28 Які основні цінності консерватизму?
Консерватизм (фр. conservatisme, від лат. conservare – зберігати, охороняти) – політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтуються на збереження та підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.
Уперше цей термін ужив французький письменник Ф. Шатобріан на позначення ідеології феодально-аристократичної реакції періоду Великої французької революції кінця XVIII ст. Ця ідеологія різко критикувала ідеї Просвітництва з правих позицій,
Первісне теоретичне обгрунтування консерватизму належить духовним батькам цього напряму Ж. де Местру, Л. Бональду й особливо Е. Берку. Глибоко вражені способами радикального політичного переустрою суспільства в часи Великої французької революції, вони прагнули утвердити думку про неприродність свідомого перетворення соціальних порядків. Система їхніх поглядів грунтувалася на пріоритеті наступності перед інноваціями, на визнанні непорушності природного порядку, Богом даної ієрархічності людського співтовариства, а відтак
На відміну від обох вищезгаданих течій консерватизм не має сталого ідейного ядра, набуваючи в окремі історичні періоди різних форм. Як правило, ідеологія консерватизму виступає у двох основних формах: як апологія традиційних порядків (політичний консерватизм) і як ностальгія за втраченим соціальним статусом (антисемітизм, расизм, ірраціоналізм, націоналізм тощо). Попри різні форми вияву, консерватизму притаманні спільні ідейні риси: визнання недосконалості людської природи й обмежених можливостей людського розуму; орієнтація на загальний морально-релігійний порядок; переконаність у вродженій нерівності людей; ставлення до конституції як до Богом даного порядку; впевненість у необхідності панування закону й законослухняності як форм індивідуальної свободи і т. ін.
У XX ст., обстоюючи цінності й інститути індустріального суспільства, консерватизм, як і лібералізм, став заперечувати втручання держави в економіку, оскільки воно може гальмувати розвиток вільного ринку, конкуренції, порушувати привілеї представників крупного капіталу. У повоєнний період, коли консерватизм був змушений вдаватися до більш тонкої і складної апологетики капіталістичного способу життя, крім традиційних з’являються національні форми ідеології, технократичний, християнсько-католицький, реформаторський та інші різновиди консерватизму.
Останні десятиліття виявили, з одного боку, прагнення консерватизму до ірраціональних ідей реакційного типу (наприклад, “нові праві” у Франції), а з іншого – схильність до ліберальних цінностей, котра знайшла найяскравіше втілення у неоконсерватизмі – ідеологічній течії, що сформувалась як відповідь на економічну кризу 1973-1974 рр., масові молодіжні рухи протесту в Західній Європі й поширення впливу кейнсіанських ідей.
Розуміння консерватизму в західній політології не завжди збігалося з його тлумаченням у вітчизняній політичній теорії.
В Україні консерватизм історично виник як усвідомлення потреби обгрунтування політико – правових засад монархічно-гетьманського ладу, як спроба гетьманів надати своїй владі монархічно-спадкового характеру (Б. Хмельницький, І. Самойлович, і. Мазепа, К. Розумовський). Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. він став ідеологічною платформою малоросійського дворянства у його боротьбі за збереження національних і станових привілеїв. Серед представників української консервативної думки того часу можна назвати Г. Галагана, В. Тарновського, Г. Милорадовича, Ф. Уманця, В. Горленка, П. Дорошенка.
Представниками консервативного напряму в політичній науці України були Д. Дорошенко, В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, О. Назарук, І. Лисяк-Рудницький. їх об’єднували однакові критерії історичної оцінки минулого українського етносу, критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу, визнання домінуючої ролі держави в суспільно-економічному житті.
В. Липинський характеризував консервативний світогляд як утвердження в середовищі українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати у майбутньому носіями української державної влади.
Російському, а пізніше радянському тоталітаризму українські консерватори протиставляли тип європейського ліберального консерватизму в контексті українських національних шляхетсько-гетьманських традицій.
В українській історії консерватизм виявився у прагненні зберегти рідну мову, батьківську віру, звичаї та обряди, а головне – традиційні форми родинного і громадського життя. Консервативну ідеологію на українських землях, що перебували у складі Австро-Угорської та Російської імперій, спіткала різна доля. Під тиском реакційної політики царського уряду, з одного боку, й українського соціального радикалізму, з іншого, українським консервативним діячам не залишалося нічого, окрім переходу на позиції російського реакційного консерватизму (щоправда, вони не втрачали почуття своєї національної належності й територіального патріотизму). Галицький консерватизм упродовж тривалого часу був у центрі національного життя підавстрійських українців. Проте найбільшою мірою цей політичний напрям в Україні набув національного змісту після 1917 р., що виявилося не тільки в ідеологічній, а й у державно-політичній площині.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)