Регіональна економіка
Глава ІІІ
ПЕРЕХІДНА ЕКОНОМІКА І РИНКОВЕ РЕФОРМУВАННЯ РЕГІОНІВ
2. Фінанси підприємств
Провідною ланкою фінансової системи держави є фінанси підприємств державної власності та частина прибутків підприємств (акціонерних і приватних), яка через систему податків перераховується у бюджети всіх рівнів.
Фінанси підприємств виражають грошові відносини, які виникають при утворенні і використанні грошових доходів для формування основних і обігових фондів У процесі розширеного відтворення, а також в організації
Але фінанси підприємств не замикаються на розподілові і перерозподілові доходу. Вони ще й обслуговують кругообіг коштів підприємств і зміну форм вартості у процесі цього кругообігу.
Дія закону вартості в господарській діяльності підприємств проходить через рух і використання показника вартості та організації фінансових відносин.
За нинішніх умов підприємства є повністю самостійними, мають баланс доходів і видатків або фінансовий план. Вони вступають у господарські зв’язки і відносини з іншими підприємствами і збутовими організаціями, проводять з ними грошові розрахунки, мають закінчений баланс прибутків і збитків.
Фінансові ресурси підприємства – це кошти, що знаходяться в його постійному або частковому володінні для забезпечення безперебійної роботи, а також забезпечення в процесі діяльності грошових доходів і накопичень.
Витрати державних підприємств складаються з коштів, які компенсують всі матеріальні затрати, пов’язані з виробництвом продукції; коштів, направлених у фонд оплати праці; амортизаційних відрахувань, платежів за користування кредитом тощо.
За своїм розподілом витрати підприємств можна згрупувати як витрати на виробництво і господарсько-експлуатаційну діяльність, витрати на розширення виробництва; платежі бюджету та відрахування у спеціальні фонди.
Фінансова самостійність підприємств потребує активної фінансово-господарської діяльності, з тим щоб поряд з покриттям виробничих витрат створювався прибуток, відображений у фінансах.
Діяльність підприємств за нових умов обумовлена дією закону вартості. Свою дію закон вартості проявляє через показники вартості продукції і її форм (грошей, ціни, собівартості, кредиту, фінансів, прибутку тощо) з метою стимулювання зменшення витрат на одиницю продукції, зростання виробництва продукції і прибутків. Це теорія, а практика не завжди відповідає їй. При відсутності конкуренції і спаді виробництва державні підприємства не мають прибутку, а тому за умов економічної кризи ніякі вартісні показники не дають змоги вийти з прибутками більшості підприємств. Разом з тим, необхідною умовою діяльності підприємств є відшкодування проведених підприємством витрат за рахунок своїх доходів і забезпечення одержання прибутку, який дає можливість збільшувати внутрішні господарські накопичення.
Організовуючи свою фінансово-господарську діяльність, підприємства використовують свої грошові кошти і кредити на умовах повернення, оскільки держава, як правило, коштів не має. Необхідно розпізнавати відмінність власних і позикових коштів, тим більше, коли вони видаються під великі відсотки та ще й на умовах повертання. За умов дії закону вартості та об’єктивної необхідності матеріального стимулювання зростання суспільного продукту необхідно послабити негативну дію державної податкової системи на виробництво. Ця дія має грунтуватися на фінансових розрахунках і аналізі фінансово-господарської діяльності підприємств всіх форм власності, а податкова політика повинна постійно удосконалюватися.
Важливим фактором, який накладає свій відбиток на всі сторони фінансової діяльності підприємств, є належність підприємства до визначеної галузі промисловості. Наприклад, фінанси швейної фабрики істотно відрізняються від фінансів підприємства по виробництву бурильних труб. У зв’язку з цим, відображаючи виробничі відносини в усій їх конкретній різноманітності, фінанси підприємств повністю відображають і такі особливості галузі, як склад і структура виробничих витрат, способи виробництва, специфіка виробничого процесу і створюваної продукції, швидкість обернення засобів, ціни на продукцію тощо.
До факторів, які впливають на функціювання і організацію фінансів, також належить така особливість виробництва, як наявність або відсутність сезонності. Для сезонних галузей (цукрової, лісової, торф’яної, річкового флоту та ін.) властива нерівномірність в об’ємі господарської діяльності і змінна потреба в коштах. Тому підприємства мають користуватися кредитом, який задовольняє тимчасові потреби в коштах, розраховуючись за них відразу ж після того, як така потреба відпала.
У названих галузях потреба в коштах стабільна і зростає в міру збільшення об’єму господарської діяльності. Отже, в сезонні галузі важко залучити капітал, а тому держава має вжити щодо цього радикальні заходи.
Істотна різниця є і між підприємствами, що випускають продукцію, і організаціями, які займаються капітальним будівництвом і капітальним ремонтом, оскільки в останньому випадку фактично іде авансування в незавершене виробництво.
Розглядаючи акціонерні і приватні підприємства, слід відмітити, що вони за своєю суттю нічим не відрізняються від державних. Акціонерні товариства сьогодні є однією з найпоширеніших організаційних форм підприємств, яка внаслідок поглиблення процесів роздержавлення власності, приватизації та акціонування стає домінуючою у народному господарстві країни. Відповідно до Закону України “Про господарські товариства”,. акціонерним товариством є таке підприємство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості і відповідає за зобов’язаннями тільки майном товариства. Фінансовою базою діяльності акціонерних товариств є сформований шляхом емісії і поширення цінних паперів акціонерний капітал, управління яким здійснюється на основі реалізації організаційно-економічних, правових, адміністративних і фінансових засад менеджменту.
Менеджмент акціонерного капіталу підприємства охоплює всі основні напрямки діяльності підприємства і базується на регулюванні відносин між підприємством, його засновниками та акціонерами, державними органами, податковою і банківською системами, кредиторами і боржниками, страховими установами, фондовою біржею і фондовими магазинами, інвестиційними компаніями і фондами тощо. Тому його можна характеризувати як систему принципів, методів, засобів та форм організації управління коштами, переданими акціонерами в управління товариству та його керівним органам. Менеджмент акціонерного капіталу підприємства є складовою частиною фінансового менеджменту, а головна мета його – здійснення підвищення ефективності виробництва і продуктивності праці, зростання доходів акціонерів і підприємства, підвищення конкурентоспроможності підприємства і зростання курсових цін його акції. Практичну реалізацію менеджмент акціонерного капіталу знаходить у розробці і використанні спонукальних мотивів управління підприємством, прийнятті і виконанні рішень, пов’язаних з рухом акціонерного капіталу. Це, передусім, стосується пошуку джерел капіталу, визначення кола майбутніх акціонерів, організації емісії цінних паперів, формування дивідендної політики, підвищення ліквідності та забезпечення високої ринкової ціни і сталого попиту на акції, здійснення політики конвертації цінних паперів, забезпечення оптимальних методів фінансування підприємства, формування стратегії і тактики діяльності підприємства з урахуванням інтересів акціонерів, захист вкладів від інфляції тощо.
Одним із важливих елементів менеджменту акціонерного капіталу є формування його обсягів і структури. Під оптимальною структурою капіталу слід розуміти таке співвідношення між головними джерелами його формування, головними серед яких є короткострокові і довгострокові борги підприємства, капітал від продажу акцій і нерозподілений прибуток, що дозволяє забезпечити високі і сталі прибутки. Це дуже важливо для реалізації стратегії фінансового менеджменту, оскільки структура капіталу забезпечує певний рівень фінансового ліверіджу, тобто співвідношення власних і позичених коштів підприємства.
На практиці з метою забезпечення ефективного фінансового ліверіджу підприємства здійснюють конвертацію цінних паперів одних видів в інші: акцій в облігації чи навпаки.
Розробка системи менеджменту акціонерного капіталу потребує подальшого вдосконалення правових взаємовідносин між емітентами, акціонерами, інвесторами та фінансовими посередниками в таких напрямках діяльності:
– забезпечення нормативно-правових засад і гарантій щодо власності на цінні папери;
– вдосконалення визначеності щодо правового статусу, прав та обов’язків емітентів, інвесторів і фінансових посередників;
– забезпечення системи надійного і кваліфікованого державного регулювання та управління фондовим ринком;
– регулювання інформаційного забезпечення відносин на фондовому ринку;
– проведення податкової політики стимулювання;
– контроль за дивідендною політикою акціонерних товариств, створення умов для забезпечення гарантій акціонерам та системи страхового забезпечення діяльності на фондовому ринку.
Крім того, на державному рівні мають вирішуватися питання співробітництва з Міжнародною федерацією фондових бірж, запровадження міжнародних стандартів роботи на фондовому ринку.
Зміцнення централізованого фондового ринку, на наш погляд, потребує забезпечення інтенсивного розвитку позабіржового і вторинного ринків, широкого розвитку посередницької діяльності з цінними паперами, розширення кола учасників фондового ринку (залучання до нього, окрім емітентів і біржі, також інвестиційних фондів та компаній, банків, холдингових та страхових компаній, в тому числі й іноземних).
З метою використання заощаджень громадян як важливого джерела інвестування розвитку економіки вважаємо за доцільне розв’язання таких проблем, як збільшення випуску цінних паперів у матеріалізованій формі на пред’явника, забезпечення вільного доступу громадян до ринку державних цінних паперів, зняття обмежень на придбання цінних паперів та зниження рівня податків на доходи за цінними паперами до 5 % або й повне їх зняття, оскільки прибуток акціонерного товариства, який спрямовується на виплату дивідендів, оподатковується на загальних підставах.
Нині відбуваються складні процеси становлення ринкових відносин між товаровиробниками. Необхідність і неминучість є формування механізму функціонування господарюючих суб’єктів ринку визначають актуальність та важливість вивчення проблеми адаптації підприємств до нових умов господарювання. Від сучасного пошуку шляхів її вирішення та ефективності реалізації обраних напрямків залежить майбутнє підприємств, конкурентоспроможність їх продукції і становище на ринках збуту та як наслідок – відродження національної економіки.
Пристосування підприємств до нових умов економіки перехідного періоду потребує створення системи адаптації. Основні функції системи адаптації: забезпечення конкурентоспроможності підприємства та продукції його стратегічних одиниць бізнесу, заснування заходів щодо адаптації на основі бізнес-планів, маркетингове, інформаційне та фінансове забезпечення діяльності підприємства. При цьому необхідно враховувати особливості сучасного періоду формування ринку: плюралізм форм власності та організаційних форм господарювання; посилення конкурентної боротьби за ринки збуту; орієнтацію підприємств на досягнення довгочасного комерційного успіху, пошук зовнішніх джерел фінансування і передусім – кредитів банків.
Невід’ємною складовою діючої системи адаптації має стати організація малого бізнесу на основі договірних відносин між великими та малими підприємствами. Необхідність створення конкурентоспроможних підприємств, прийняття рішень про напрямки їх пристосування до ринкового середовища з метою подальшого функціонування та розвитку передбачає використання бізнес планів. При такому підході слід застосовувати методики, адаптовані до умов господарювання економіки перехідного періоду.
Складність і комплексність завдань, які вирішуються в межах адаптаційних процесів, потребує застосування відповідного інструментарію. Для цього доцільно використовувати маркетинг, який забезпечує ринкову орієнтацію управління.
Прискоренню адаптації підприємств до ринку сприяє рекламна діяльність, оскільки її основною функцією є формування попиту. Цю проблему можна ефективно вирішити на основі комплексного підходу до планування рекламної кампанії. При цьому слід визначити її цілі та засіб складання рекламного бюджету, сформувати рекламну політику, розробити методику ефективності обраних заходів.
Перехід до ринку потребує значних змін в усіх сферах діяльності людей. За ринкових умов потрібно також направляти достатні кошти на соціальні потреби робітників. Адже підприємства мають бути зацікавлені у сприятливому соціальному кліматі, підвищенні кваліфікації трудового потенціалу, врешті, в нормальному порядку в країні.
Поліпшення професійної підготовки та підвищення вимог до умов праці необхідно враховувати як соціально-економічний фактор при розробці стратегічного плану розвитку підприємства, оскільки людський фактор є основним “енергетичним фактором”, завдяки якому здійснюється реалізація економічних переваг розвитку підприємства в конкурентній боротьбі. Стратегії ж підприємств, які досить широко використовуються на Заході і які пробують впроваджувати в Україні, спрямовані лише на досягнення максимальних прибутків шляхом задоволення товарних ринків, і тому, на наш погляд, не мають бути пріоритетними напрямками розвитку. Прибуток – це суттєвий показник підприємницької діяльності, але не головний. Проведені соціологічні дослідження підтверджують цей факт. Основні положення, на яких базується стратегія розвитку підприємства з урахуванням соціально-економічних факторів, такі:
1) затрати підприємства поділяються на явні (які безпосередньо враховуються в калькуляції витрат) та приховані. Так, недостатньо швидка перебудова організаційних структур виробництва може спричинити зростання втрат виробництва, наприклад, в результаті збільшення кількості робітників, що зумовлює нерівномірне завантаження різних підрозділів; втрат робочого часу внаслідок прогулів, виробничих травм тощо. Часто скорочення скритих втрат можливе лише за умови збільшення явних витрат. В цьому випадку створюється можливість ставлення витрат та вигоди. Однак, як правило, економія на явних витратах призводить не тільки до зростання скритих втрат, але й негативно впливає на продуктивність персоналу;
2) оскільки скриті втрати, звичайно, впливають на зростання поточних витрат, то, з економічної точки зору, найраціональнішим може бути одночасне зростання капіталовкладень (наприклад, на заміну устаткування, поліпшення умов праці) з метою усунення причини, яка викликає скрите збільшення поточних витрат;
3) виграш у часі за рахунок скорочення його втрат, пов’язаних з неефективною організацією виробництва (наприклад, прогулами, поверненням продукції незадовільної якості, виробничими травмами), може створити умови для реалізації додаткових заходів, спрямованих на підвищення виробництва праці (наприклад, інформування виробників, їх перепідготовка, проведення зборів по обговоренню внутрівиробничих проблем);
4) підприємство, яке прагне скоротити витрати на охорону навколишнього середовища або зекономити на явних витратах (скоротити частку персоналу), може постраждати, оскільки з часом йому доведеться зараховувати всі скриті втрати до витрат у виробництві продукції, та ще й значно в більших розмірах.
Тому доцільно при розробці стратегічного розвитку підприємств враховувати всі фактори. Задача полягає у виборі принципового способу вирішення конкретних проблем, які випливають з підтримки конкуренції за ринкових умов, а також з поширення ринкових умов функціонування підприємств, які нерозривно пов’язані з їх фінансовим становищем. За складних умов взаємних неплатежів підприємства гостро відчували потребу у привертанні зовнішніх джерел фінансування, передусім – кредитів банків. Вирішення цієї проблеми зумовлює необхідність формування фінансової політики підприємства і розв’язання таких основних завдань, як визначення фінансової структури, аналіз ризику та вибір засобів страхового захисту, вибір критеріїв оцінки фінансового стану підприємства – позичальника. При такому комплексному підході оцінюється реальна можливість підприємства в одержанні зовнішніх кредитів і обгрунтовуються рішення, які приймаються комерційними банками щодо кредитоспроможності одержувачів кредиту.
Невід’ємною складовою системою державного регулювання економіки є амортизаційна політика. Вона передбачає розробку і практичне застосування науково обгрунтованих концепцій регулювання процесів простого відтворення. Реалізація цієї політики потребує відпрацювання відповідного механізму, який включає в себе види, форми і методи організації відповідних економічних відносин і способи їх кількісного вимірювання. Основними елементами цього механізму є норми амортизаційних відрахувань.
Новий порядок нарахування амортизації основних фондів визначений Законом України від 22.05.97 р. “Про внесення змін і доповнень в Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” (ст. 8.9) із змінами і доповненнями, які внесені Законом України від 18.11.97 р. за № 639/97-ВР. Основним нововведенням цього закону є визначення прибутку як різниці між валовим прибутком і валовими витратами. Причому сума амортизаційних відрахувань не відноситься на витрати виробництва (обороту), а поступово відноситься на зменшення скоригованого валового прибутку. Тобто
П0 = ВД – ВВ – АВ,
Де П0 – прибуток, який є об’єктом оподаткування; ВД – сума скоригованого валового доходу звітного року; ВВ – сума валових витрат платника податку; АВ – сума амортизаційних відрахувань.
Дохід = валовий дохід – валові витрати – амортизація.
Якщо раніше амортизація була невід’ємною складовою собівартості продукції (робіт, послуг), то з прийняттям названих вище законів вона набула форми податкової знижки (пільги). Разом з цим в число основних новацій ввійшли порядок розподілу основних фондів на групи, порядок бухгалтерського обліку балансової вартості груп основних фондів, порядок нарахування амортизації та порядок індексації основних фондів.
Згідно з підпунктом 8.2.2 Закону, основні фонди поділяються на три групи: перша – споруди, споруди і їх структурні компоненти, пристосування для передачі, в тому числі житлові споруди і їх частини; друга – автомобільний транспорт і вузли (запасні частини), меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні пристрої і інструменти, включаючи ЕОМ, та інші машини для автоматичної обробки інформації, інформаційні системи, телефони, мікрофони і рації, інше конторське (офісне) обладнання, пристосування і обладнання до них; третя – будь-які інші основні фонди, які не увійшли до попередніх груп.
Таким чином, як бачимо, залежно від цільового призначення і функцій, що виконуються, виробничі фонди поділяються на 3 групи, а не на 12, як це було раніше. Змінилися також і норми амортизаційних відрахувань. До 01.07.97 р. вони встановлювалися Єдиними нормами амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів народного господарства, затвердженими Постановою Ради Міністрів СРСР від 22.10.90 р. № 1072. З 01.07.97 р. норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості кожної з груп основних фондів на початок звітного (податкового) періоду з розрахунку на календарний квартал (гаї. 8.6.1. Закону) в такому розмірі: перша група – 1,25 %; друга – 6,25, третя – 3,75 %. На перший погляд, це створило передумови для збудження інвестиційної діяльності в країні і поновлення виробничого потенціалу суб’єктів господарювання, оскільки виходячи з норм амортизаційних відрахувань нормативний термін експлуатації становить для основних фондів першої групи – 20 років, другої – 4, третьої – 6,6 року. Але важливо пам’ятати, що для цілей оподаткування під балансовою вартістю основних фондів розуміється їх залишкова вартість. Формула розрахунку балансової вартості групи основних фондів (п. 8.3.2. Закону) має вигляд Б(а) = Б(а – 1) + П(а-1)В(а-1)А(а-1), де Б(а) – балансова вартість групи на початок звітного періоду (року, кварталу), Б(а – 1) – балансова вартість групи основних фондів на початок періоду, попереднього звітному, П(а – 1) – сума затрат на придбання і поліпшення основних фондів (в сумі, яка перевищує 5 % сукупної балансової вартості груп основних фондів на початок звітного року, протягом періоду, попереднього звітному, В(а – 1) – сума виведених з експлуатації основних фондів протягом періоду, попереднього звітному, А(а – 1) – сума амортизаційних відрахувань, нарахованих в періоді, попередньому звітному.
Відповідно, якщо протягом звітного періоду на підприємстві не було ні руху основних фондів, а ні їх поліпшення, ця формула спрощується:
Б(а) = Б(а -1) – А(а -1).
Тобто на початок звітного періоду балансова вартість групи основних фондів зменшується, відповідно зменшується й сума амортизаційних відрахувань. Враховуючи те, що амортизація основних фондів першої групи проводиться до моменту досягнення вартості окремого об’єкта 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а груп другої і третьої – до досягнення балансовою вартістю групи нульового значення, виникає питання: яким є термін експлуатації цих фондів?
Розглянемо це на прикладі.
Припустимо, що 01.07.97 р. в експлуатацію введена поточна лінія, вартістю 20000 гри. Даний вид основних фондів належить до третьої групи, квартальна норма амортизації для якої – 3,75 %. Визначимо балансову вартість лінії на 01.07.97 р. Бь норму амортизації – як Н, балансову вартість на 01.10.97 р. – як Б2, балансову вартість на 01.01.98 р. – як Б3 і так далі, так само, поквартально. Тоді
Б2 = Б1 – (1 – Н/4),
Б3 = Б1 – (1-Я/4)2,
Б4 = Б1 – (1-Я/4)3.
Тобто ми маємо справу із залежністю, яка спрощено може бути представлена геометричною прогресією, формула першого члена якої має вигляд bn=b1-qn – V. Тобто, для нашого випадку Бn = Б1 – (1 – Н/4)n-1.
Якщо амортизація основних фондів припиняється, коли балансова вартість досягає 0 (умовно 1 копійка або 0,01 грн), то формула має вигляд
0,01 = 20000 – (1 – 0,15/4)n-1. Із формули визначаємо n = 392.
Таким чином, поточна лінія буде знаходитися на балансі підприємства 391 квартал, або 97,75 року. Для основних фондів першої групи цей термін ще довший, як це видно з прикладу (Б1 = 1000000 грн, Н = 5 %, амортизація припиняється, коли балансова вартість споруди досягне 1700 грн):
1700 = 1000000 – (1-0,05/4)”-Отже, я = 504.
Таким чином, споруда буде перебувати на балансі підприємства протягом 503 кварталів, або 125,75 років.
Зрозуміло, що жодна техніка або споруда стільки не зможуть служити, а недоамортизована частина вартості основних коштів зменшить розмір доходу, що залишається в розпорядженні підприємства. Тобто замість стимулюючої амортизаційної політики, направленої на прискорення науково-технічного прогресу і підвищення конкурентоздатності продукції вітчизняних підприємств, в Україні має місце суто фіскальна амортизаційна політика, яка, навпаки, стримує ці процеси.
Жорсткість даної амортизаційної політики посилюється також наявністю так званого знижуючого коефіцієнта 0,7, на який відповідно до п. 22.4 Закону коригується норма амортизації в 1997 – 1998 pp. Наявність цього коефіцієнта спотворює зміст самого “поняття амортизації, оскільки держава примусово і волюнтаристськи, виходячи з фінансових потреб бюджету, зменшує частину коштів, за рахунок яких фінансується просте відтворення.
Єдиним позитивним моментом в новій методиці нарахування амортизаційних відрахувань є можливість прискореної амортизації основних фондів третьої групи, придбаних після 01.07.97 р. Встановлення такого обмеження з часу введення змінює умови окупності інвестиційних проектів, здійснених на цю дату.
Рішення про застосування прискореної амортизації платники податку на дохід можуть приймати самостійно. Не мають на це права тільки ті суб’єкти господарювання, які випускають продукцію (роботи, послуги), на які держава встановлює або регулює ціни і тарифи, або які визнані такими, що посідають монопольне становище на ринках.
Прискорена амортизація здійснюється за такими нормами:
Перший рік експлуатації – 15 %;
Другий – 30;
Третій – 20;
Четвертий – 15;
П’ятий – 10;
Шостий – 5;
Сьомий – 5 %. ;
На нашу думку, доцільно повернутися до пооб’єктного принципу обліку основних фондів усіх груп, що є необхідним для економічного аналізу поточної діяльності підприємства, контролю за дотриманням графіків окупності інвестицій і обгрунтування їх ефективності.
Амортизаційні відрахування нараховуються на балансову вартість об’єктів, яка дорівнює їх первинній вартості, збільшеній на суму витрат, зв’язаних з поліпшенням таких фондів. Тобто в разі прискореної амортизації термін служби основних фондів третьої групи повністю відповідає світовим канонам і становить сім років, а порядок обчислення амортизаційних відрахувань є економічно обгрунтованим. Незрозуміло тільки, чому він не поширюється на електронно-обчислювальну техніку, темпи морального старіння якої ще більш швидкі.
Крім того, суб’єкти господарювання можуть провести індексацію основних фондів, якщо по них не прийняте рішення щодо їх прискореної амортизації або коли коефіцієнт індексації Кi, розрахований за наведеною нижче формулою, тобто Ki = /100, де І (а-1) – індекс інфляції року, за результатами якого проводиться індексація.
Отже, індексація проводиться тільки в разі, коли річний індекс інфляції перевищує 10 %.
Різниця між балансовою вартістю відповідної групи основних фондів після і до індексації в Законі визначена як капітальний дохід. Цей дохід включається до складу валових доходів щоквартально протягом звітного року в сумі, що дорівнює чверті відсотка річної норми амортизації відповідної групи основних фондів від суми капітального доходу даної групи. Ця сума списується в дебет рахунку 88 “Фонди спеціального призначення” субрахунок “Капітальний дохід” з відображенням по кредиту 80 рахунку до складу доходу від позареалізаційних операцій. Отже, капітальний дохід в кінцевому результаті оподатковується на дохід, що значною мірою нівелює значення проведеної індексації.
Таким чином, із викладеного можна зробити відповідні висновки.
1. Амортизаційна політика в Україні виступає не як спосіб забезпечення нормальної течії процесів простого відтворення в економіці, а як форма податкового регулювання. Вона має суто фіскальний характер і зорієнтована на максимізацію державних доходів. Для харчової промисловості, галузі з швидким оборотом капіталу, це має особливе значення, оскільки істотно впливає на ефективність інвестицій.
2. З прийняттям Закону амортизація в бухгалтерському обліку відноситься (а в податковому не відноситься) на витрати виробництва (обороту) і набуває форми податкової знижки.
3. Методика обчислення амортизаційних відрахувань, яка застосовується на сучасному етапі, незважаючи на збільшення норм амортизації, ігнорує базові економічні поняття, такі як первинна вартість, залишкова вартість, термін служби основних фондів. При її використанні період часу, протягом якого амортизуються основні фонди, значно перевищує термін їх фізичного існування. Недоамортизована частина витрат на придбання, виготовлення чи поліпшення основних фондів або відноситься до валових витрат, або відшкодовується за рахунок власних коштів підприємств, що зменшує об’єм інвестиційних ресурсів, які перебувають в їх розпорядженні. Для об’єктів другої і третьої груп сукупна балансова (залишкова) вартість при виведенні їх з експлуатації не змінюється. Що стосується прискореної амортизації, то даний механізм не відпрацьований.
4. Механізм прискореної амортизації є на сьогодні єдиним економічно обгрунтованим і прогресивним нововведенням в податковому законодавстві. Він дозволяє виявити реальний стан основного капіталу підприємства, а встановлені ним ставки амортизаційних відрахувань відображають реальні тенденції використання основних фондів і запобігають інфляційному знеціненню фінансових ресурсів. Тому його можна рекомендувати для використання суб’єктам господарювання.
5. Механізм індексації основних фондів має символічний характер, оскільки він застосовується тільки в разі, коли річний індекс інфляції перевищує 10 %, а так званий капітальний дохід оподатковується на дохід.
6. Є об’єктивна потреба змінити вихідні принципи амортизаційної політики держави з метою надання їй стимулюючого характеру, і зокрема, потреба повернутися до пооб’єктного обліку основних фондів другої і третьої групи: паралельно з податковим врахуванням амортизації впровадити ведення обліку залишкової вартості кожного об’єкта основних фондів з метою економічного аналізу і обгрунтування ефективності інвестицій; відмовитися від застосування коефіцієнта зниження (коефіцієнта 0,7); відмовитися від оподаткування капітального доходу, оскільки це зводить нанівець проведення індексації по суті.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)