Роздержавлення і приватизація в Україні

Роздержавлення і приватизація в Україні – процес трансформації державного типу власності в інші типи та форми економічної власності, передусім у приватну власність кланово-номенклатурної еліти. Основними методами Р. і. п. в У. були такі: продаж акцій підприємств за гроші; викуп державних підприємств трудовими колективами; оренда трудовими колективами засобів виробництва з наступним їх викупом; сертифікатна приватизація; укладання контрактів на управління державною власністю та ін. Продаж пакетів акцій підприємств за готівку поширювався

на малі і середні підприємства. Таким шляхом до кінця 2004 приватизовано майже 77,5 тис. об’єктів, а до державного бюджету надійшло бл. 2,4 млрд грн. Щодо таких підприємств (малих і середніх) в Україні також використовувався метод оренди з наступним викупом. Завдяки цьому до трудових колективів перейшло понад 2,9 тис. об’єктів, а в державний бюджет – 1,3 млрд грн. З метою роздержавлення і приватизації всі об’єкти власності були поділені на декілька груп (див. Корпоратизація державної власності). На аукціонах, а отже, за конкурсом, в Україні з 1995 до кінця 2004 продано пакетів акцій на суму 1,3 млрд грн, на фондових біржах – більш як на 2 млрд грн. Сертифікатна приватизація в Україні здійснювалась упродовж 1993-1999. При цьому було використано приватизаційних майнових сертифікатів на 10,3 млрд грн і компенсаційних сертифікатів – на майже 20 млн грн. За цим методом кожному громадянину України надавався сертифікат на частку державного майна і можливість у наступний період обміняти їх на акції підприємств, але внаслідок невизнання приватизаційних сертифікатів справжніми цінними паперами, високих темпів інфляції і передусім хибних дій уряду у цій сфері сертифікати знецінились (див. Ваучер). Крім того, бл. 8 млн осіб не отримали сертифікатів. До здебільшого криміналізованих методів приватизації великих і середніх державних підприємств належать: 1) хибна методика оцінки державної власності, згідно з якою пакети акцій державних підприємств продаються за цінами 1995, тобто без урахування індексації вартості основних фондів, яка проводилась у квітні 1996. Крім того, з 1996 по 2003 інфляція в Україні становила понад 350%, що також у значних обсягах занизило вартість державної власності; 2) штучне заниження вартості, доведення багатьох рентабельних підприємств до банкрутства та їх продаж наближеним до влади кланово-олігархічним структурам. Так, п’ять теплових електростанцій були продані ВАТ “Донбасенерго” за 207 млн грн, тоді як залишкова балансова вартість цих електростанцій перевищувала 1 млрд грн; пакет акцій ВАТ “Росава” продано 4,2 млн грн, а їх номінальна вартість становила майже 103 млн грн. Одним із засобів доведення підприємств до банкрутства було звільнення Фондом державного майна керівника підприємства, який забезпечував його прибуткову діяльність, і призначення іншого, завданням якого було доведення такого підприємства до банкрутства. Таким способом, наприклад, було “підготовлено” до приватизації ВАТ “Чисті метали”. Запрограмованій процедурі такого банкрутства, як правило, передує виведення частини активів компанії у контрольовані олігархами фірми, внаслідок чого відбувається повне поглинання такої компанії, або її розчленування на прибуткову, з одного боку, і обтяжену боргами – з іншого; 3) у процесі роздержавлення та приватизації була відсутня реальна конкуренція між покупцями, а ті покупці, які нерідко давали вдвічі або втричі вищу ціну за відповідний об’єкт, відсторонювались від даного процесу під різними недостатньо обгрунтованими приводами. Так, зокрема, було приватизовано “Криворіжсталь” з метою передання цього надзвичайно рентабельного підприємства наближеним до Кучми та його клану особам; 4) надання права реалізації державного майна податковій адміністрації та Міністерству юстиції. Так, у 2001-2002 податкова адміністрація реалізувала за заниженими цінами майно на суму понад 3 млрд грн; 5) створення холдингових компаній, яким передавались контрольні та блокуючи пакети акцій, як правило, великих стратегічно важливих підприємств за номінальною вартістю, а іноді – без урахування, індексації основних фондів, за відсутністю чіткої методики оцінки пакетів акцій цих підприємств. Загалом акціонерним і холдинговим компаніям було передано майнові права держави вартістю бл. 23 млрд грн. Одна з причин – відсутність ефективного законодавства; 6) зменшення частки державної власності у статутних фондах акціонерних товариств шляхом розмивання акціонерного капіталу при повторній емісії, внаслідок чого порушується Постанова Верховної Ради (грудень 2002). Таким шляхом 2003 р. проведено додаткову емісію акцій ВАТ “Інгулецький ГЗК”, HACK “Оранта” (колишній Укрдержстрах). Зокрема, рішенням Кабінету Міністрів у лютому 2004 р. керівництву “Оранти” надано дозвіл на додатковий випуск акцій, внаслідок чого державний пакет акцій зменшився з 50 до 25%, що позбавило державу права контролю; 7) шляхом поділу контрольного пакету акцій на менші блокуючі пакети, а також створення умов конкурсу, сприятливих для наближеного до влади “прихватизатора” або в інтересах російського капіталу. Таким чином, зокрема, приватизовано Нікопольський завод феросплавів; 8) ігнорування прав акціонерів приватизованих підприємств. Наприклад, згідно з державною програмою, працівники, які придбали акції на пільгових умовах, тобто працівники підприємства та пенсіонери, мають право передати Фонду державного майна свої акції для реалізації разом з контрольним пакетом. Після приватизації такого підприємства Фонд повинен повернути цим акціонерам кошти за продані акції за ціною, що склалася на конкурсі. Проте Фонд неодноразово відмовляв акціонерам і пропонував їм домовитись про продаж акцій з новим власником. Крім того, використовувався метод примусового скуповування акцій у дрібних акціонерів; 9) створення товариств з обмеженою відповідальністю, до статутного фонду яких передається державна власність, а держава отримує за це корпоративні права. Проте у переважній більшості таких товариств частка держави менша за 50%, що не дає їй змоги здійснювати контроль над цією власністю. Таким шляхом, зокрема, створено товариство з обмеженою відповідальністю “Торговий флот Донбасу”, якому передана державна власність “Азовського морського пароходства” на суму 129 млн грн, а т. ч. 34 морських судна, але частка держави становила лише 25%. Загалом на початку 2004 до статутних фондів 28 акціонерних компаній передано державні корпоративні права бл. 300 акціонерних товариств; 10) продаж стратегічно важливих об’єктів компаніям-нерезидентам, передусім російським інвестиційним компаніям за заниженими цінами нібито з метою залучення іноземних інвестицій у приватизовані підприємства. Насправді загальна сума російських прямих інвестицій становить лише бл. 500 млн дол., тоді як російські компанії контролюють цілі галузі промисловості, зокрема три найбільші нафтопереробні заводи. При цьому руйнується соціальна інфраструктура, оскільки робітники отримують менше соціальних благ. Важливою метою, яку переслідують при цьому російські олігархи, є усунення конкуренції з боку конкурентоспроможних підприємств України. Так, після приватизації Миколаївського глиноземного заводу виготовлена на ньому продукція відправляється в Росію за ціною нижчою від 200 дол., тоді як світова ціна становить бл. 400 дол. Це призводить до значних економічних збитків для країни. Збитків зазнали також 26 тис. акціонерів цього заводу, оскільки їх акції були скуплені за ціною у 2,5 разу нижчого від номіналу; 11) при продажу і приватизації державних підприємств не враховувались об’єкти інтелектуальної власності, вартість яких становила не менше 200 млрд дол.; 12) створення нових, здебільшого закритих акціонерних компаній, до статутних фондів яких часто вносилося найцінніше майно державних підприємств; 13) неефективне та антидемократичне управління державними підприємствами. Антидемократичний характер управління виявляється у привласненні результатів діяльності таких підприємств кланово-номенклатурною елітою і лише частково – в інтересах народу. Так, 2003 від державних підприємств вартістю в кілька десятків млрд грн у державний бюджет надійшло лише 224 млн грн, а сума нарахованих дивідендів становила бл. 330 млн грн; 14) консолідація акцій, яка передбачає перехід на єдину акцію нібито з метою зменшення кількості інвесторів та поліпшення структури акціонерної власності: насправді при цьому відбувався перерозподіл власності від дрібних акціонерів та інших учасників ВАТ, знецінення їх акцій і захоплення контрольного пакета акцій. Таким чином на Миколаївському глиноземному заводі позбулися акцій бл. 100 тис. акціонерів; 15) конвертації боргових зобов’язань (їх реструктуризації) корпорацій у пайові цінні папери, що передбачає вивезення частини їхніх активів разом з певною кількістю працівників у нову компанію, проведення емісії акцій останньої та наступний обмін на кредиторську заборгованість. Варіантами цього методу є передання виведених активів в оренду новій дочірній компанії, викуп кредиторами акцій компанії-боржника на суму боргу, яка погашає за отримані кошти свою заборгованість, а кредитори отримують право розпорядження придбаними акціями. Так, зокрема, внаслідок заборгованості Нікопольського південного трубного заводу на основі його найрентабельніших підрозділів були створені два ЗАТ (“Ютист” і “Нікоть-юб”, одним із засновників якої стала корпорація “Інтерпайп”); 16) переділ власності через механізм трансфертних цін, що передбачає передання продукції, створеної однією компанією, іншій, контрольованій одним власником корпорації за заниженими цінами; 17) передання в управління державними корпоративними правами (в т. ч. контрольними чи блокуючими пакетами акцій) посередникам – наближеним до влади компаніям за умови підкупу державних чиновників високого рангу. Внаслідок тіньових і криміналізованих методів приватизації держава втратила близько 20 тис. підприємств. Підсумком такої антинародної приватизації стала втрата державної власності та державного контролю над окремими стратегічно важливими галузями економіки та підприємствами: їх перехід до рук кланово-номенклатурної еліти України і до іноземних компаній; збитковість зростання більшості приватизованих підприємств, за даними голови Рахункової палати, у десятки разів. Це означає, що замість ефективного власника Україна отримала ефективного “прихватизатора”, а замість створення рівних стартових умов у процесі формування трансформованої економіки відбулось ще більше відчуження найманих працівників від економічної власності, а отже, від влади, а також від самого процесу праці (внаслідок масового безробіття). З 2005 процеси Р. і п. в У. почали входити в законодавче русло, проте, незважаючи на критичне зменшення частки державної власності, вони все ще тривають.