Економічні концепції монетаристів. М. Фрідмен

Історія економічних вчень

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ

12.3. Економічні концепції монетаристів. М. Фрідмен

З 30-х по 70-ті роки XX ст. в економічній теорії й економічній політиці панували економічні погляди кейнсіанства. Однак у 70-ті роки відбувся поворот до неокласичної теорії, пов’язаний з дискредитацією кейнсіанства внаслідок розвитку таких процесів, як “стагфляція”, тобто одночасного зростання безробіття і рівня цін, що не могло бути пояснене в рамках економічної теорії Кейнса. Сучасний варіант неокласичної теорії представлений у вигляді

теорії монетаризму. Теорія одержала назву “монетаризм”, оскільки у своїх основних ідеях спиралася на кількісну теорію грошей. Слід зазначити, що кількісна теорія грошей – одна з найстаріших економічних доктрин, зародження якої належить ще до XVI ст. – часу становлення першої економічної школи – меркантилістів. Кількісна теорія грошей була своєрідною реакцією на основні постулати меркантилізму, зокрема на характерну для меркантилістів доктрину про те, що гроші прискорюють торгівлю, збільшуючи швидкість обертання, і тим самим впливають благотворно на виробництво.

Під сумнів тезу

про позитивний вплив збільшення дорогоцінних металів у країні поставили англійські філософи Дж. Локк (1632-1704) і Д. Юм (1711 – 1776), які прямо пов’язали кількість дорогоцінних металів (платіжних засобів) і рівень цін, зробивши висновок про те, що товарні ціни є дзеркальним відображенням маси благородних металів, наявних у країні. Вони стверджували, що рівень цін у середньому змінюється пропорційно до зміни кількості грошей, і інфляція виникає всякий раз, коли занадто багато грошей зустрічається із занадто малою кількістю товарів.

Найбільш чітку версію кількісної теорії грошей висунув американський економіст Ірвінг Фішер (1867-1947), який у праці “Купівельна сила грошей” (1911 р.), вивів своє знамените рівняння, що грунтується на двоякому вираженні суми товарних угод:

– як добуток маси платіжних засобів на швидкість їх обігу;

– як добуток рівня цін на кількість реалізованих товарів.

Рівняння Фішера має такий вигляд:

Де М – обсяг платіжних засобів; V – швидкість обігу; Р – середньозважений рівень цін; Q – сума всіх товарів.

Рівняння обміну складається з двох частин. Права частина (РQ) – “товарна” – показує обсяг реалізованих на ринку товарів, цінова оцінка яких задає попит на гроші. Ліва частина (МV) – “грошова” – показує кількість грошей, сплачених при купівлі товарів у різноманітних угодах, що відображає пропозицію грошей. Отже, рівняння Фішера характеризує рівновагу не тільки товарного, а й грошового ринку. Оскільки гроші є посередником в актах купівлі – продажу, то кількість сплачених грошей завжди буде тотожна сумі цін реалізованих товарів і послуг, тобто це рівняння становить тотожність, де рівень цін прямо пропорційний кількості грошей та швидкості їх обертання й обернено пропорційний обсягу торгівлі. Прагнучи довести нейтральність таких факторів, як V і Q, Фішер приймає посилку неокласичної теорії про те, що виробництво перебуває в точці максимально можливого обсягу, а швидкість обігу грошей є постійною величиною. Ці припущення дали Фішеру можливість стверджувати, що в довгостроковому плані розвиток економіки визначається реальними факторами (факторами пропозиції), а гроші впливають тільки на рівень цін.

Варто підкреслити, що теорія монетаризму, як і всі варіанти кількісної теорії грошей, базується на таких основних посилках:

– кількість грошей, які є в обігу, визначається автономно;

– швидкість обертання грошей жорстко фіксована;

– зміна кількості грошей справляє однаковий вплив на ціни всіх товарів;

– виключається можливість впливу грошової сфери на реальний процес відтворення.

Кількісна теорія грошей лягла в основу політики, яка проводилася центральними банками майже всіх країн Західної Європи у 20-х роках XX ст. Ця політика не принесла бажаних результатів, чим деякою мірою й пояснюється поворот від неокласичної теорії грошей до кейнсіанскої, в якій гроші впливають насамперед не на ціни, а на зайнятість і обсяг виробництва. Однак у 70-ті роки знову намітилося повернення до неокласичних теорій, одним із варіантів яких з’явився “монетаризм”, безпосередньо пов’язаний з ім’ям американського економіста М. Фрідмена.

Мільтон Фрідмен (нар. 1912 р.) – американський економіст, світову популярність якому принесла книга “Дослідження в галузі кількісної теорії грошей” (1956 р.).

Фрідмен є прихильником класичної школи, поділяючи одну з головних її тез – про невтручання держави в економіку. Причому на відміну від представників неоліберального напряму, що захищають ринок з ідеологічних і моральних позицій, Фрідмен захищає його з утилітарних позицій. Аргументація така: ринок є гарантом вільного вибору, а самий вільний вибір – умовою ефективності й життєздатності системи. Життєздатної насамперед тому, що вільний обмін, на якому вона грунтується, здійснюється тільки тоді, коли він вигідний обом сторонам. Іншими словами, кожна угода або приносить вигоду, або взагалі не укладається; отже, загальна вигода в ході обміну зростає. Механізмом, який забезпечує реалізацію економічної волі й взаємозв’язок дій вільних індивідів, є механізм цін.

Фрідмен звертає увагу на те, що ціни одночасно виконують три функції: інформаційну, стимулюючу і розподільну. Інформаційна функція пов’язана з тим, що ціни, вказуючи на зміни попиту та пропозиції, несуть у собі інформацію про потреби в тих чи інших товарах, про дефіцит чи надлишок ресурсів і т. ін. Ця функція має надзвичайно важливе значення для координації економічної активності. Друга функція полягає в стимулюванні людей ефективно використовувати наявні ресурси для того, щоб одержати якнайбільше високо оцінюваних ринком результатів. Третя функція показує, що і скільки одержує той чи інший економічний суб’єкт (оскільки ціни одночасно є і чиїмись доходами). Усі ці функції цін тісно взаємозалежні, і спроби виключити одну з них негативно позначаються на інших. Тому прагнення соціалістичних урядів відокремити останню функцію від інших і змусити ціни сприяти реалізації соціальних цілей Фрідмен вважав абсурдним, оскільки, на його думку, ціни надають спонукальні мотиви тільки у зв’язку з тим, що беруть участь у розподілі доходів. Якщо ціни не виконують третю функцію – розподілу доходу, то людині немає сенсу турбуватися щодо інформації, яку несе в собі ціна, і немає сенсу реагувати на цю інформацію.

Ефективність економічної системи і її гнучкість залежать від можливості індивідуального вибору, тому Фрідмен є прихильником вільного ринку. Разом із тим, він визнає, що “ринкова модель” не повинна безроздільно панувати в суспільстві. Якщо для окремого підприємця характерна орієнтація власних зусиль на збільшення прибутку, то для суспільства в цілому може бути далеко не байдуже, якою мірою всі його члени мають доступ до цілої низки благ, що у цьому суспільстві – з погляду панівних у ньому культурних, моральних, релігійних та інших підвалин – вважаються безумовно необхідними для життя людини. До таких благ (із середини XX ст.) належать насамперед освіта і медичне обслуговування, а також механізм матеріальної забезпеченості громадян незалежно від результатів їхньої конкретної діяльності. Тому Фрідмен, допускаючи державне втручання для забезпечення всім громадянам доступу до цих благ, підкреслює необхідність пошуку компромісу між неминучими за будь-якого втручання елементами диктату й індивідуальним волевиявленням. Фрідмен допускає державне втручання тільки в таких формах, які мінімально обмежують свободу людини, у тому числі свободу витрачати гроші. Звідси випливають і рекомендації Фрідмена щодо надання допомоги незаможним у грошовій, а не натуральній, формі і введення замість безпосередніх виплат малозабезпеченим людям (доходи яких не досягають установленого мінімального рівня) системи податків на особисті доходи, що не знижує активності людей щодо поліпшення їхнього матеріального становища, так званої системи негативних податків. Однак у цілому Фрідмен є супротивником надмірного розширення сфери надання соціальних благ, вважаючи, що це породжує “інституціональне безробіття” і “нову бідність”.

Однак світову популярність Фрідмену принесли не його світоглядні погляди, а розробка сучасної версії кількісної теорії грошей. За духом вона близька до неокласичної, тому що припускає гнучкість цін і заробітної плати, обсяг виробництва, що прагне до максимуму, й екзогенний (тобто зовнішній стосовно системи) характер пропозиції грошей. Своїм завданням Фрідмен поставив пошук стабільної функції попиту на гроші за сталої швидкості їх обертання.

Функція попиту на гроші близька до кембриджського варіанта і має такий вигляд:

М = f(Y, х), Де Y – номінальний дохід; х – інші фактори.

Запропонована Фрідменом функція попиту на гроші є ключовим моментом його грошової теорії: знаючи параметри цієї функції, можна визначити ступінь впливу зміни грошової маси на динаміку цін чи на відсоток. Це, однак, можливо лише в тому разі, якщо функція стійка. Фрідмен вважає, що за інших рівнянь попит на гроші (утримуваний населенням грошовий запас) становить стійку частку номінального валового національного доходу. Якщо дохід родини не досягає мінімуму, нараховується негативний податок за єдиною ставкою на “недоотриману” частину доходу, після чого отримана величина “податку” фактично додається до того доходу, який фактично одержала родина. За такої системи людям стає вигідніше більше заробляти, а не “сидіти” на утриманні держави, оскільки чим більший зароблений дохід, тим більшим буде дохід після “сплати” податків.

Рівняння має такий вигляд:

М = Y + Р, Де М – довгостроковий середньорічний темп зростання пропозиції грошей; У – довгостроковий середньорічний темп зміни реального (у постійних цінах) сукупного доходу; Р – рівень цін, за якого грошовий ринок перебуває в стані короткострокової рівноваги.

Іншими словами, цим рівнянням Фрідмен хотів показати, що в довгостроковому плані зростання грошової маси не позначиться на реальних обсягах виробництва і втілиться лише в інфляційному зростанні цін, що цілком укладається в кількісну теорію грошей і в більш широкому плані відповідає уявленням неокласичного напряму економічної теорії.

Стабільність руху грошової маси Фрідмен розглядає як одну з найважливіших умов стабільності економіки в цілому. Він пропонує відмовитися від спроб використання кредитно-грошових важелів для впливу на реальні змінні (рівень безробіття і виробництва) і як мету цієї політики визначає контроль над номінальними змінними, насамперед цінами. Досягнення цієї мети Фрідмен бачить у дотриманні “грошового правила”, яке допускає стабільне і помірне зростання грошової маси в межах 3-5 % у рік. Ці рекомендації прямо пов’язані з розробкою так званої проблеми запізнювання. Вже Фішер визнавав, що наслідки кредитно-грошової політики держави виявляються із затримкою. Фрідмен показав, що таке запізнювання становить від 12 до 16 місяців, і це було дуже тривожним висновком, тому що надійно пророкувати стан ринку економісти вміють, як вважається, не більше ніж на рік уперед. У цьому разі рекомендації економістів щодо теперішньої політики будуть мати сумнівну цінність. Тому Фрідмен запропонував відмовитися від гнучкої кредитно-грошової політики, узявши за правило постійно нарощувати грошову масу невеликими і досить рівними (за роками) порціями. При встановленні розмірів таких збільшень Фрідмен запропонував орієнтуватися на два показники, отримані на основі обробки статистичних даних: середньорічний приріст обсягу валового національного продукту (у фізичному виразі) за багато років і середньорічний темп зміни швидкості обертання грошової маси. Виконавши необхідні обчислення, Фрідмен й одержав темп зростання грошової маси в 3-5 % . Неважко припустити, що Фрідмен виступив за обмеження надмірної свободи дій центральних кредитно-грошових органів, вважаючи, що будь-який різкий захід центрального банку може спричинити непередбачувані наслідки.