48 Які основні принципи демократії?
Демократія (від гр. demos – народ і kratos – влада) – влада народу, або народовладдя.
Авраам Лінкольн визначав демократію як “народне правління, здійснюване народом заради народу”. Загалом поняттю “демократія” понад дві з половиною тисячі років, момент її народження зафіксувати дуже просто. В Афінах доби Перікла (найуславленіший лідер Афін) V ст. до н. е. діяли збори, в яких брали участь до 5 – 6 тис. чол. Вони були відкриті для всіх дорослих чоловіків (жінок, рабів та іноземців на них не допускали).
Демократія – не лише комплекс ідей та принципів свободи, вона передбачає також комплекс практичних норм і процедур, що сформувалися упродовж історії.
Для того щоб суспільство стало демократичним, воно має відповідати низці принципів. До них можна віднести:
– наявність громадянських прав у широкого кола людей;
–
– виборність основних органів;
– право безперешкодного контролю за діяльністю влади з боку будь-якого громадянина або суспільного об’єднання;
– прийняття рішень голосуванням;
– можливість для кожного громадянина отримати вичерпну інформацію щодо змісту розглядуваних питань;
– однакові можливості участі у політичному житті для всіх громадян.
Зазначимо, що у сучасному світі немає жодної країни, в якій би були втілені всі ці принципи. Реальна демократія завжди є у кращому випадку владою більшості над меншістю, в гіршому –
Пануванням добре організованої меншості над більшістю за формальної її згоди. В демократичному суспільстві правило більшості має бути поєднане з гарантіями прав особи, які, у свою чергу, слугують захисту прав меншості – етнічної, релігійної, політичної або навіть тим, хто програв вибори. Тому треба чітко уявляти механізм демократії, який складається з таких елементів:
– законодавчого закріплення основних економічних, соціальних та політичних прав;
– розв’язання питань більшістю за твердих гарантій прав меншості відкрито обстоювати свої інтереси;
– розподілу законодавчої і виконавчої влади за їх відносної самостійності в межах закріплених повноважень;
– незалежності суду;
– наявності лояльної опозиції;
– вільних, рівних, прямих, таємних виборів органів влади;
– зв’язку безпосередніх і представницьких форм участі громадян в управлінні справами суспільства;
– політичного плюралізму;
– верховенства закону;
– законодавчого закріплення і забезпечення права відкликання осіб, обраних до органів влади.
Механізм демократії не є раз і назавжди усталеним. З розвитком практики демократії як форми організації політичного життя він може вдосконалюватися. У кожній країні його конкретні ознаки мають певні відмінності. В політичній науці виокремлюють кілька форм демократії – ліберальну (індивідуалістичну), плюралістичну та колективістську. Конкретні форми демократії зумовлені історичними, економічними, геополітичними особливостями розвитку країн.
Демократія – не лише сукупність інститутів. Справжня демократія – це культура поведінки, практика і норми, які визначають здатність людей до самоврядування. Сама по собі демократія нічого не гарантує, вона пропонує лише можливість.
Інтеграційною особливістю сучасності поряд із гуманізацією є демократизація суспільства, яка поєднує у собі класичні риси демократичного розвитку й особливості, що випливають з характеру плюралістичного постмодерного суспільства. Найвідповіднішим йому є розуміння демократії як “поліархії” (від гр. poly – багато і arche – початок; дослівно багатовладність, багатозасадність).
Поліархія розглядається як політичний порядок, який характеризується розподілом та розосередженням влади між її різними центрами та носіями.
В умовах постмодернізації це поняття, на відміну від класичного тлумачення демократії, дає змогу включати до сучасної теорії демократії нові політичні аспекти і феномени, що постають з динамічного розвитку постмодерного суспільства: ідейний організаційний плюралізм, співвідношення вертикального і горизонтального вимірів демократичної політики, конфліктогенні чинники і рушії постмодернізаційного процесу та ін.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)