроль за їхньою діяльністю. Тим часом зовнішні ефекти мають обопільний характер. Фабричний дим заподіює шкоду фермерам, але заборона на викид обертається збитком для споживачів продукції цієї фабрики. Тому має йтися про те, як мінімізувати величину сукупного збитку. Виявляється, якщо права власності чітко визначені й трансакційні витрати (з ведення переговорів тощо) малі, то ринок може самостійно усувати зовнішні ефекти: зацікавлені сторони в змозі самостійно досягти прийнятного вирішення проблем. При цьому не матиме значення, хто саме володіє правом власності – фермери на чисте повітря або господар фабрики на його забруднення. У будь-якому регіоні можна встановити прийнятні рівні забруднення навколишнього середовища, а потім відкрити вільну торгівлю правами на законне забруднення. Учасник, здатний здобути з володіння таким правом більшу вигоду, просто викупить його у того, для кого воно становить меншу цінність. Це положення (незалежність оптимального рішення від розподілу прав власності) є основою “теореми Коуза”.
Ідеї Коуза заклали основу інституціоналізму, що пояснює структуру та еволюцію соціальних інститутів, виходячи з поняття трансакційних витрат. Зазначимо, що саме у відсутності ринкових інститутів, що забезпечують мінімізацію трансакційних витрат, Коуз бачить головне лихо колишніх соціалістичних країн.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)