70 Що таке геополітика?
Підгрунтям геополітики – теорії залежності зовнішньої політики держави від географічних чинників – є передусім політична географія – наука про політичні організми у просторі та їх структуру. Її завдання – забезпечити належним чином політичні дії і надати напрям політичному життю в цілому. Геополітика – це “географічний розум” держави. Вона розглядає державу не статично, як постійне і незмінне утворення, а в динаміці – як живу істоту.
Геополітика – політична доктрина, яка надає головне
Як наука геополітика виникла із поєднання трьох наукових підходів: цивілізаційного, військово-стратегічного та теорії географічного детермінізму.
Засновником цивілізаційного підходу до історичного процесу вважають російського вченого – біолога, історика, соціолога, автора відомої книги “Росія
Військово-стратегічні теорії Н. Макіавеллі, К. Клаузевіца, X. К. Мольтке, А. Мехена внесли у методологію геополітики ідею ключових пунктів та зон, що дають змогу контролювати значні території потенційного супротивника, які в добу космічних технологій набувають особливого значення.
Концепція географічного детермінізму полягає в ідеї впливу географічних чинників (клімату, грунту, річок, морів та ін.) на історію та людину. Це найдавніше джерело пізнання. Ці ідеї зустрічаємо ще у Полібія та Аристотеля. Новим етапом розвитку географічного детермінізму стала європейська доба великих географічних відкриттів. Ж. Боден та Ш.-Л. Монтеск’є пояснювали відмінності та зміни у державному устрої різних країн трьома причинами: Божою волею, людським свавіллям та впливом природи. Найгрунтовніше вплив географічних чинників на політику дослідили німецькі вчені К. Ріттер, Ф. Ратцельта шведський науковець Р. Челлен.
Сучасна геополітика аналізує розвиток подій у світі на глобальному, регіональному, субрегіональному та державному рівнях.
Процеси глобалізації сформували новий, досить суперечливий міжнародний контекст існування держав. Триває процес “розмивання” національних кордонів, змінюються напрями й характер інтенсивності товарних, фінансових, технологічних, інтелектуальних і трудових потоків. З’явилися нові можливості для комбінування ресурсів, мобільність яких дедалі більше визначається масштабністю та привабливістю проектів, що реалізуються. Все це – сучасні вимоги розвитку, і той, хто на них не зважає, залишається поза грою.
Так що ж таке глобалізація? Дослідники розуміють під цим поняттям нормативну гомогенізацію територій і соціальних систем з метою становлення глобальної цивілізації й масової культури, які виробляються в певних центрах. Глобалізація (синонімом цього терміну є “вестернізація”) передбачає домінування цінностей лібералізму й універсалізму. їх межі визначають глобальні ринки і глобальні фінансово-економічні інститути – Всесвітній банк, Міжнародний валютний фонд тощо, мета яких – регулювати конкурентні відносини між національними державами та міждержавними утвореннями (федераціями, конфедераціями, різними регіональними союзами).
Сполучення процесів інтеграції і фрагментації американський політолог Дж. Розенау назвав фрагмеграцією. Фрагмеграція – формування й зміцнення блоків та союзів національних держав у вигляді складних ієрархічних систем, які ведуть боротьбу за збіднілі ресурси. Колишні глобальні ринки розподіляються між цими угрупованнями у процесі локальних війн, яким міжнародні інститути (наприклад, ООН) не в змозі запобігти.
Консолідація етнічних і цивілізаційних утворень на основі фундаменталістських ідеологій дістала назву локалізації. Локалізація означає здійснення політики культурної ізоляції шляхом домінування в економіці традиційних (автаркічних) способів ведення господарства, а це унеможливлює формування глобальної цивілізації навіть під гаслами захисту довкілля.
Поєднання процесів модернізації локальних структур з досягненнями глобальної мультикультурної цивілізації, що формується, політологи називають глокалізацією. Цей термін запропонував керівник корпорації “Соні” Акіо Моріта. Глокалізація є результатом співробітництва і взаємозбагачення культур у межах культурних регіонів. При цьому регулювати розвиток глобальної цивілізації покликані інститути глобального громадянського суспільства – різні міжнародні неурядові організації.
Здобувши незалежність, Україна розпочала формувати власний зовнішньополітичний стиль за доволі складних умов. Адже, будучи однією із засновниць ООН, вона не мала відповідного місця й впливовості у міждержавних відносинах. Обравши концепт багатовекторної політики, держава зробила спробу розширити й утримати простір свого самовизначення. Наведемо основні геополітичні та економічні характеристики Української держави
Геополітична характеристика
Кількість населення | 49,3 млн. (на 1 січня 2001 р.) |
Територія | 603,7 тис. км2 |
Протяжність | |
Із заходу на схід | 1316 км |
З півночі на південь | 893 км |
Кордонів | 6500 км |
Крайні точки | |
На півночі | С. Петрівка (Чернігівська обл.) |
На півдні | Мис Сарич (Автономна Республіка Крим) |
На заході | М. Чоп (Закарпатська обл.) |
На сході | С. Червона Зірка (Луганська обл.) |
Україна – держава Східної Європи, з півдня омивається Чорним та Азовським морями
Суміжні держави Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова, Російська Федерація, Білорусь.
Клімат
У межах Східноєвропейської рівнини (95 % площі), а також середньовисотних Українських Карпат та Кримських гір (5 %
Площі) є в основному помірно континентальним, на Південному березі Криму має ознаки субтропічного.
З одного боку, численні економічні і політичні зв’язки пов’язували Україну з республіками колишнього Радянського Союзу, а з іншого – здійснення радикальної соціально-економічної реформи потребувало інтеграції у європейське і світове співтовариства.
Концепція багатовекторної політики, якщо вона не наповнена стратегією, починає суперечити світовим економічним і політичним трендам. Тому сценарій участі України у процесах глобалізації потребує докладного аналізу.
Особливістю геополітичного розташування України є те, що її сусіди – індустріально розвинена Європа (яка активно приєднує східноєвропейські країни), країни Чорноморського басейну та Росія. Україні доведеться обирати між: стихійним перетворенням на специфічну резервацію на сході Європи та усвідомленим вибором стратегії розвитку, яка зможе забезпечити повноправну участь у роботі над розв’язанням регіональних та світових проблем, формуванням самостійного політичного вектора в контексті світових трендів; утилізацією держави і приєднанням українських територій до сусідніх держав (чи союзів держав) або формуванням нової державної ідентичності й оформленням сучасного громадянського суспільства; транзитно-сировинним та неоіндустріальним розвитком на основі інноваційних технологій. Якщо ми не дамо собі відповіді на ці питання, вибір майбутнього України зроблять поза її межами.
Самовизначення України у світі – не лише зовнішньополітичне, а й внутрішнє завдання.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)