Регіональна економіка
Глава V
ТЕОРЕТИЧНІ І ЕКОНОМІЧНІ ОСНОВИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1. Інвестиції: основні поняття, види і джерела фінансування
В сучасному світі з його складною і заплутаною системою економічних взаємозв’язків проблема вкладення заощаджень загострюється. Багатьом суб’єктам підприємницької діяльності в умовах ринкової економіки, що розвивається, все частіше доводиться приймати серйозні і зважені рішення про накопичення та інвестування. З метою збереження і примноження заощаджень доводиться відмовлятися
Однак передусім потрібно навести необхідні визначення основоположних понять, пов’язаних з інвестуванням. Так, Законом України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. визначено, що інвестиції – це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті яких створюється прибуток або досягається соціальний ефект. До таких цінностей належать: грошові кошти, цільові банківські
Інвестиційна діяльність – це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави по реалізації інвестицій. Вона може здійснюватись у формах: інвестувань, що робляться громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, об’єднаннями і компаніями, а також громадськими і релігійними організаціями та іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності; державного інвестування; іноземного інвестування; спільного інвестування засобів і цінностей громадянами і юридичними особами України та іноземних держав.
Об’єктом інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти у всіх сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права.
Суб’єктом інвестиційної діяльності (інвесторами і учасниками) можуть бути громадяни, а також держави в особі урядів. Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Вони можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Права у всіх інвесторів, незалежно від форми власності, рівні, і розміщення інвестицій в будь-які об’єкти є їх невід’ємним правом, що охороняється законом. Учасники інвестиційної діяльності – громадяни і юридичні особи України та інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на основі доручення інвестора.
Інвестор визначає цілі, напрямки і обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Держава і посадові особи не мають права втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності; виняток становлять лише питання їх компетенції.
Інвестиційний цикл – комплекс заходів від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного проекту, наприклад, науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи, прийняття інвестиційних рішень, планування і проектування, підготовка до будівництва, будівництво, вихід на проектні показники і режим окупності вкладень. Він складається з трьох основних періодів: передінвестиційної фази; фази інвестицій – власних витрат, вкладень коштів; експлуатаційної фази – відшкодування витрачених коштів.
Інвестиційний процес визначається як ряд інвестиційних циклів, що повторюються. Останнім часом в Україні значно збільшилася кількість активних учасників інвестиційного процесу. Проведення приватизації позначилося на різновидах і складності його, передусім на його поширенні та виявленні різних фінансових посередників.
Інвестиційним комплексом називається система підприємств і організацій, що виконують у виробництві функцію створення необхідних основних фондів, достатніх для діяльності підприємств і організацій всіх галузей народного господарства. До його складу входять: інвестори – вкладники капіталу; підрядні будівельні підприємства і фірми, незалежно від форм власності, субпідрядні спеціалізовані організації і будівельні кооперативи; проектні підприємства і архітектурні організації; промисловість будівельних матеріалів, конструкцій і виробів; хімічна, металургійна, лісова та деревообробна промисловість у сфері постачання предметами для інвестиційного комплексу; машинобудівні підприємства, продукція яких призначена для створення нерухомих основних фондів і для будівництва виробництва; виробничі управлінські структури: інвестиційні банки; ринкова інфраструктура інвестиційного комплексу; органи державного регулювання ринкових відносин в інвестиційному комплексі.
Законодавство України визначає також права і обов’язки нерезидентів у процесі інвестування. Законом України “Про іноземні інвестиції” від 13 березня 1992 р. і Декретом КМУ від 20 травня 1993 р. “Про режим іноземного інвестування” визначено такі поняття:
– іноземні інвестиції – всі види цінностей, які вкладаються безпосередньо іноземними інвесторами в об’єкти інвестиційної діяльності відповідно до чинного законодавства України, іноземними інвесторами можуть бути;
– юридичні особи, визначені законодавством інших країн; фізичні особи, що не мають постійного місця проживання на території України;
– іноземні держави, міжнародні державні і недержавні організації;
– інші іноземні суб’єкти господарської діяльності, які визнаються таким чинним законодавством України.
З теоретичної точки зору, інвестиції поділяються на внутрішні і зовнішні (іноземні). В ході перетворень форм власності і методів господарювання стає виправданим розподіл кожного з них на реальні і фінансові інвестиції. Реальні інвестиції, що спрямовані на збільшення реального капіталу, сприяють розширенню матеріального виробництва. Фінансові інвестиції – це вкладення у фіктивний капітал, тобто витрати на покупку цінних паперів.
На практиці розрізняють три типи інвесторів: портфельні, фінансові і стратегічні.
Портфельні інвестори купують на інвестиційному ринку невеликі пакети акцій (1 – 5 % уставного фонду підприємства). Іноді це має назву спекулятивних інвестицій, тобто таких, які пов’язані з придбанням акцій на фондовому, ринку і, як правило, – через фондових брокерів. Але, незважаючи на те, що обсяг договорів портфельних інвесторів невеликий, їх роль в розвитку фондового ринку важко переоцінити, оскільки вони, власне, його і створюють. Угоди, які укладають портфельні інвестори, “розкручують” ринок, створюючи таким чином пропозицію на акції підприємств, які вони купують або бажають придбати. Зрозуміло, що інвестори виходять на незнайомий ринок дуже обережно, адже вони ризикують вкласти засоби і нічого не отримати взамін. Разом з тим вони покладаються на реальну можливість прибутку за умови зростання курсової вартості акції. У такій ситуації перевагою портфельних інвесторів є те, що вони працюють з малими пакетами акцій, тобто ризикують невеликим капіталом. Крім цього, у портфелі подібних інвесторів, як правило, знаходяться акції багатьох підприємств, що також страхує їх від збитків. Невдало вкладені акції не зумовлюють збитковості пакетів загалом. Саме на це і розраховують портфельні інвестори, купуючи невеликі пакети акцій маловідомих, але потенційно прибуткових підприємств. Цим пояснюється той факт, що на Українському фондовому ринку нині працюють переважно портфельні інвестори.
Фінансові інвестори, на відміну від портфельних, зорієнтовані на придбання значних пакетів акцій – від 10 до 40 відсотків уставного фонду. З цією метою вони використовують можливості не тільки вторинного ринку, а й закупівлі акцій на інвестиційних конкурсах. Діяльність фінансових інвесторів в основному полягає в перепродажу акцій стратегічним партнерам. Фінансові інвестори докладають зусиль до того, щоб досягти максимального зростання вартості акцій протягом трьох – чотирьох років. Для цього необхідні прямі інвестиції в розвиток виробництва. Тут, очевидно, збігаються інтереси підприємств і інвесторів.
Стратегічні інвестори, як показує світовий досвід, переважно це компанії, які працюють не в фінансовій, а у промисловій сфері. Головна мета стратегічних інвесторів – отримання прибутку саме від виробничої діяльності, а не від зростання курсової вартості акцій. Стратегічні інвестори, як правило, прагнуть придбати контрольні пакети акцій тих підприємств, які цікавлять їх у виробничому плані. Це необхідно їм для ефективного оперативного керівництва підприємством. Однак зробити це досить важко. Тому часто доводиться використовувати весь комплекс засобів придбання акцій: сертифікаті і спеціалізовані аукціони, конкурси, біржові торги.
Важливим аспектом інвестиційної діяльності є фінансування. Зараз існують такі джерела фінансування інвестицій, як власні фінансові ресурси і внутрішні господарські резерви підприємств; позикові фінансові кошти; залучені фінансові кошти, отримані від продажу акцій, пайових і інших внесків членів трудових колективів, громадян та юридичних осіб; грошові кошти, що централізуються об’єднанням підприємств; засоби позабюджетних фондів; засоби державного бюджету, надані на поворотних і безповоротних засадах та засоби іноземних інвесторів.
У складних умовах функціонування економіки України залучення засобів позабюджетних фондів, і особливо засобів державного бюджету, для всіх форм підприємств значно обмежилось. Що стосується власних фінансових засобів підприємств, до яких належить грошова частина внесків власників підприємств, а також накопичення, що утворилися в результаті господарської діяльності, то треба зазначити, що їх частка в інвестиційній діяльності також незначна, на що впливає ряд чинників, серед яких основним є низька економічна ефективність діяльності підприємств через недостатню матеріально-технічну забезпеченість тощо. Все більш активно починають діяти форми залучення інвестицій, отриманих в результаті продажу акцій, пайових та інших внесків.
У процесі переходу до ринкових відносин слід приділяти увагу залученню позикових фінансових засобів, які широко застосовуються в міжнародній практиці. До таких засобів належать банківські кредити, облігації, позики юридичних коштів під довгострокові зобов’язання, а також лізинг.
На даному етапі розвитку ринкових відносин має відігравати певну роль лізинг – довгострокова оренда машин, обладнання, споруд виробничого призначення. При лізингових операціях орендодавці купують основні фонди і передають їх на певних умовах орендарям для використання на виробничі потреби, зберігаючи при цьому право власності на них до кінця терміну дії договору. Таким чином, лізинг дозволяє підприємствам отримувати обладнання і розпочинати його експлуатацію, не відволікаючи коштів з обороту.
У розвинених країнах використання лізингу становить 25 – 30 відсотків від загальної суми позикових коштів.
Лізинг є особливою формою фінансування інвестиційних проектів і базується на орендних відносинах, а також активно Підтримується державами в певні періоди розвитку економіки. Найчастіше такі періоди характеризуються: зміною економічної формації, що відбувається в країнах і, як правило, супроводиться формуванням нового класу власників, глибокою і масштабною структурною перебудовою економіки, викликаною причинами внутрішнього або зовнішнього характеру та необхідністю швидкого поновлення економіки, доведеної до занепаду війнами або іншими соціальними конфліктами.
Як бачимо з наведених характеристик, такий період є перехідним. В цей час держава, як правило, змушена максимально швидко вирішувати свої інвестиційні проблеми. Фінансова функція лізингу виражена найбільш характерно, оскільки він є формою вкладення в основні фонди, додатково до традиційних каналів фінансування. Розширення масштабів лізингового кредиту в перспективі може звузити сферу використання довгострокового кредитування, а це загалом призведе до зростання джерел позикових коштів. Таким чином, на практиці лізинг дозволить підприємствам-лізингоодержувачам розширити канали залучення коштів в оборот.
В сучасних умовах господарювання фінансовій функції лізингу належить провідна роль. Підприємство-лізингоодержувач, звертаючись до лізингу, дістає можливість користуватися необхідним для нього майном без одноразової мобілізації на дані цілі власних коштів. Лiзингоодержувач звільняється від одноразової повної плати вартості майна, що вигідно відрізняє лізинг від звичайного процесу купівлі – продажу. Крім того, лізинг може відкривати доступ до потрібного майна у випадку певних кредитних обмежень і неможливості залучення для цих цілей позикових коштів.
Перевагою лізингу є також порядок здійснення лізингових платежів. З одного боку, терміни і розмір виплат становлять предмет взаємної домовленості сторін. Так, з урахуванням особливостей фінансового стану лізингодавця і лізингоодержувача може застосовуватися відстрочка першого платежу, наростання лізингових виплат або, навпаки, авансовий платіж, зниження обсягів виплат і т. д. З іншого боку, взаємна зацікавленість може бути реалізована через характер лізингових виплат, а саме: лізингові внески можуть проводитися з виручки від продажу виготовленої на цьому обладнанні продукції. Платежі можуть мати не тільки грошову форму, але й виражатися частково або повністю у формі товарів або зустрічних послуг.
Виробнича функція лізингу полягає в тому, що це один з найбільш прогресивних методів матеріально-технічного забезпечення виробництва, який відкриває доступ до передової техніки в умовах її швидкого морального старіння. Лізинг дає можливість використати у виробничій діяльності не тільки будь-яке окреме обладнання, а й повністю укомплектовані виробництва. Крім того, створюються умови для отримання передової технології, її успішного освоєння на високому технічному рівні. При різних видах лізингу передача техніки і технології може супроводитись придбанням користувачем певного набору різних послуг.
В ряді зарубіжних країн лізинг не раз виявляв себе як один з найефективніших способів стимулювання і оздоровлення ринкової економіки. Не дивно, що ще в 70-і роки в США кожен п’ятий банк з активами понад 100 млн. дол. брав участь у прямому лізингові, а загальна кількість банків, які здійснювали лізингові операції, перевищувала 500. У наступні роки в розвинених капіталістичних країнах загальний обсяг інвестицій, пов’язаних з лізингом, постійно зростав і досяг відмітки 100 млн. дол. за рік, а загальна вартість орендованого обладнання становила 250 млрд. дол. Середня питома вага лізингу в інвестиціях в машини і обладнання в США, Японії, Англії, Франції і Австралії зросла з 9 відсотків у 1978 р. до 15-17 у 1985 р Зростання лізингових операцій в цих країнах продовжується й зараз.
Таким чином, для підприємств і підприємців в Україні лізинг може бути привабливим передусім своєю можливістю отримання додаткових інвестицій, причому не у валюті, що викликає деякі ускладнення, а в машинах і обладнанні, необхідних для виробничої діяльності. До того ж в лізингові операції залучаються значні засоби банківських установ, страхових акціонерних та інших товариств, розташованих безпосередньо в Україні.
І нарешті – приваблює можливість, яку одержують підприємства, господарські організації, які не мають достатніх коштів для купівлі необхідного обладнання, і в цьому випадку можуть отримувати його шляхом оренди, до того ж, на умовах більш вигідних, ніж по контрактах купівлі – продажу. Адже орендні платежі, що сплачує орендар, входять в собівартість продукції, яка випускається, і послуг, які надаються, а після повної виплати вартості орендованого обладнання підприємство стає його власником. (В цьому випадку кошти, що використовуються як на орендні платежі, так і на викуп орендованого обладнання, формуються з прибутку підприємства до його оподаткування.)
Лізинг є вигідним і для орендодавця, оскільки передбачає стовідсоткове покриття всіх капітальних та інших витрат з нарахованими відсотками і прибуток не менший ніж від інших операцій. Крім того, при укладанні контрактів лізингу в міжнародному масштабі, можна мати додаткову економію засобів компаній орендодавців від різниці в податкових ставках, що діють в різних країнах.
Лізинг вигідний й державі, оскільки заборгованість підприємств іноземним лізингодавцям не належить до загальної фінансової заборгованості країн – імпортерів, на чиїй території перебувають орендарі.
Очевидно, що зараз Україна переживає саме такий період, коли доцільно було б скористатися лізингом для розв’язання своїх інвестиційних проблем, використовуючи при цьому досвід інших країн. Але широкомасштабне використання лізингу може бути здійснене тільки внаслідок створення нашою країною привабливого, а головне, стабільного інвестиційного клімату.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)