ТЕМА 3. КРАЇНИ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ
§10. Особливості суспільно-політичного та економічного розвитку країн Західної Європи в другій половині XX – на початку XXI ст.
2. Інтеграційні процеси в Європі наприкінці XX – на початку XXI ст. Вступ України до Ради Європи.
Ще в 1947 р. виникли перші міжнародні економічні організації країн Західної Європи. У липні 1947 р. в Парижі на нараді представників 16 європейських держав був створений Комітет європейського економічного співробітництва, який розпочав свою роботу в напрямі реалізації “плану Маршалла”.
У 1957 р. були створені ще дві міжнародні організації. Європейське товариство з атомної енергії (Євроатом), покликане об’єднати зусилля його членів у сфері ядерних досліджень і використання ядерної енергії, та Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), відоме під назвою Спільний ринок. 25 березня 1957 р. 6 держав – ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург і Нідерланди – підписали у Римі договір про створення ЄЕС.
Метою створення цієї міжнародної організації було посилення позицій європейської економіки на світовому ринку за допомогою координації економічної політики її членів. У 1961 р. до ЄЕС намагалася приєднатися Велика Британія, проте її вступ був двічі заблокований президентом Франції Ш. де Голлем. Приєднання Великої Британії до ЄЕС відбулося в 1973 р. разом із Данією та Ірландією.
У 1981 р. до ЄЕС була прийнята Греція, у 1986 р. – Іспанія та Португалія, а в 1995 р. – Австрія, Фінляндія та Швеція.
На межі 1990-х років інтеграційні процеси в Європі прискорилися. Підготування нової інтеграційної угоди тривали приблизно три роки. 7 лютого 1992 р. в нідерландському м. Маастрихті, на перетині кордонів Нідерландів, Бельгії та ФРН, міністри закордонних справ і міністри фінансів країн-членів ЄЕС (Бельгії, Данії, Люксембургу, Нідерландів, Іспанії, Італії, Ірландії, Португалії, Греції, Франції, Німеччини, Великої Британії) підписали Договір про Європейський Союз (Маастрихтська угода), який мав на меті поетапну трансформацію ЄЕС у новий економічний, валютний, а в перспективі – політичний Європейський Союз. Прийнята програма довгострокового стратегічного розвитку Європи передбачала: запровадження єдиної валюти – євро, часткову відмову від суверенітету у сфері зовнішньої та військової політики, розширення прав основних інституцій Європейського Союзу – Ради міністрів Європарламенту, Комісії європейських товариств, збільшення наднаціональних повноважень ЄС у соціальній політиці, охороні навколишнього середовища, промисловості, культурі, охороні здоров’я. Не заперечувалася можливість створення єдиного євроуряду. Маастрихтський договір – один із найважливіших правових актів в історії XX ст., є логічним продовженням понад 40-річної історії євроінтеграції. На початку XXI ст. Європейський Союз значно розширив свій склад. У 2004 р. членами цієї міжнародної організації стали ще 10 країн: Польща, Чехія, Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Естонія, Мальта, Словаччина, Словенія, а в 2007 р. до ЄС приєдналися Болгарія та Румунія.
Будинок Європарламенту в м. Брюсселі. Бельгія
Мовою документів
З виступу президента Чехії Вацлава Гавела в Аахені 15 травня 1996р.
Я знаю, що ані Європейський Союз, ані Північноатлантичний договір не можуть за одну ніч відчинити двері для всіх тих, хто прагне до них приєднатися. Що з упевненістю вони можуть зробити, поки не пізно – це дати всій Європі, яка вбачається сферою спільних цінностей, запевнення, що вони не є закритими клубами. Вони повинні сформувати чітку та детальну політику поступового розширення, що має не тільки свій розклад, а й пояснює логіку цього розкладу.
Уже готовий до запровадження зразок європейського паспорта, розглядається питання про європейське громадянство. Затверджена Хартія основних соціальних прав – перелік мінімальних умов, згідно з якими, люди, що переїжджають з однієї країни ЄС до іншої, зберігають свої права. Найактивнішими поборниками поширення інтеграції на політичну сферу виступають ФРН та Франція, які висувають гасло “Батьківщина-Європа”, тоді як Велика Британія, Нідерланди та французькі націоналісти висловлюють заперечення проти швидких темпів інтеграції та підтримують формулювання Ш. де Голля “Європа Батьківщин”. ЄС налагоджує тісні контакти з іншими регіональними організаціями, має угоди з асоційованими членами – країнами Африки, Ізраїлем, країнами Східної Європи та стає дедалі важливішим чинником світової політики.
У 2007 р. був підписаний Лісабонський договір, який започаткував існування нового ЄС. Нині до організації входять 27 членів. Система установчих документів нового ЄС відображає концепції, висунуті Президентом Франції Н. Саркозі. Перший короткий установчий документ ЄС – Договір про Європейський Союз (55 статей). Другий повний документ – Договір про функціонування Європейського Союзу (358 статей). Місце та дати підписання Договорів не змінилися. Тому Договір про Європейський Союз має назву “Маастрихтський договір 1992p”. у редакції Лісабонського договору 2007 p., а Договір про функціонування ЄС – “Римський договір 1957p.” у редакції Лісабонського договору 2007 р.
Нині в Європарламенті налічується 751 депутат (замість 785, які були в 2004-2009 pp.). Депутати Європарламенту обираються за квотами, які залежать від кількості населення країни. Найменша квота – шість депутатів, найбільша – 96 (нині її має Німеччина). Серед дев’яти керівників Європарламенту – три жінки.
Іншою впливовою європейською організацією є Рада Європи (РЄ) – міжнародна міжурядова організація, створена 5 травня 1949 р. в Лондоні. Країнами-засновницями РЄ стали: Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Франція. Головні органи РЄ – Комітет міністрів закордонних справ країн-членів Ради Європи та Консультативна парламентська асамблея. Комітет на основі принципу одностайності виробляє політичні рекомендації урядам країн-членів Ради Європи, які підлягають ратифікації парламентами. Консультативна парламентська асамблея РЄ обговорює та ухвалює більшістю голосів рекомендації Комітету міністрів закордонних справ. У роботі Асамблеї від кожної країни-учасниці РЄ обов’язково беруть участь і представники парламентської більшості, і делегати від опозиції. При Раді Європи функціонують:
– Європейська комісія з прав людини;
– Європейський суд із прав людини;
– Європейський центр молоді;
– Європейський молодіжний фонд;
– Інформаційний центр охорони природи;
– Інститут спеціальних уповноважених із прав людини на місцях.
Основні організації Ради Європи розміщені в м. Страсбурзі (Франція).
Упродовж довгих років РЄ була маловпливовою інституцією, роль якої значно зросла лише наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років у зв’язку з геополітичними змінами у світі та з прискоренням процесу євроінтеграції. 9 листопада 1995 р. Україна стала 37 членом Ради Європи (38 – Хорватія, 39 – Росія).
Для України вступ до РЄ означав:
– піднесення на новий рівень питання про дотримання прав людини (тенденція пріоритету особистості над державою);
– приєднання протягом 3 років до 150 європейських конвенцій -1 необхідність приведення у відповідність до них українського законодавства;
– участь 12 народних депутатів Верховної Ради України (представників усіх фракцій) у парламентській Асамблеї Ради Європи;
– річний членський внесок до бюджету РЄ – 2 млн доларів (у 1996 р. РЄ витратила 3 млн доларів на програму підготовки для країни спеціалістів у різноманітних галузях).
ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ ДАТУ
З квітня 1948 р. – прийняття “плану Маршалла”
5 травня 1949 р. – створення Ради Європи (РЄ)
25 березня 1957 р. – підписання Договору про створення ЄЕС (Спільного ринку)
7 лютого 1992 р. – підписання Маастрихтської угоди 9 листопада 1995 р. – вступ України до Ради Європи
(2 votes, average: 3,50 out of 5)