ПІДПРИЄМНИЦТВО
Розділ 4
ДОСВІД ІНСТИТУЦІОНАЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА В КРАЇНАХ ЗАХОДУ
4.2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ ОСНОВНИХ ПРАВОВИХ ІНСТИТУТІВ У КРАЇНАХ ЗАХОДУ
Трансформація адміністративно-командної системи у ринкову передбачає створення сприятливих умов для підприємницької діяльності. Це можливо, якщо використовувати всі форми правових інститутів, існування і дія яких теоретично обгрунтовані та випробувані в підприємницькій діяльності в інших країнах. Серед них варто виокремити основні, до яких
Зазначені інститути охоплюють своїм впливом найбільш суттєві сторони підприємницької діяльності. Так, інститут права власності як форма конкретизації економічних відносин регулює взаємодію суб’єктів підприємництва в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, надання послуг, виконання робіт за умови обмежених ресурсів, впливає на спосіб їх використання (землі, праці, устаткування, джерел енергії, технічних знань) для створення різних товарів та їх розподілу між членами суспільства.
На
Господарські рішення, дії та поведінка економічних суб’єктів визначаються правовими актами або господарською необхідністю. Разом з тим господарські рішення і дії зачіпають інтереси господарюючих суб’єктів, тому необхідно узгоджувати інтереси і дії сторін. Результатом такого узгодження є договір. Він забезпечує дво – або багатосторонній вибір підприємництв і регулює поведінку контрагентів у ситуаціях за певними, відомими їм ознаками й згідно з логікою тих видів підприємницької діяльності, якими вони займаються.
Договір є лише одним з правових інститутів, які регулюють і унормовують підприємницьку діяльність, формують поведінку економічних суб’єктів. Не менш важлива роль таких їхніх складових, як юридична особа та майнова відповідальність. Правовий інститут юридичної особи регулює взаємовідносини між банківським і промисловим капіталом, оформляє різні колективні інтереси та ін. Майновою відповідальністю визначається така важлива сторона підприємницької діяльності, як відшкодування втрат, викликаних правопорушеннями. Це необхідна умова функціонування будь-якої системи господарювання, що грунтується на товарно-грошових відносинах.
Отже, відіграють винятково важливу роль ці правові інститути у забезпеченні найбільш суттєвих параметрів, аспектів і напрямків підприємницької діяльності.
У країнах Заходу ці правові інститути формувалися кілька століть, пройшовши тривалий шлях еволюції. В нинішніх умовах вони постають як важлива складова формування того середовища, в якому здійснюється підприємницька діяльність. Для вітчизняних підприємців, які долають перші етапи своєї діяльності, буде корисно ознайомитись з теоретичними та практичними здобутками правознавців у цій сфері господарювання.
4.2.1. Юридична особа
У післявоєнний період відбувається істотна зміна правового статусу громадян зарубіжних країн у сімейних і майнових відносинах. Із законодавства вилучаються положення, що закріплюють нерівність громадян за ознаками статі, соціальної належності, раси, національності, ставлення до релігії тощо. Особливо помітні досягнення в питаннях ліквідації правової дискримінації жінок, позашлюбних дітей. Ці зміни є, безсумнівно, результатом переоцінки існуючого раніше стану відносин. Таким чином, утверджується принцип рівності всіх і кожного перед законом.
Збільшується кількість нормативних актів, спрямованих на захист навколишнього середовища, охорону інтересів споживачів товарів і послуг. Ліберальнішим стало сімейне законодавство, розширено права заміжніх жінок, поліпшено становище позашлюбних дітей.
Вплив основних закономірностей розвитку господарського життя безпосередньо позначився не тільки на правовій регламентації такого різновиду суб’єктів цивільного права, як цивільні особи. Зміни торкнулися і одного з основних інститутів приватного права – юридичної особи, його функцій, системи юридичних осіб, внутрішньої організації цих утворень та їхнього статусу.
У найбільш загальному вигляді юридична особа визначається західним правом як організація або заклад, який є самостійним учасником цивільних правовідносин. Цивільне законодавство західних держав або взагалі намагається не давати визначення юридичної особи, або законодавець обмежується найбільш загальними і стислими формулюваннями. Так, ст. 52 Швейцарського цивільного укладення 1907 р. визначає юридичних осіб як “об’єднання осіб, що мають корпоративну організацію, і самостійні заклади, утворені для будь-якої особливої мети”. Найбільш розгорнуті визначення юридичної особи містяться в цивільних кодексах країн Латинської Америки. Наприклад, Цивільний кодекс Чилі 1855 р. дає таке формулювання: “юридичною особою є фіктивна особа, здатна здійснювати права, нести суспільні зобов’язання і вступати в правові і неправові відносини”. Це визначення відтворюється в цивільних кодексах Колумбії, Сальвадору й Еквадору.
Ознаки юридичної особи, які можна вивести з норм законів, судових рішень і доктринальних досліджень, зводяться до такого:
– юридична особа існує незалежно від складу учасників, причому таке існування у принципі безстрокове;
– вона має самостійну волю, що не збігається з волею окремих учасників;
– юридична особа має майно, відособлене від майна учасників;
– вона несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями закріпленим за нею майном;
– юридична особа має право укладати від свого імені угоди, дозволені законом;
– вона може звертатися з позовом і відповідати в юрисдикційних органах від свого імені.
Певна річ, ці ознаки ніколи не розглядалися як деякий юридичний еталон, вони значною мірою умовні. Але якщо узагальнити перелічені властивості, то визначити юридичну особу можна передусім як колективне утворення – організацію.
Таке трактування має своє історичне пояснення. Юридична особа з’явилася як форма задоволення суспільної потреби в механізмі централізації капіталів, необхідних для реалізації великих підприємницьких проектів. Найбільш адекватно названа функція втілилася в акціонерному товаристві, що й дотепер залишається основним найважливішим різновидом юридичної особи. За допомогою юридичної особи здійснюється процес зрощування банківського і промислового капіталів, утворення великих компаній на національному і міжнародному рівнях. Нині дедалі більшого значення набувають інші функції юридичної особи, котрі, хоча і були відомі раніше, використовувалися мало. Найважливішою з них є функція обмеження підприємницького ризику розмірами майна, внесеного в юридичну особу.
Інститут юридичної особи використовується також з метою оформлення різноманітних колективних інтересів не лише в майновій сфері. Це такі просвітницькі, релігійні та інші подібні структури, які діють у вигляді юридичних осіб. Юридичні особи можуть бути створені для захисту інтересів окремих прошарків і груп населення. Як юридичні особи функціонують профспілки, молодіжні, жіночі, спортивні й інші організації, товариства споживачів тощо.
Однак поняття юридичної особи слід виводити не через встановлення тих загальних ознак, що притаманні всім зазначеним різновидам юридичних осіб, а через виокремлення основної економічної мети зазначеного інституту. Саме через функції юридичної особи зрештою і формувалися його ознаки.
Оскільки тривалий період основною функцією юридичної особи була централізація власності, то найбільш характерною її ознакою називали те, що це організація кількох осіб. Зараз таке трактування юридичної особи викликає серйозні заперечення: у господарській практиці західних країн внаслідок централізації капіталу звичайним явищем стало виникнення юридичних осіб, що складаються з одного учасника (фізичної чи юридичної особи). Наприклад, у ФРН на початок 70-х років із 42 000 товариств з обмеженою відповідальністю приблизно 9300, тобто 22 %, були компаніями однієї особи. У ФРН 1968 року було прийнято закон, що допускає створення акціонерних товариств з єдиною особою, а відповідно до закону 1980 р. одній особі дозволяється утворювати і товариство з обмеженою відповідальністю. Цей же акт легалізував практику заснування особливого різновиду командитного товариства, в якому повним учасником товариства з обмеженою відповідальністю є одна особа, а командитистом – ця ж фізична особа. Наприкінці 70-х років понад 40 % командитних товариств у Західній Німеччині були такими організаціями. У Франції законом 1985 р. фізичній або юридичній особі надано право створювати товариство з обмеженою відповідальністю, яке називається “одноособовим підприємством з обмеженою відповідальністю”. У США законодавства про корпорацію практично всіх штатів допускають створення і
Функціонування корпорацій з однієї особи. В інших країнах Заходу визнання компаній з однієї особи здійснюється непрямо. Створення корпорації однією особою заборонено, але якщо внаслідок якихось подій у компанії залишається один учасник, вона автоматично не припиняє свого існування, а продовжує законно функціонувати або протягом певного терміну, або за умови поширення на єдиного члена необмеженої відповідальності за боргами корпорації (Норвегія, Швеція, Швейцарія, Данія, Великобританія).
В усіх державах великого поширення набула практика товариств-фасадів, у яких капітал фактично належить одній особі – материнському товариству, а невелика кількість акцій розподіляється з єдиною метою – виконати вимоги закону про мінімальну кількість акціонерів. Нарешті, діють і компанії з однієї особи, правомірність яких не викликає сумнівів у жодного західного юриста. Це так звані публічні корпорації, тобто державні юридичні особи, що діють на засадах комерційного розрахунку, а єдиним їхнім учасником є держава.
Виправдовуючи існування компаній з однієї особи, західні автори доходять висновку, що для сучасної юридичної особи немає необхідності ні в особливій волі, ні в особливих інтересах, відмінних від волі й інтересів окремих її учасників. Достатньо лише наявності певною мірою відособленого майна. Власне кажучи, західні дослідники тлумачать таке правове явище з позицій відомої теорії цільового майна – різновиду теорії фікції.
Наскільки взагалі колективний субстрат притаманний юридичній особі? З економічної точки зору немає якихось принципових розходжень для виокремлення людей в одну категорію, а організацій – в іншу як учасників суспільних відносин обміну. К. Маркс використовував правовий термін “особа” для позначення в цих суспільних відносинах обміну сторони, абстрагованої від індивідуальних особливостей. Він наголошував: “Особи існують тут одна для одної лише як представники товарів, тобто, як товаровласники”.
За сучасних умов гігантського усуспільнення власності створилося становище, коли економічно доцільно і необхідно використовувати як функціонуючий капітал не весь капітал, що належить тому чи іншому власникові, а тільки його частину. Тому в межах єдиного фонду власності можуть діяти кілька (безліч) юридичних осіб. Але цей факт не може не впливати на правосуб’єктність цих осіб, що й спостерігається нині на практиці в Україні і меншою мірою – у законодавстві західних країн.
Варто наголосити, що юридична особа – самостійний суб’єкт права – здебільшого вже не є економічно самостійним суб’єктом. Відносини економічної залежності, коли вони були скоріше винятком, між правилом, могли просто ігноруватися правом. Нині становище докорінно змінилося. Заперечення, ігнорування зазначених відносин може завдати шкоди “публічному порядку”.
Вже в період Першої світової війни відносини фінансової залежності, контролю суди почали враховувати при визначенні національності юридичної особи. У міжнародному приватному праві почали проводити межу між національністю юридичної особи та її особистим статусом. Відносини економічної субординації враховувалися у сфері оподаткування, у трудових відносинах тощо. Сучасне законодавство західних країн змушене відступити від одного з наріжних принципів цивільного права. Наприклад, акціонерний закон ФРН 1965 р., регулюючи відносини між пов’язаними підприємствами, дозволяє головному підприємству за наявності підприємницького договору давати залежному підприємству обов’язкові для нього вказівки. Залежне підприємство, у свою чергу, не має права ухилятися від їх виконання. Реальні взаємини в економіці змушують цивільне право регулювати відносини юридично (а не тільки фактично) нерівних суб’єктів права. Внаслідок цього ставиться під сумнів і традиційне визначення цивільного права як сукупності норм, що регулюють майнові відносини, які виникають по горизонталі між рівноправними учасниками товарного обороту. Відмова від принципу рівності учасників майнових відносин перед законом можлива, тому що цей принцип завжди мав і тим більше зараз має підпорядковане значення стосовно основного принципу західної економічної і правової системи – принципу захисту приватної власності.
Для з’ясування того, як позначилися на інституті юридичної особи ці метаморфози, доцільно розглянути статус залежної юридичної особи, капітал якої цілковито або значною мірою належить іншій компанії.
По-перше, юридично залежна особа порівняно з традиційною юридичною особою не є більше сукупністю власників капіталу, що функціонує в межах цієї юридичної особи. Якщо раніше присвоєння прибутку власниками відповідного капіталу відбувалося усередині самої юридичної особи, то зараз воно здійснюється ззовні. Отже, і воля залежної юридичної особи формується не органами юридичної особи, а головною компанією. При цьому остання керується, природно, інтересами усієї фінансової групи, а не інтересами юридичної особи. Справжньою юридичною особою в традиційному розумінні залишається тільки головне товариство.
По-друге, відносини між залежною і головною юридичною особою будуються не на засадах рівності, а на принципах панування і підпорядкування. Їх не можна вже характеризувати винятково як відносини товарно-грошові, це також відносини управлінські, відносини, що формуються усередині господарської організації.
Відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції – це процес, який був установлений К. Марксом в акціонерних товариствах і який нині набирає нових форм. Якщо на стадії промислового капіталізму функції капіталіста-підприємця здійснювали управляючі, то нині нерідко сама юридична особа використовується в цій ролі іншою юридичною особою (власником капіталу). Суто організаційні відносини, що раніше існували в рамках юридичної особи, тепер стали відносинами усередині об’єднання, але між самостійними з правового погляду суб’єктами права.
У цивілістичній доктрині юридична особа традиційно визначалася як учасник товарного обміну. Не перестає вона ним бути й зараз, одночасно виступаючи і як учасник організаційних відносин. Навряд чи в цьому випадку його можна називати юридичною особою. Не випадково тому в багатьох західних дослідженнях постає проблема персоніфікації іншого утворення – підприємства.
Мабуть, жодному інституту західні юристи не приділяли останнім часом стільки уваги, як підприємству. “Чим було підприємство для торгового права в 1807 році? – ставлять запитання французькі автори Шампо і Пеллюссо і самі ж відповідають на нього: – Нічим. Чим воно стає? Всім”. Поява у правовому регулюванні господарської діяльності фігури підприємства порівнюється з приходом до політичної влади наприкінці XVIII ст. третього стану. Настає, на думку зазначених дослідників, ера “підприємства”, яка торкається всіх сфер діючої правової системи. Багато західних юристів визначають торгове право як сукупність норм, що регулюють організацію і діяльність підприємства. Безліч законодавчих розпоряджень адресується тепер не громадянам, комерсантам, юридичним особам, а підприємствам. Наприклад, Закон про акціонерні товариства ФРН 1965 р. присвятив спеціальну книгу регламентації відносин між пов’язаними підприємствами. У Франції новий законодавчий акт у сфері неспроможності 1985 р. називається Законом про судове відновлення і судову ліквідацію підприємств. Багато нормативних актів в адміністративному, фінансовому, податковому, трудовому праві використовують термін “підприємство”. Підприємство почало фігурувати в текстах міжнародних угод і конвенцій.
При цьому виникає низка колізій, які стосуються змісту цього поняття, співвідношення останнього та юридичної особи.
Слід зазначити, що поняття “підприємство” має економічне походження і є передусім економічною категорією. Західні автори по – різному визначають підприємство. Для деяких з них підприємство – це первинний осередок господарської системи, для інших – колектив робітників та службовців, для третіх – “економічна єдність, в якій поєднуються і координуються людські та матеріальні фактори господарської діяльності”. В західній економічній літературі домінує точка зору на підприємство як на місце поєднання різних факторів виробництва: природних ресурсів, праці і капіталу. Поява підприємства в економічному житті, перетворення його на найважливіший інститут сучасної господарської системи не стали несподіванкою для науки. Централізація капіталу, усуспільнення виробництва спричинюють відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, а цей процес проявляється в тому числі у відомому відокремленні підприємства від підприємця, у розширенні відносної автономії підприємства.
У сфері цивільного і торгового права проблема підприємства зводиться звичайно до дилеми – вважати підприємство об’єктом права чи ж визнати за ним статус особливого суб’єкта?
Традиційним є трактування підприємства як особливого об’єкта приватного права. Підприємство розглядається як певний майновий комплекс, сукупність матеріальних і нематеріальних елементів. До його складу включаються різноманітні товарно-матеріальні цінності (будинки, споруди, устаткування, продукція, сировина, паливо, напівфабрикати, касова готівка), права й обов’язки (у тому числі права на винаходи, товарні знаки, промислові зразки, ноу-хау, авторські права, вимоги до третіх осіб і зобов’язання, пов’язані з діяльністю підприємства), а також такі нематеріальні елементи, як репутація підприємства у клієнтів, перспективи його діяльності, що в західній юридичній літературі називають “шансами” підприємства. Зазначений майновий комплекс відособлений від іншого майна комерсанта, який володіє підприємством. Це виражається насамперед у тім, що підприємство зобов’язане вести самостійну бухгалтерську звітність, у якій відображаються стан його майна і здійснені операції. Підприємство має право на власну фірмову назву, відмінну від торгового імені власника чи від найменувань інших підприємств, що йому належать. Нарешті, підприємство як єдине ціле може бути предметом застави, договорів продажу, оренди тощо, а також переходити за правом успадкування.
У законодавстві низки країн (Франція, Бельгія, Італія) використовується поняття особливої майнової спільності, що охоплює або все майно підприємства (Італія), або ж його значну частину (Франція, Бельгія). Відповідно до французького і бельгійського права до цієї спільності, яка називається тут торговим фондом, не включаються нерухомість і зобов’язання підприємства. Угоди із зазначеною спільністю підпорядковуються особливому правовому режиму. Наприклад, у Франції купівля-продаж і застава торгового фонду регулюються спеціальним законом 1909 р. У США Однорідний торговий кодекс спеціально регламентує так зване комплексне відчуження, тобто продаж всіх або частини товарно-матеріальних цінностей підприємства.
Процес відокремлення підприємства був витлумачений окремими західними дослідниками як поява нового суб’єкта цивільного права, що витісняє підприємця. Творці і прихильники теорії “персоніфікації підприємства” бачать у власникові підприємства лише “першого слугу підприємства”. Французький юрист М. Деспакс у праці “Підприємство і право” прагне довести, що підприємство має свої власні інтереси, відмінні від інтересів його власника, і останній змушений поступитися частиною своїх благ для забезпечення належного функціонування підприємства. Правомочності власника підприємства, вважає Деспакс, є скоріше теоретичними, тому що численні законодавчі обмеження, насамперед податкові, утрудняють використання майна підприємства його власником на свій розсуд.
Практична мета цієї теорії – обмежити відповідальність власника підприємства за борги останнього розмірами майна самого підприємства. Однак для досягнення її в західних країнах використовуються вже апробовані конструкції, в тому числі інститут юридичної особи у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, довірчої власності. Як ми вже переконалися, сучасне цивільне право держав Заходу легалізувало і компанію однієї особи, що також широко використовується в зазначених цілях.
Підприємство визнається суб’єктом цивільного і торгового права в дуже небагатьох країнах. Лише Цивільний кодекс Ліхтенштейну 1926 р. визнає за фізичною особою право засновувати індивідуальне підприємство з обмеженою відповідальністю. У Панамі відповідно до закону 1966 р. про індивідуальні підприємства з обмеженою відповідальністю кожен громадянин може створити підприємство, яке в майновому обороті буде самостійним суб’єктом права. Такі самі підприємства можна створювати й у деяких інших країнах Латинської Америки.
Разом з тим зазначені підприємства варто відрізняти від компаній однієї особи. Ці суб’єкти регулюються різними правовими приписами. Компанія однієї особи в будь-який момент може перетворитися на компанію з багатьма учасниками, чого не можна зробити з індивідуальним підприємством з обмеженою відповідальністю. Учасником компанії однієї особи може виступати не тільки фізична особа, а й інша юридична особа (точніше, будь-яке торгове товариство). Підприємство з обмеженою відповідальністю може створюватися тільки громадянином або фізичною особою. У законодавстві громадянинові зазвичай дозволяється створювати лише одне підприємство з обмеженою відповідальністю. Що ж стосується компаній однієї особи, то такі обмеження не передбачені. Власне кажучи, індивідуальне підприємство з обмеженою відповідальністю – це дещо модифікована форма малого індивідуального підприємства. Звичайно, не такі підприємства визначають обличчя сучасної економіки.
Законодавство західних країн у принципі не визнає підприємство самостійним суб’єктом права, а там, де воно це робить, обмежується винятково індивідуальним підприємством. Безперечно, негативна позиція законодавця пояснюється певною мірою міркуваннями забезпечення майнових гарантій контрагентів з товарного обороту. Але не цей аргумент є основним. Дуже точно пояснила таке ставлення до цієї проблеми законодавець Е. А. Флейшиц. Вона наголошувала: “Розходячись у відмові “персоніфікувати” підприємство з одним із поширених поглядів ділового обороту, європейські законодавства служать справжнім потребам цього обороту. Адже якщо серйозно і послідовно здійснювати на практиці конструкції підприємства як юридичної особи, то довелося б не тільки відмовити підприємцеві в праві розпоряджатися підприємством як цілим, а й неможливо було б обгрунтувати і право підприємця на доходи підприємства”.
Іноді термін “підприємство” використовується як синонім будь – якого учасника майнового обороту (ремісника або індивідуального комерсанта, торгового товариства). Нерідко законодавець називає підприємством об’єднання кількох, у тому числі юридично самостійних господарських одиниць, пов’язаних відносинами економічної залежності, контролю. У таких випадках підприємство ототожнюється з групою корпорацій або великою компанією.
Феномен підприємства в західному праві має ще одне пояснення. В сучасних умовах приватне право не є єдиною галуззю, що регулює господарські відносини. Різко підвищується роль публічно-правових галузей у регламентації майнових відносин. Це привело до виникнення нових суб’єктів права, що виступають не як учасники суспільного процесу товарного обміну, а як учасники управлінських, трудових та інших відносин. При цьому вирішальне значення у визначенні того, хто є суб’єктом, надається не майновій відособленості і самостійній майновій відповідальності, а наявності особливого колективного інтересу, компетенції тощо. Наприклад, правом наймання і звільнення працівників можуть наділятися керівники фабрик, заводів, інших виробничих одиниць, які не є суб’єктами цивільного права. Тим більше, що вони можуть визнаватися суб’єктами трудового права. Нерідко трудове законодавство західних країн уживає термін “підприємство” саме для позначення таких утворень.
У більшості країн Заходу господарські юридичні особи створюються в нормативно-явочному порядку. Навіть у тих країнах, де зберігається дозвільний спосіб виникнення юридичних осіб (Фінляндія, Нідерланди), це не означає необмеженої можливості уряду вирішувати питання про те, чи може бути створена та або інша юридична особа, а є тільки засобом контролю за належним її утворенням. Проте свобода створення юридичної особи в певних випадках істотно обмежується. Зокрема, у деяких галузях національної економіки можна займатися діяльністю тільки після одержання ліцензії від компетентного державного органу (до таких галузей звичайно належать зовнішня торгівля, банківська, страхова справа, здійснення вантажних і пасажирських перевезень тощо). У сучасному законодавстві західних країн детально регламентується процедура створення юридичної особи. Останніми роками помітно розширилася контрольна функція державних органів за законністю утворення юридичних осіб. Перевірку законності створення, зокрема, акціонерних товариств у ФРН та Італії покладено на суд, у Великобританії – на міністерство торгівлі, у Нідерландах – на міністерство юстиції. Відповідно до акціонерного закону ФРН 1965 р., якщо суд виявить порушення встановленого порядку утворення акціонерної компанії (наприклад, якщо він вважає, що оцінку натуральних внесків завищено), то він має право відмовити в реєстрації компанії, а отже, вона не буде визнана юридичною особою.
Розвиток законодавства про юридичних осіб приводить до зниження ролі засновницьких документів (статутів, меморандумів). Справа в тім, що дедалі більше аспектів організації і діяльності юридичних осіб регулюється імперативними положеннями законів і підзаконних актів, а не правилами, сформульованими в цих документах. Так, законом, а не статутом (як це було раніше) визначається в країнах Західної Європи обсяг повноважень органів управління і контролю акціонерних товариств, порядок їх функціонування, форма винагороди посадових осіб компанії тощо.
Слід зазначити характерну для країн – членів Європейського Союзу тенденцію до розширення контрольних функцій ревізорів акціонерних компаній. Ці особи, відповідно до домінуючої в західній юридичній літературі точки зору, не вважаються органами акціонерного товариства. Вони здійснюють постійну перевірку правильності і достовірності документів товариства, його рахунків, інформації, що міститься у звітах органів управління, а також у документах, адресованих акціонерам і громадськості, про фінансовий стан компанії. Ревізори дають також висновки про законність планованих операцій, зокрема щодо проектів органічних змін товариства, договорів менеджерів з компанією. Результати перевірок вони повідомляють керуючим і акціонерам, а в разі виявлення порушень законодавства – прокурору. У Франції ревізори надають також інформацію Комісії з біржових операцій. Усе це свідчить про тісний зв’язок ревізорів з державним апаратом. Переважно через ревізорів держава посилює свій контроль за діяльністю акціонерних товариств.
У зв’язку із змінами в законодавстві деяких країн Заходу несумлінність контрагента довести надзвичайно важко, оскільки самі по собі реєстрація компанії і публікація статуту не є доказом того, що контрагент знав або повинен був знати про мету діяльності компанії, з якою він вступає в договірні відносини. Зазначена норма знецінює принцип спеціальної правоздатності торгового товариства. Фактично здійснення позастатутної угоди дає лише можливість порушити питання про притягнення до майнової відповідальності керівника товариства, який укладав угоду, але не впливає на дійсність самої цієї угоди. Компанії мають у своєму розпорядженні безліч способів легалізації змін, розширення предмета своєї діяльності. Нерідко мету компанії сформульовано в статутному документі настільки невиразно, абстрактно, що під неї можна підвести практично будь-яку діяльність. Іноді статути після переліку тих операцій, якими планує займатися товариство, містять застереження “компанія здійснює і всілякі інші операції, що можуть розумно сприяти досягненню зазначених цілей”. Нарешті, велика корпорація завжди може заснувати дочірню фірму у сфері, що її цікавить, приєднати товариство, яке вже існує у цій сфері.
Усуспільнення виробництва і капіталу, що відбувається постійно в надрах економіки, спричинює її глибокі структурні перетворення. Держава контролює і впливає на ці процеси шляхом встановлення правил ведення конкурентної боротьби, контролю за монопольними угодами та їх практикою, регламентації різних форм реорганізації торгових товариств, підтримки підприємств, що зазнали тимчасових фінансових труднощів, але мають важливе загальногосподарське значення, регулювання відносин усередині групи компаній тощо.
Для сучасної західної економіки характерні різноманітні форми залежності між учасниками господарського обороту. Класичне право просто ігнорувало відносини економічної залежності між самостійними з правового погляду учасниками господарського життя, виходячи з “отомістичної концепції” економіки. Судова практика країн Заходу аж до Першої світової війни вважала, що існування юридичної особи саме по собі є достатньою підставою, щоб цілком вважати її незалежною від інших суб’єктів, не брати до уваги наявних між ними відносин економічної субординації.
“Ця юридична незалежність, – визнають самі правознавці, – не зовсім узгоджується з реальністю”. Така “кричуща розбіжність між юридичними формами та їх економічною сутністю” іноді оберталася і проти інтересів інших власників, а також самої держави. Саме ці причини змусили дедалі частіше враховувати в судовій практиці і законодавстві фактичну залежність однієї юридичної особи від іншої.
У законодавстві поступово була реалізована ідея регулювання відносин, що виникають у зв’язку із створенням та діяльністю різноманітних об’єднань юридично самостійних суб’єктів (юридичних осіб), пов’язаних відносинами економічної залежності. Такі об’єднання в сучасному західному законодавстві та юридичній доктрині називаються по-різному: “зв’язані підприємства”, “системи компаній”, “організації організацій”, “товариства товариств”, “товариства другого ступеня”, а також “групи компаній” чи просто “групи”. Останнім терміном, що дедалі ширше використовується в науковому вжитку, ми й послуговуватимемося надалі.
Сутність “групи” полягає в тім, що це економічна єдність або організація, що складається із самостійних суб’єктів права.
Поширення груп у господарському житті західних країн породило численні проблеми, у тому числі проблему захисту інтересів акціонерів меншості в залежних товариствах; проблему охорони прав кредиторів товариств, що входять до групи; проблему захисту інтересів держави, на території якої діє група; проблему розробки адекватних гарантій працівникам, зайнятим на підприємствах групи.
Дотепер у більшості держав Заходу немає законодавства про групи або воно перебуває на етапі становлення. Тільки у ФРН та Бразилії нині існує узагальнююче правове регулювання відносин усередині групи В інших країнах розроблено проекти відповідних нормативних актів. У західному правознавстві нині посилюється інтерес до проблеми взаємин економічно залежних підприємств.
При цьому в юридичній літературі чітко означилися два підходи до визначення групи. Відповідно до першого, групою варто вважати юридично самостійні організації (одиниці), які пов’язані відносинами економічної залежності та здійснюють єдину господарську політику. Прихильники другого підходу вважають, що групою є тільки такі організації, у яких один з учасників має контроль над іншими. Інакше кажучи, між ними повинні існувати відносини влади і підпорядкування або субординації.
Західнонімецький закон дотримується широкого трактування поняття групи. У ньому перелічено різні види груп: “Зв’язані підприємства – це самостійні з правового погляду підприємства, які є одне стосовно одного підприємствами, що перебувають в управлінні власників більшості часток участі, і підприємствами, що беруть участь з більшістю голосів, а також залежними і пануючими підприємствами, що входять до концерну, такими, які взаємно беруть участь підприємствами або сторонами в підприємницькому договорі”. У законі міститься розшифровка кожного з названих різновидів зв’язаних підприємств. До них належать як об’єднання, створювані на засадах субординації, так і об’єднання, що базуються на засадах координації. В економічній літературі їх звичайно називають об’єднаннями відповідно вертикального і горизонтального типів.
В інших країнах законодавець не дає загальних визначень групи, а приписи, що регулюють відносини з участю залежних і панівних товариств, адресуються материнським, дочірнім, які контролюють або є контрольованими компаніями. Необхідно зазначити, що переважна більшість цих норм належить до груп, утворених на засадах субординації.
Ключовим поняттям для характеристики розглянутих тут об’єднань юридичних осіб вертикального типу є поняття контролю. Сам термін “контроль” трактується в західній юридичній літературі неоднозначно. У французькому правознавстві він спочатку ототожнювався з перевіркою, наглядом. У країнах загального права контроль розуміли завжди як панування. Нині у всіх західних країнах цей термін витлумачується в другому з наведених значень. Контроль варто відрізняти від впливу, тому що не будь-який вплив можна розцінювати як контроль. Контроль – це “визначальний вплив на управління компанією”. Саме такої позиції дотримується судова практика і законодавство західних держав. Зрештою, контроль зводиться до можливості для материнського товариства нав’язувати залежній компанії певні рішення, а також призначення і усунення її керівних органів. З такого уявлення про контроль виходить законодавець, коли визначає, яку компанію варто вважати материнською, а яку дочірньою або залежною.
Економічною передумовою існування контролю за діяльністю юридично автономних утворень є система участі. Це зазначають з більшими або меншими застереженнями і західні юристи. Звичайно, це не виключає й інших форм економічної залежності компаній, але вони все-таки мають допоміжний, додатковий характер. І суворо відповідно до цього підходу західне законодавство, даючи визначення контролюючого, материнського, пануючого або залежного дочірнього товариства, завжди використовує критерії володіння капіталом, уточнюючи його з кількісного і з якісного аспектів.
Нині законодавство більшості країн Заходу бере до уваги існування групи товариств переважно для того, щоб покласти на материнську компанію обов’язок інформувати акціонерів, громадськість, а також працівників про стан справ у групі. Відповідно до сьомої директиви Ради ЄЕС, що уже врахована в законодавстві деяких країн Спільного ринку, торгове товариство, що стоїть на чолі групи, повинно крім своїх власних рахунків скласти й опублікувати консолідовані рахунки. Останні відображають фінансовий стан і результати діяльності групи так, ніби організації, які входять до неї, становлять одне товариство. У консолідованих рахунках відображаються операції лише з третіми особами.
Судова й адміністративна практика західних країн у спорах про національність юридичної особи, у справах про неспроможність, при розгляді трудових конфліктів, в анти-трестівських і деяких інших спорах почала поступово враховувати фактичну залежність однієї компанії від іншої. Зокрема, у двох своїх перших рішеннях щодо груп товариств Комісія ЄЕС вважала, що угоди, укладені між материнським товариством і дочірніми компаніями, не підпадають, з урахуванням тісної залежності між товариствами, що об’єднуються, під дію анти-трестівського законодавства.
Відносини економічної залежності, контролю дедалі частіше враховують і західні законодавці, особливо в питаннях оподаткування, визначення умов допуску і функціонування на національній території іноземних осіб, неспроможності, у трудових відносинах.
Наприклад, відповідно до французького закону 1965 р., від оподатковуваних прибутків материнського товариства віднімаються дивіденди, отримані від дочірніх компаній. А в окремих випадках податкове законодавство Франції ігнорує існування юридичної особи. Так, якщо одне товариство володіє не менш як 95 % капіталу іншого, то за згодою міністра економіки і фінансів воно має право включити результати діяльності дочірнього товариства до своїх податкових документів, так ніби це дочірнє товариство було простим структурним підрозділом материнського. Що ж до захисту інтересів акціонерів – меншості в рамках групи, то тут розроблений правовий механізм пропонує лише законодавство ФРН і меншою мірою – право Бразилії. Цей механізм не є єдиним для всіх зв’язаних підприємств. Західнонімецький закон виокремлює зв’язані підприємства, що уклали між собою підприємницький договір, і всі інші види зв’язаних підприємств.
Тільки якщо між підприємствами існує договір підпорядкування, панівне підприємство має право давати правлінню залежного підприємства обов’язкові вказівки. Ці вказівки підлягають виконанню, навіть коли вони невигідні для залежного акціонерного товариства, але служать інтересам панівного підприємства або підприємства, з яким це останнє входить до концерну. В разі відсутності договору підпорядкування панівне підприємство не повинно використовувати свого впливу для примусу залежного акціонерного товариства здійснювати невигідні для нього операції. Інакше панівне підприємство має компенсувати заподіяні збитки.
Аналіз розвитку законодавства і судової практики західних країн свідчить, що економічні відносини залежності між юридичними особами враховуються правом там і тоді, де і коли того потребують або загальні інтереси держави (наприклад, у питанні про національність юридичної особи), або ж інтереси власників (оподатковування).
Процеси централізації і концентрації капіталу та виробництва приводять не тільки до утворення груп. Іншим полюсом зазначених явищ є руйнування тисяч підприємств, переважно малих і середніх. Нездатність юридичної особи погасити свої боргові зобов’язання, якщо вона підтверджується судом, називається в західному праві неспроможністю. Юридична особа не ліквідується з винесенням судового рішення про оголошення її неспроможною. Вона продовжує існувати, але з обмеженою правоздатністю, тобто може мати лише ті права, що необхідні для співмірного розподілу її майна між кредиторами (для цілей конкурсного процесу). У ряді країн Заходу не можуть оголошуватися неспроможними юридичні особи публічного права, державні підприємства (ФРН, Великобританія). У США, навпаки, неспроможними можуть визнаватися і муніципальні корпорації.
Стосовно юридичних осіб, що є об’єднанням капіталів, у західному праві діє норма, відповідно до якої неспроможність юридичної особи не спричиняє неспроможності її членів. Разом з тим, якщо юридична особа стала неспроможною внаслідок винних дій керівників або ж сама юридична особа використовувалася як прикриття діяльності іншої фізичної або юридичної чи фізичної особи, то законодавство, судові органи ряду західних країн відступають від принципів роздільної відповідальності юридичної особи та її членів і передбачають покладання несприятливих наслідків на учасників, які фактично діяли під прикриттям юридичної особи. Норми про відповідальність керівників юридичної особи спрямовані не так навіть на те, щоб компенсувати збиток, заподіяний кредиторам юридичної особи, як на те, щоб покарати справжніх винуватців фінансового краху. Превентивна функція норм законодавства про відповідальність керівників юридичної особи в разі її неплатоспроможності простежується чітко. Одна з основних ознак юридичної особи – самостійна відповідальність за своїми зобов’язаннями, значно ослаблена саме в тій сфері, у якій на практиці з усією гостротою постає питання про майнову відповідальність.
З іншого боку, західні держави останніми роками почали розробляти і застосовувати різноманітні заходи, спрямовані на підтримку важливих для економіки країни підприємств, що переживають фінансові труднощі. Наприклад, у Франції, відповідно до Закону 1984 р. про попередження і полюбовне врегулювання труднощів підприємств, торгові товариства, а також підприємства, що діють в іншій правовій формі, якщо вони потрапили у важке фінансове становище і не мають власних коштів для його подолання, мають право звернутися до голови торгового суду з проханням призначити їм спеціального радника. Останній покликаний сприяти укладенню угоди між власником підприємства і його основними кредиторами про відстрочення платежів або про додавання боргів. Якщо таку угоду буде підписано, то протягом терміну її дії до боржника не можна висувати позовних вимог і накладати арешт на його майно з метою одержання оплати відповідних боргів. У цей період забороняється також установлювати будь-яке забезпечення, що гарантує оплату боргів. Необхідно наголосити, що така процедура застосовується, коли боржник не припиняє своїх платежів, тому її варто відрізняти від мирових угод, відомих праву інших західних країн, де вони виступають як засіб врегулювання відносин між неспроможним боржником та його кредиторами. В тій же Франції, відповідно до нового законодавства про неспроможність (1985 р.), суд взагалі не може відкрити конкурсного процесу одразу ж після засвідчення неплатоспроможності боржника. Він спочатку зобов’язаний в ході процедури судового відновлення постаратися зберегти підприємство, розглянути і затвердити план подолання його фінансових труднощів чи навіть зобов’язати власника підприємства продати його. І тільки якщо жодне з цих рішень не реалізується, приступають до судової ліквідації підприємства.
Швейцарське законодавство передбачає можливість застосування особливих процедур надання підтримки і допомоги підприємствам, які мають важливе значення для національної економіки. У Бельгії запроваджено спеціальну процедуру допомоги банківським установам, що потрапили в скруту.
Не залишаються без заступництва з боку держави великі підприємства й у тих країнах, де законодавець з якихось причин не пішов на відкрите оголошення особливого режиму для них. У цьому випадку державна допомога реалізується через механізм суддівського розсуду, а за необхідності – через пряме втручання уряду або інших органів виконавчої влади.
Юридична особа є насамперед організаційно-правовою формою ведення спільної господарської діяльності кількома особами. Однак така діяльність може здійснюватися з використанням й інших правових інститутів: неправосуб’єктних торгових товариств, різноманітних підприємницьких договорів (ліцензійних, підряду тощо). У Франції, ФРН, Італії законодавство регламентує діяльність негласних товариств, які не визнаються суб’єктами права. Між правосуб’єктними і неправосуб’єктними підприємницькими організаціями не завжди можна провести чітку межу. Окремі види торгових товариств мають лише деякі (далеко не всі) ознаки юридичної особи. Так, наприклад, учасники повних товариств несуть необмежену і солідарну відповідальність за зобов’язаннями цих організацій. У ряді країн Заходу повні товариства за законом вважаються юридичними особами. У ФРН законодавство не визнає їх самостійними суб’єктами права. У Великобританії та США партнерства також не вважаються юридичними особами, там ці комерційні організації користуються окремими повноваження юридичної особи. У ФРН повні товариства мають право діяти від свого імені, позиватися і відповідати в суді й арбітражі. У Великобританії та США суди, розглядаючи спори партнерств, можуть визнавати їх у конкретних відносинах суб’єктами права. Законодавство деяких держав допускає існування юридичних осіб, які не мають власного відособленого майна. Організації, які мають лише деякі властивості юридичної особи, називаються в літературі “відносними” або “урізаними” юридичними особами.
Останніми роками в західній економічній і правовій літературі поряд із традиційною класифікацією підприємницьких організацій дедалі ширше використовується конструкція спільного підприємства або спільного підприємництва. Термін “спільне підприємство” вживається в різних значеннях. У найзагальнішому вигляді він застосовується для позначення будь-яких організаційно-правових форм ведення господарської діяльності кількома особами незалежно від того, здійснюється вона правосуб’єктною чи неправосуб’єктною організацією і грунтується на договорі. В останньому випадку зазвичай ідеться про договірне спільне підприємство. Варто врахувати, що в працях, присвячених міжнародним економічним відносинам, у відповідних правових актах спільними називаються підприємства, у капіталі або діяльності яких бере участь іноземна особа (як правило компанія).
В американській юридичній літературі термін “спільне підприємство” використовується у вужчому розумінні, для позначення певної категорії підприємницьких організацій. Деякі американські юристи розглядають спільне підприємство як різновид партнерства, в якому спільна діяльність учасників обмежується реалізацією якогось одного проекту або здійсненням певних операцій. Федеральне податкове законодавство прирівнює спільні підприємства до партнерств. Інші дослідники вважають спільне підприємство оригінальною формою комерційних організацій. На їхню думку, між партнерством і спільним підприємством існують істотні розходження. Зокрема, у спільних підприємствах не виникає тривалих відносин серед учасників, права останніх у проваджені загальних справ обмежені порівняно з аналогічними повноваженнями партнерів. Учасники спільного підприємства можуть заявляти до суду вимоги один до одного з приводу спільно укладених контрактів, тоді як партнери такої можливості не мають. Нарешті, американські суди менш схильні визнавати спільні підприємства юридичними особами.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)