Російська політична думка

Політологічний словник

Російська політична думка – сукупність політичних поглядів, ідей, концепцій російських політичних мислителів і політичних діячів. Початком Р. п. д., як і білоруської та української, є політично-державні трактати і твори давньоруської держави. В цих історичних пам’ятках (“Руська правда” Ярослава Мудрого, “Повчання…” Володимира Мономаха, “Повість минулих літ” та ін.) політичні ідеї виступають важливим ресурсом державної влади, створюють її сприятливий взірець в очах народу. Прийняття християнства

(988 р.) дало змогу князям Рюриковичам стати на один рівень із західноєвропейськими монархами. Але з розростанням княжого роду політична централізація в Київській Русі швидко пішла на спад, поступаючись удільно-феодальній роздробленості. З іншого боку, православна церква дедалі більше входила у конфронтацію з великокняжою владою на чолі з Києво-Печерським ченцями. Видатна роль у розробці церковно-політичної ідеології належить старцю Феодосію Печерському і його славетному учню Нестору Літописцю. Згідно з поглядами Феодосія (помер у 1074 р.) влада князя повинна зберігати православ’я, захищати інтереси церкви (“Послання до Ізяслава”). Концепція Феодосія про “богоугодного володаря” посіла провідне місце в ідеології періоду удільної роздробленості. Нестор (серед. XI – поч. XII ст.) написав “Повість минулих літ”, в якій з’єднав різні літописні матеріали, зробив певну систематизацію історико-політичних подій на Русі. Він трактував реальну дійсність у контексті боротьби добра і зла, а всі біди, які випали на долю Русі, вважав результатом дій неправедних князів – володарів. Вони призвели до удільної роздробленості, чим викликали кару божу. Основна ідея твору Нестора – єднання Русі, але таке єднання спроможна здійснити православна церква, а не великокняжа влада. Велике княжіння – джерело ослаблення Русі, джерело чвар і розбрату князівського. Нестор обстоював ідею верховенства церкви, а світська влада повинна діяти як удільно-династичне княжіння. Але в той час формувалися й інші погляди на владу і суспільство. Давньоруська держава була ранньофеодальною, в ній зберігалися вільні общинники, вічові традиції та ін. Тому божий характер княжої влади пояснювався традиційними патріархальними цінностями, в яких взаємини князів з підданими сприймалися як стосунки батька з синами. Так, у “Моленні Даниїла Заточника” (XII – XIII ст.) підкреслювалося, що князь повинен бути дбайливим батьком, як “вода мати рибам”. Божий характер княжої влади в давньоруських джерелах тісно переплітався з ідеєю відповідальності князя перед народом. У “Повчаннях…” Володимира Мономаха є риси ідеального володаря: милосердя, мужність, військова сила, мудрість, дотримання законів.

Інші політико – ідеологічні теорії Р. п. д. охоплюють епоху Московської державної централізації, вони формувалися й еволюціонували майже до XVIII ст. у формі богословських політичних доктрин чи під дуже сильним впливом церкви. Відродження Русі як держави починається з перемоги у Куликовській битві (1380), після якої закладаються основи політичної теорії “Москва – третій Рим”. Політична думка працювала виключно у напрямі підтримки московської централізації, збирання Русі. В ХV – ХVІ ст. значний внесок у розробку Р. п. д. зробили Йосип Волоцький і Філофей Псковський. Спочатку Йосип додержувався теорії вищості духовної влади над світською (“Просвітитель”), але пізніше у посланні великому князеві Василію III пише про московську владу, якій повинні підкорятися всі православні християни, витому числі й священики. Таким чином, Йосип вперше у Р. п. д. надав абсолютизму статус божої влади. Інок Філофей у своїх посланнях виклав теорію “Москва – третій Рим”, яка виражала політичні прагнення тієї частини російського духовенства, котра шукала союзу з великокняжою владою, мріяла про єдність церкви і держави. Ця теорія давала широке осмислення історичного і духовного визначення Росії, включала російську державу в контекст усієї світової історії. І хоча концепція Філофея стосувалася не так політичної могутності Росії, як переваги російського православ’я, вона відіграла важливу роль у розвитку історико-філософської політології аж до Чаадаєва, Соловйова і Бердяєва. Політичну філософію московського самодержавства, крім представників церкви, активно формували ідеологи дворянства (Ф. Карпов, І. Пересвєтов, Є. Еразм). У їхніх концепціях розглядалися правові основи царської влади, необхідність установлення військової монархії, підвищення ролі дворянства тощо. Але і боярство прагнуло скувати політичну волю московського володаря, що особливо гостро виявилося, коли боярську опозицію очолив князь Андрій Курбський (листування Івана Грозного з А. Курбським). Теорія самодержавства І. Грозного будувалася на підкоренні церкви владі. Власне, на протиставленні світської та духовної влади Грозний і заснував своє вчення про царське єдинодержавство. Відродження Російської держави за часів Івана Грозного трималося винятково на його тиранії і не могло бути тривалим. Після смерті Грозного, загибелі двох його синів (Івана та Дмитра) і смерті третього сина – Федора, який був на царстві 14 років і не залишив нащадків, у Росії починається смута, яка завершується коронацією Михайла Романова (1613). Крім державної смути, Росія пережила церковний розкол: виступ протопопа Авакума проти церковних реформ патріарха Нікона. Подальший розвиток Р. п. д. пов’язаний з іменами російських просвітників А. Матвєєва, Ф. Ртіщева, А. Суханова, О. Ордин-Нащокіна, С. Полоцького, Ю. Крижанича, І. Посошкова. Вихователь царських дітей, білоруський монах Сімеон Полоцький (1629 – 1680) був не тільки професійним літератором, а й видатним політичним філософом. З ідеями Полоцького був солідарний хорватський книжник Юрій Крижанич (1617-1683), який прибув на московську службу у 1659 р. У своїх трактатах “Політика” і “Бесіди про уряд” він проголошує Росію головним центром і оплотом світового слов’янства. Він пише про необхідність політичної мудрості володарів. Політика, за Крижаничем, – це наука управління, або королівська мудрість, яка може бути надбанням тільки монархів та їх радників. Розглядаючи різні форми державного правління.

Крижанич дійшов висновку, що демократія веде до анархії, аристократія – до підвищення небагатьох, і лише освічена монархія може бути благом. Іван Посошков (1652 – 1726) також був прибічником абсолютної монархії, але на користь купцям та службовому дворянству проти боярства. У своїх трактатах він пропонував запровадити чітку регламентацію прав та обов’язків представників кожної верстви, а також оновити державне законодавство з метою впровадження правди і справедливості. Виходець з України, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681 – 1736) переїхав до Петербурга, був палким прихильником реформ Петра І у ранзі царського радника. Абсолютну монархію вважав найкращою формою державного правління, бо вона нібито забезпечує єдність, цілісність та благо держави. Він першим з російських мислителів виступив проти втручання церкви у справи державної влади. Таким чином, Р. п. д. сформувалася в досить впливову ідейно-теоретичну основу майбутніх реформ Петра І.

У XVII-XVIII ст. у Росію починають активно проникати західноєвропейські політичні теорії та концепції, які відіграли особливу просвітницьку роль за часів правління Петра І та Катерини II і значно впливали на внутрішньополітичне життя імперії. У XIX ст. багато хто з політичних мислителів і діячів Росії виїхав до Європи, а дехто з них там залишився до кінця життя. Все це сприяло становленню і розвитку російських ідейно-політичних доктрин, які сформувалися в самостійні напрями політичної філософії і політичної діяльності: консерватизм, лібералізм, радикалізм, марксизм.

Російський консерватизм мав найбільші ідейно-політичні коріння в суспільному житті держави, бо спирався на глибоку історичну традицію. Представниками цієї течії були князь М. Щербатов (1733 – 1790), міністр освіти граф С. Уваров (1786 – 1855), історик М. Карамзін (1766 – 1826), обер-прокурор Синоду К. Победоносцев(1827 – 1907), слов’янофіли (О. Хомяков, брати Аксакови, брати Кірєєвські, Ю. Самарін, О. Кошелєв). Князь Щербатов, високо оцінюючи роль реформ в утриманні цілісності та могутності держави, вважав, що вони руйнували моральний стан суспільства, традиції і світогляд народу. С. Уваров висунув формулу: “православіє, самодержавство, народність”, яка стала основною ідеєю слов’янофільства, хоча частина з них не відкидала необхідності окремих реформ (скасування кріпацтва, проголошення деяких свобод).

Російський лібералізм був представлений письменником М. Новіковим (1744 – 1818), видатним правознавцем графом М. Сперанським (1772 – 1839), першим російським політологом Б. Чичеріним (1828 – 1904), філософом та істориком К. Кавеліним (1818 – 1885), видатним ученим і політичним діячем П. Струве (1870 – 1944), філософом П. Новгородцевим (1866 – 1924). До лібералів також належали філософи М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк, історики М. Карєєв, М. Ковалевський, юристи Б. Кістяківський, Л. Петражицький та ін. Лібералізм у Росії не одержав значного поширення і його вплив на Р. п. д. був обмеженим, бо ідеологія лібералізму – верховенства прав і свобод особи над інтересами держави і суспільства – не могла укріпитися в Російській імперії через соціально-економічні і політико – правові умови.

Віра у самостійність Росії та її незвичайний шлях розвитку ввійшли також у теорію та численні революційні концепції російського політичного радикалізму і марксизму. Фундатором ідеї повалення самодержавства і встановлення народного правління був О. Радіщев (1749 – 1802). Ідею революційної перебудови суспільства прагнули реалізувати декабристи. У другій половині XIX ст. Р. п. д. зазнала серйозного впливу європейського соціалізму та анархізму. Революційні демократи В. Бєлінський (1811 – 1848), О. Герцен (1812 – 1870), М. Чернишевський (1828 – 1889), Д. Писарєв (1840 – 1868) вважали збройне повстання єдиним засобом повалення монархії. Представники анархізму князь П. Кропоткін (1842 – 1921) і М. Бакунін виходили з тези про те, що держава є зло, бо заважає природному існуванню людей. Вони закликали до вільного союзу землеробів, робітників та інших товариств, до створення загальнолюдського братства.

Представниками російського марксизму були Г. Плеханов (1856 – 1918) та учасники його женевської організації “Група визволення праці”, більшовики на чолі з В. Леніним (1870 – 1924), О. Богданов (1873 – 1928), А. Луначарський (1875 – 1933), М. Бухарін (1888 – 1938) та ін.

Активно розвивається сучасна Р. п. д., а серед її провідних науковців відомі вчені Г. Ашин, Ф. Бурлацький, О. Бутенко, К. Гаджиєв, О. Гаман-Голутвіна, О. Дегтярьов, О. Ківа, Є. Кудряшова, Р. Мухаєв, О. Панарін, О. Понедєлков, В. Пугачов, О. Соловйов, В. Ципко і багато інших.

Антология мировой политической мысли. – Т. 3-4. – М., 1997; Бердяев Н. Судьба России. – М., 1990; Замалеев А. Ф., Осипов И. Д. Русская политология: обзор основных направлений. – СПб., 1994; Мухаев Р. Т. Политология. – М., 1998; Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – К., 1997.

А. Пахарєв