Політологічний словник
Ленінізм – одна з найвпливовіших політичних теорій у новітній історії людства, марксистське вчення про політичний розвиток суспільства в епоху імперіалізму. Дотримуючись марксистських законів класової боротьби і соціалістичної революції з установленням диктатури пролетаріату, Ленін сформулював свої теоретико-концептуальні положення відповідно до нових політичних умов, які змінили характер і обличчя капіталістичного ладу на початку XX ст. Таким чином, Л. правомірно називають марксизмом епохи імперіалізму,
Ленін розвинув далі і обгрунтував ряд нових положень марксистської філософії: про матеріалістичну діалектику, про єдність і боротьбу протилежностей, про закономірності суспільного розвитку в період імперіалізму та соціальних революцій, про дві фази комуністичного суспільства та ін. Він дав розгорнуту критику неокантіанства, махізму, емпіріокритицизму, а також вульгарного матеріалізму. Виходячи із закону нерівномірності розвитку країн в імперіалістичну епоху, Ленін зробив висновок про можливість перемоги соціалізму спочатку в кількох державах і навіть в одній окремо взятій капіталістичній країні та неможливість одночасної перемоги пролетаріату в усьому світі. Він розробив теорію переростання буржуазно-демократичної революції у соціалістичну, наукову стратегію і тактику пролетаріату в революційній боротьбі. Л. як політична теорія основою революційної боротьби вважає диктатуру пролетаріату, яка може бути встановлена зусиллями міцної, дисциплінованої політичної партії авангардного типу. Ленін обгрунтував ідею союзу робітників і селян під керівництвом промислового пролетаріату; чіткіше визначив шляхи і засоби боротьби за владу, віддаючи беззаперечний пріоритет збройному повстанню; створив теорію революційної ситуації; обгрунтував завдання і програмну діяльність революційного уряду у формі рад як органів революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства; висунув нові тактичні політичні гасла, які треба застосовувати напередодні повстання і постійно змінювати залежно від обставин, відповідно до діалектики; відкинув концепції національно-культурної автономії і довів, з одного боку, необхідність надання націям права на самовизначення – від створення федерацій до повного відокремлення у вигляді самостійних держав, а з іншого – необхідність боротьби за усунення національних перешкод і побудови життя на принципах пролетарського інтернаціоналізму; сформулював тактику перетворення імперіалістичної війни на війну громадянську, війну соціал-демократів воюючих країн проти власної буржуазії; теоретично узагальнив практику підпільної революційної боротьби; розробив план побудови соціалістичного суспільства, захисту держави від зовнішньої агресії і внутрішньої контрреволюції; в доктрині нової економічної політики розробив тактику політичних компромісів, тимчасових відступів від стратегічних рубежів; довів можливість творення соціалістичної держави на будь-яких засадах: унітаризму, автономії, федералізму і конфедералізму; сформулював принципи створення радянського державного апарату; висловив припущення, що перехід від капіталізму до соціалізму дасть велику кількість різноманітних політичних форм; зробив внесок у концептуальну скарбницю світового конституціоналізму у вигляді його нових теоретичних засад, реалізованих у перших радянських конституціях, Декларації прав трудящого та експлуатованого народу, Декларації прав народів Росії та ін.; акцентував не на проголошенні формальних прав і свобод людини і громадянина, а на матеріальних гарантіях їх реального забезпечення; розпочав принципову боротьбу проти радянського бюрократизму у державному апараті й партійної пихатості у керівних органах більшовицької верхівки.
Л. як революційна теорія став практично політичною реальністю у жовтні 1917 р. В умовах гострої кризи, викликаної світовою війною і вкрай тяжким соціально-економічним та внутрішньополітичним становищем Російської імперії, більшовицька партія на чолі з Леніним здійснила революційний переворот і встановила соціалістичну республіку. Вдалий досвід більшовиків дістав широку підтримку світових лівих політичних сил, що сприяло різкому збільшенню кількості комуністичних партій, які об’єдналися на засадах Л. у Комуністичний Інтернаціонал.
Подальша доля Л. не може в історичному плані оцінюватися однозначно. З одного боку, на ідеях Л. було побудовано міцну світову державу, яка пройшла крізь страхіття громадянської війни, економічну блокаду 20 – 30-х років, певну політичну ізоляцію і постійні зовнішні загрози, створила власну могутню індустрію, подолала культурну відсталість, сформувала збройні сили, які відіграли вирішальну роль у перемозі над фашизмом у Другій світовій війні, сприяла розвалу світової колоніальної системи, самостійно подолала наслідки німецької окупації і відродила економічний потенціал держави, досягла науково-технічних височінь, стала піонером в освоєнні космосу. З другого – з ідейно-політичними положеннями Л. пов’язана жорстока внутрішньополітична боротьба за владу після смерті Леніна, переможцем у якій вийшов Сталін. Під гаслами Л., але у зовсім інших історичних умовах, запроваджувався жорстокий політичний терор, у процесі якого загинула й абсолютна більшість соратників Леніна. З часом політична практика довела суперечливість чи помилковість окремих теоретичних засад Л.: штучне підхльостування історичного процесу, гіперболізація класової боротьби; відмова від доктрини парламентаризму, концепції розподілу влади; надмірне перебільшення гасел революційної доцільності та правосвідомості; повне підпорядкування особистого – колективному, особи – державі, національного – соціальному; безпідставне очікування світової соціалістичної революції тощо. Авторитет Л. був також суттєво підірваний в умовах розвалу Радянського Союзу і світової системи соціалізму, який стався наприкінці XX ст. Основними рушійними силами цього процесу виступили не антикомуністичні кола та рухи, не народні маси, а внутрішні владно-керівні й державні структури та їх лідери. Відтак є потреба вивчати Л. у його первісному вигляді: не як політичну ідеологію, а як складову частину загальнолюдської гуманістичної науки і політичної культури, хоча на засадах модернізованого неоленінізму сьогодні будуються ідейно-теоретичні програми комуністичних та інших лівих партій, а також ідеологія соціалістичних держав.
Кедров Б. М. Из лаборатории ленинской мысли. – М., 1972; Лацис О. Р. Перелом. Опыт прочтения несекретных документов. – М., 1990; Рачков П. В. Единое революционное учение. – М.( 1990; Політологічний енциклопедичний словник. – К., 1997.
А. Пахарев, А. Кудряченко
(1 votes, average: 5,00 out of 5)