Політологічний словник
Лейбніц Готфрід Вільгельм (01.07.1646, Лейпциг – 14.11.1716, Ганновер) – німецький філософ – ідеаліст, математик, фізик і винахідник, юрист, історик, мовознавець, енциклопедист. Родина мала багату сімейну бібліотеку (дід і батько були мислителі – професори), завдяки якій Лейбніц ще замолоду багато що вивчив самостійно. Вивчав філософію та право у Лейпцігському університеті, математику в Йєнському. Завершуючи Лейпцігський філософський факультет, захистив дисертацію (1666 р.) “Про комбінаторне мистецтво”, а наприкінці
Створюючи власну філософську систему, Л. намагався здійснити синтез досягнень античної, середньовічної та “нової філософії”. Внаслідок творчого переосмислення на основі
Лейбніц розрізняв світ умозбагненний, або світ істинно сущого (метафізична реальність), і світ чуттєвий (феноменальний). Реальний світ, за Л., складається з нескінченних психічних діяльних субстанцій, неподільних першоелементів – монад, між якими панують відносини установленої гармонії. Гармонія (взаємно рівнозначна відповідність) між монадами споконвіку встановлена богом, коли той обрав для існування цей “найкращий з усіх можливих світів”. Дії монад взаємопов’язані і зумовлені. Світ фізичний, як вважав Лейбніц, існує тільки як недосконале чуттєве відображення істинного світу монад, як сукупність феноменів на зразок таких, як матерія, рух, час, простір, взаємодія і як феномен людини, що прагне пізнати об’єктивний світ.
Щоправда, справжній світ монад осягається людиною опосередковано через означені феномени тією мірою, якою вони спричинені одиницями справжнього буття, монадами і є в цьому сенсі “добре обгрунтованими”, тобто постають як фіксація існування монад як субстанційних сутностей у людському пізнанні. А що сутність суміщається з існуванням лише в богові, то пізнання людиною сутностей відбувається як пригадування, феномени постають переважно як індикатори, а не автентичні вияви сутностей.
У теорії пізнання Л. намагався знайти компромісну позицію між раціоналізмом Декарта та емпіризмом і сенсуалізмом Локка. Наголошуючи на тому, що без чуттєвого пізнання не була б можливою інтелектуальна діяльність, він водночас категорично заперечував проти вчення Локка про душу як “чисту дошку” (tabula rasa), а з формулою сенсуалізму “немає нічого в розумінні, чого раніше не було в почуттях” вчений погоджується лише з поправкою: “Крім самого розуму”. Лейбніц вказував на природжену здатність розуму пізнавати ідеї та істини. Серед ідей він називає найвищі категорії – “Я”, “тотожність”, “буття”, “сприйняття”, серед істин – всезагальні і необхідні істини логіки, математики й етики. Як зазначає філософ, ця природжена здатність не надається в готовому вигляді, а існує лише як схильність, задаток.
Втім, людська душа знає все лише потенційно. Реалізація ж цієї потенції потребує чималих пізнавальних зусиль, завдяки яким можливі знання набувають статусу справжніх, істинних і вірогідних. Останні ж Л. поділяв за їх джерелом і пізнавальним значенням на необхідні істини розуму та виняткові істини факту. Великого значення Л. надавав імовірнісним знанням, наголошуючи, відповідно, на розбудові теорії ймовірності й теорії ігор.
Чималий внесок зробив Л. у логіку – вперше сформулював закон достатньої підстави, дав визначення закону тотожності, яке визнається коректним і сучасною логікою, поглибив методи аналізу й синтезу, розробив класифікацію визначень, започаткував деякі підходи, властиві для сучасної математичної логіки.
У вченні про людину Лейбніц займав позицію між тлумаченням свободи як необхідності, якої людина свідомо дотримується, пізнавши її. Він зауважує складність цього поняття, яке неоднозначно використовується, так само як і поняття необхідності (особливо у застосуванні його до людської діяльності). Свобода може бути виключно юридичною, а може бути і фактичною, коли враховується вся складність обставин людської діяльності. При цьому свобода людини, по суті є “свободою її дій” і “вона має свої ступені і різновиди”, вважає вчений. До того ж вільною діяльністю він вважає лише ту, в якій людина постає виключно як духовна істота.
Інший аспект вчення Л. про свободу – стримуюча роль розуму над пристрастями. Філософ зауважував нерозривність розуму і свободи в цьому сенсі і вважав, що “до щастя нас ведуть розум і воля, а почуття і потяг призводять лише до задоволення”. Висновком щодо цього аспекту свободи можна вважати тезу вченого про те, що “детермінуватися розумом до кращого – це й означає найбільшу свободу”.
Встановлену гармонію стосовно людини і її суспільного життя Л. називає теодицеєю, тобто боговиправданням. Сутність теодицеї зводилася до зняття з бога відповідальності за те різноманітне зло, яке переповнює людський світ. Соціальна проекція лейбніцевської теодицеї, яка набула у XVIII ст. популярності, резюмувалася в широковідомому нині висловлюванні “Все до кращого в цьому найкращому із світів”. Існуючий світ Л. вважав найкращим з можливих, таким, що грунтується на гармонії існування й сутності, оптимальності відношень між розмаїттям процесів і речей та їх впорядкованості, максимумі результатів за мінімуму засобів тощо. Зло ж розглядається Л. або ж як своєрідний епіфеномен і навіть одна із складових означеної гармонії, засіб запобігання більшому злу або досягнення більшого блага, або ж – як наслідок недосконалості, скінченності самих людей.
У своїй соціальній філософії Л, приділяючи багато уваги юридичним питанням, не пішов далі загальних положень.
Чимало думок Л., поширенню яких сприяли Вольф та його школа, були розвинені в німецькій класичній філософії. У XX ст. ідеї “монадології” виявилися затребуваними у морфології історії Шпенглера, феноменології Гуссерля, організацистичному холізмі Уайтхеда, персоналізмі тощо.
Лейбніц Г. В. Сочинения: В 4 т. – М., 1982; Соколов В. В. Философский синтез Готфрида Лейбница / Там само. – Т. 1; Нарский И. С. Лейбниц. – М., 1972; Майоров Г. Г. Теоретическая философия Готфрида Вильгельма Лейбница. – М., 1973; Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С. С. Аверинцев, Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичев и др. – 2-е изд. – М., 1989; Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд.: Андрущенко В. П. та ін. – К., 2002
Г. Калінічева
(2 votes, average: 3,50 out of 5)