Як урегулювати політичний конфлікт?

37 Як урегулювати політичний конфлікт?

У процесі політичної практики було вироблено шляхи стабілізації системи, за допомогою яких попереджують внутрішньополітичні конфлікти. їх сутність полягає у послабленні конфронтації між політичною владою та інтересами частини суспільства, тобто антиурядова політична орієнтація опозиції зводиться до неконфліктного рівня.

Перший шлях – соціальне маневрування – передбачає перерозподіл частини суспільного продукту в інтересах опозиції. Цей перерозподіл залежить від розмірів суспільного

продукту, рівня соціальної і політичної напруженості, гнучкості того прошарку суспільства, в якого відбирають частину суспільного продукту, професіоналізму політичного керівництва тощо. Форми використання цього шляху залежать від рівня соціально-економічного розвитку суспільства. Він є своєрідним “клапаном”, який випускає “пару” народного невдоволення.

Другий шлях – політичне маневрування – охоплює широкий спектр заходів щодо забезпечення перетворення різних інтересів на стійкий політичний альянс, який фактично сприятиме функціонуванню існуючої політичної влади. Реалізувати

цей метод можна таким чином:

– виявляючи можливості політичного компромісу між сторонами, що протидіють;

– замінюючи засоби досягнення мети (тобто декларується мета, що відповідає інтересам більшості членів суспільства, і засоби, за допомогою яких її буде досягнуто. При цьому виграють час для застосування інших засобів стабілізації);

– змінюючи політичного лідера (наприклад, не досягнувши проголошених цілей, керівництво держави, залишаючись при владі, відправляє у відставку кабінет міністрів або конкретного лідера). Проте потрібно пам’ятати, що політичне маневрування має тимчасовий характер.

Третій шлях – політичне маніпулювання, до якого політична влада вдається для забезпечення свого стабільного функціонування. У вужчому значенні під політичним маніпулюванням розуміють цілеспрямований вплив на суспільну свідомість, передусім через канали масової комунікації.

Як правило, засоби масової інформації зосереджено переважно в руках панівних у суспільстві політичних сил, тому їхня діяльність зорієнтована на стабілізацію існуючої політичної системи. Істотну роль засоби масової інформації відіграють у здійсненні такого способу попередження конфліктів, як “створення образу ворога”. Його сенс полягає у покладанні відповідальності за нерозв’язані проблеми на інші політичні сили (наприклад, на опозицію), що відволікає увагу населення від гострих політичних та соціальних проблем.

Четвертий шлях – інтеграція в політичну систему контреліти. Дестабілізація суспільної системи сприяє формуванню контреліти, що відіграє роль інтегратора суспільного невдоволення. Контреліта утворюється з числа людей талановитих, з нестандартним мисленням, які через різні обставини не увійшли до складу правлячої еліти. І хоча влада намагається у будь-який спосіб нейтралізувати такого суперника, іноді це вдається. Представників контреліти можна інтегрувати у політичну систему, залучаючи їх до складу правлячої еліти, якщо її кінцеві політичні інтереси не суперечать позиції правлячих кіл.

П’ятий шлях – послаблення опозиції. Якщо контреліта не має за мету цілковиту дестабілізацію існуючої системи, то опозиція має чіткі наміри створити власну систему. Тому політичне керівництво прагне послабити її дії, використовуючи такі засоби:

– упереджувальну ініціативу в заходах, які мала на меті здійснити опозиція;

– викриття корисливої мети членів опозиції;

– доведення неспроможності досягнення цілей, поставлених опозицією;

– формування недовіри до опозиції з боку її прихильників;

– стимулювання “перебіжчиків” від опозиції введенням їх у владні структури;

– нейтралізацію лідерів опозиції.

Нейтралізувати лідерів опозиції можна такими способами: задоволенням їхніх домагань шляхом залучення до влади; певним рольовим переміщенням – наданням можливості брати участь у вирішенні проблем; психологічною ізоляцією – абсолютизацією певних позитивних політичних якостей, нестримною похвалою, що сприяє їх відриву від опозиції; психологічним зближенням через скорочення неформальної дистанції між владою та опозицією; непрямою дискредитацією – пропозицією очолити заздалегідь безнадійну справу; психологічною девальвацією – підтримкою альтернативних лідерів опозиції; ізоляцією лідера від його прибічників – залишенням “генерала без армії”.

Шостий шлях – силовий тиск, який може мати різні форми: від встановлення відкритої диктатури, спрямованої на насильницьке викорінення негативного ставлення до системи, до застосування опосередкованих методів тиску. При цьому влада дотримується таких норм права, як оголошення надзвичайного стану, репресії, заборона опозиційних партій тощо.

До силового тиску вдаються в суспільствах з низькою політичною активністю громадян, в яких домінує консервативне мислення й зберігається жорстка ієрархічна структура. Якщо силовий тиск не виходить за розумні межі, він сприймається без зайвого опору.

Сучасні конфлікти – головний чинник дестабілізації суспільства. Вони можуть набувати різних форм політичної боротьби – насильницьких чи ненасильницьких, мирних. Від вибору форми боротьби значною мірою залежить, чи зможуть досягти опозиційні сили своєї мети, чи буде розв’язано конфлікт і подолано політичну кризу в їхніх інтересах.

Щодо політичного насильства в сучасній політології існують різні погляди. Чимало дослідників вважають, що у сучасному світі без насильства не можна покінчити з терором. Навіть у суспільствах, які прагнуть гуманізму, свободи і демократії, насильство вважається дієвим засобом розв’язання надзвичайних конфліктів, а тому й необхідним. Проте за своєю сутністю воно не може бути по-справжньому конструктивним, адже, будучи адекватним засобом тільки для нейтралізації існуючого насильства, водночас не втрачає своєї руйнівної сили. Його використання і з етичного, і з прагматичного поглядів виправдане лише тоді, коли його руйнівні наслідки менші за руйнівні наслідки того насильства, яке треба знищити.

Інші вчені доводять, що насильство є злом, бо за своєю природою грунтується на несправедливості навіть тоді, коли слугує добру.

Методи ненасильницької боротьби різноманітні – це і символічний протест, і соціальний бойкот, і відмова від економічного та політичного співробітництва, й ненасильницьке втручання. Ненасильницькі дії можуть позбавити владу можливості протидіяти опозиційним силам, а за певних умов навіть змусити її погодитися на їхні пропозиції. Якщо ж до ненасильницьких акцій вдається велика кількість людей та основні інститути суспільства, то вони можуть не лише паралізувати, а й навіть зруйнувати те, проти чого спрямовані.

Успіх ненасильницьких дій залежить від багатьох чинників: кількості та співвідношення тих, хто співпрацює, і тих, хто чинить опір, мужності останніх перед загрозою репресій, підтримки ненасильницької дисципліни, тиску третіх сил та ін. Досягти успіху в такій боротьбі можна:

– оберненням, коли опонент докорінно змінює свої погляди на проблеми;

– згодою, коли з тієї чи тієї проблеми досягається компроміс;

– ненасильницьким примусом, коли в опонента немає іншого вибору, крім мовчазної згоди;

– руйнуванням, коли режим або окремі інститути опонента розпадаються.

Проте використання ненасильницьких методів може не привести до системних перетворень. Під час конфлікту важливо не вдаватися до політичної помсти, уникати непотрібної конфронтації й максималізму. Треба не лише гаслами, а й практично довести бажання і можливість конструктивних дій заради досягнення стабільності на основі демократичного оновлення суспільства.

Упродовж свого розвитку людство нагромадило чималий досвід ненасильницького політичного розв’язання конфліктів. З формуванням нового підходу до об’єкта аналізу політичних конфліктів набули розвитку дослідження з їх урегулювання. Вчені стали орієнтуватися передусім на здійснення порівняльного аналізу конфліктів і засобів їх урегулювання в різних країнах, у різні часи і за різних соціально-політичних умов. У всьому розмаїтті політичних конфліктів дослідники стали виявляти не унікальні особливості тієї чи тієї конкретної ситуації, а, навпаки, найзагальніші моменти, що дають змогу розв’язувати конфлікти мирними засобами.

Для усвідомлення конфлікту як певного процесу необхідно розрізняти такі його фази:

– формальну, коли створюється соціальна база, формується ідеологія, висуваються домагання;

– загострення розвитку конфлікту, коли сторони переходять до тактики, яка призводить до розриву з узаконеними нормами та структурами;

– воєнну реалізацію конфлікту, коли можливе збройне зіткнення;

– постреалізаційну, коли поновлюється порядок, що існував до конфлікту;

– постформальну, під час якої ведуться переговори та дискусії з проблем безпеки у регіоні конфлікту;

– розв’язання конфлікту, коли усуваються причини, що призвели до збройних сутичок.

Більшість умов і чинників успішного розв’язання конфліктів мають психологічний характер, оскільки відображають особливості поведінки і взаємодії опонентів.

Сучасна політична конфліктологія виробила правила розв’язання політичних конфліктів. Це, зокрема:

– взаємна зацікавленість та участь сторін у розв’язанні конфліктних ситуацій;

– відмова від патерналістського ставлення до силових засобів примусу;

– договірно-компромісний, консультативний характер узгоджувальних процедур;

– певний кількісний склад представників зацікавлених сторін;

– дотримання принципу розмежування предметів діалогу;

– урахування взаємних інтересів;

– аргументованість та наукове обгрунтування позицій.

Під час розв’язання конфліктів потрібно дотримуватися вироблених сучасною наукою стадій узгоджувальних процедур:

– констатації існування конкретної суперечності;

– виокремленння істотних і неістотних суперечностей;

– обміну думками, консультаціями;

– визначення спірних моментів;

– зведення суперечностей у сферу права;

– розгляду спірних позицій шляхом взаємних поступок і компромісів;

– досягнення консенсусу;

– двостороннього контролю за виконанням досягнутих домовленостей.

Принципове значення для того, як завершиться конфлікт, має стратегія виходу з нього, тобто певна лінія поведінки опонентів на завершальному етапі. Виокремлюють кілька основних стратегій: суперництво, компроміс, співробітництво, пристосування та уникнення або ухиляння від розв’язання проблеми.

Як правило, вибір стратегії пов’язаний з особистісними особливостями опонентів, їхнім статусом, наявністю ресурсів, можливими наслідками конфлікту тощо. Розгляньмо стисло деякі стратегії.

Суперництво – це нав’язування іншій стороні рішення, яке більше задовольняє протилежну сторону. Ця стратегія виправдана у разі очевидної конструктивності очікуваного рішення, корисності його результатів для всіх, а головне, важливості виходу із конфлікту. Щоправда, суперництво не дає змоги опонентові реалізувати власні інтереси, проте часто саме ця стратегія виявляється доволі ефективною.

Компроміс – це бажання опонентів розв’язати конфлікт шляхом окремих поступок. Він характеризується відмовою від частини вимог, висунених раніше, готовністю визнати претензії іншої сторони частково виправданими. Нині найчастіше використовують саме цю стратегію. Однак для успішного її застосування опоненти мають погодитися на наявність однакових для обох сторін можливостей й заради того, щоб не втратити більшого, задовольнятися тимчасовими рішеннями. Деякі політологи вважають, що компроміс – “це гарна парасоля, але поганий дах”. Іноді він може бути доцільний, навіть необхідний у політичній боротьбі, проте майже ніколи не потрібний тим, хто керує державою.

Пристосування – це вимушена поступка, добровільна відмова від боротьби та втрата власних позицій. Вдаватися до цієї стратегії сторони змушені у разі розуміння власної неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом, сильної залежності від нього або загрози ще більших збитків від конфлікту.

Ухиляння від розв’язання проблеми – це спроба відійти від конфлікту з мінімальними втратами. Як правило, опонент переходить до цієї стратегії після невдалих спроб реалізувати власні інтереси за допомогою активних методів. Такий відхід може бути доволі конструктивною реакцією на конфлікт, що затягнувся.

Співробітництво – найефективніша стратегія поведінки під час конфлікту, спрямована на конструктивне обговорення проблеми, ставлення опонентів один до одного не як до супротивника, а як до союзника у пошуках рішення. Цю стратегію застосовують, якщо опоненти значною мірою взаємозалежні один від одного.

Конфлікт можна вважати врегульованим, якщо:

– проблема зникає з політичного порядку денного;

– рішення приймається всіма його учасниками;

– немає потреби у підтримці умов угоди третьою стороною, тобто угода є самодостатньою;

– угода сприймається всіма учасниками відповідно до їхніх особистих систем оцінок як чесна і справедлива;

– рішення не є “компромісним”, оскільки сторони не задовольнялися лише частковою реалізацією своїх цілей;

– угода встановлює нові, позитивні відносини між його учасниками;

– учасники добровільно, без будь-якого тиску приймають умови угоди.

Політичне врегулювання конфлікту має завершуватися підготовкою та підписанням документів, що мають правову чинність. Слід також наголосити, що єдиного, універсального засобу врегулювання конфлікту не існує.