ПІДПРИЄМНИЦТВО
Розділ 4
ДОСВІД ІНСТИТУЦІОНАЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА В КРАЇНАХ ЗАХОДУ
4.2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ЗМІСТ ОСНОВНИХ ПРАВОВИХ ІНСТИТУТІВ У КРАЇНАХ ЗАХОДУ
4.2.3. Договір
Договір у західному законодавстві, судовій практиці і доктрині традиційно визначається як угода двох чи більше осіб, за допомогою якого встановлюються певні права й обов’язки. Відповідно до класичної концепції договору, в англійському праві він являє собою зобов’язання або одностороннє волевиявлення особи, виконання якого
Найбільш послідовного погляду на договір як угоду дотримується американська юриспруденція. В юридичному словнику Блека, настільній книзі кожного американського юриста, договір розшифровується як “угода між двома або кількома особами, що породжує зобов’язання робити або не робити що-небудь”. Таким чином, у всіх країнах Заходу договір розглядається насамперед як угода. Договір є інститутом, без якого неможливе
Отже, основна функція договору, що визначає його сутність і соціальну цінність в умовах західного суспільства, полягає в тому, що це інструмент організації і функціонування товарного обміну. Обмін передбачає формальну рівність учасників та визнання за ними свободи поведінки. Право західних країн закріпило ці економічні імперативи в принципах юридичної рівності сторін у договорі, свободи договору й обов’язковості договору для його учасників. При цьому законодавець виходив з постулату, що учасники господарського життя самостійно визначають зміст своїх відносин. Зазначені засади, які називаються автономією волі, тривалий час панували у доктрині та законодавстві західних країн. Монополізація капіталу та виробництва докорінно змінила структуру ринкового господарства. Ігнорувати всевладдя великих підприємств на ринку стало неможливо ще й тому, що це суперечило б збереженню самого господарства, заснованого на приватній власності на основні засоби виробництва.
Західне договірне право змушене було поступитися частиною своїх принципів. Воно почало враховувати економічну нерівність учасників цивільного обороту, запровадило численні обмеження свободи договорів. Слід зазначити, що розширилися функції цивільного договору. Нині він використовується не лише як юридична форма обміну, а й як правовий інструмент організації ринкового господарства, що опосередковує процеси концентрації капіталу і виробництва.
Значні зміни відбулися останніми роками в системі договорів у праві західних країн.
По-перше, з’явилася велика кількість нових різновидів цивільних договорів. Це пояснюється появою на ринку нових товарів, сама природа яких потребує особливого правового регулювання. Зокрема, внаслідок науково-технічного прогресу предметом господарського обороту стає різноманітна інформація, що становить комерційну цінність. Внаслідок швидких темпах розвитку сектору послуг відповідно стрімко збільшується кількість і значення договорів у цій сфері національної економіки. З’являються договори, що поєднують елементи двох чи більше відомих видів договорів. Так, із середини минулого століття значного поширення набули договори лізингу, особливо машин і устаткування. В договорі лізингу одна сторона (лізингова компанія) передає іншій стороні (користувачу) певний предмет (машину, транспортний засіб, завод тощо), а користувач зобов’язується вносити за нього періодично плату; по закінченні договору він має право придбати цей предмет на пільгових умовах із заліком платежів. У договорі лізингу поєднуються характеристики договору майнового найму (оренди) і договору продажу. Використання інституту договору для оформлення процесів кооперації виробництва і централізації капіталу також породило нові договірні види. Наприклад, акціонерний закон ФРН 1965 р. серед пов’язаних підприємств виокремлює підприємства, що уклали між собою так звані підприємницькі договори. До них зокрема належать договори підпорядкування, згідно з якими одне акціонерне товариство підпорядковує управління свого товариства іншому підприємству; договори відрахування прибутку, коли акціонерне товариство зобов’язується перерахувати весь свій прибуток іншому підприємству або зобов’язується керувати своїм підприємством за рахунок іншого підприємства та ін.
По-друге, зі сфери цивільного права виводяться деякі види договорів. Найбільш яскравий приклад – трудові договори. Раніше трудовий договір розглядався як одна з форм цивільно-правового договору. Однак поступово (кінець XIX – початок XX ст.), переважно під впливом боротьби прогресивних сил суспільства, трудові угоди почали регламентуватися особливими нормами трудового законодавства. Це відособлення спостерігається й у тих країнах, де норми про трудовий договір дотепер містяться в цивільних кодификаціях (Італія, Нідерланди).
Не так чітко, але такий самий процес спостерігається у сфері регулювання договірних відносин між державними органами і приватними особами. Значення цих договорів у господарському механізмі західних країн нині дуже велике. Так, у США федеральні, органи окремих штатів та місцеві державні органи щорічно витрачають на придбання різних товарів і послуг близько 20 % валового національного продукту країни. У Франції такі договори називаються адміністративними. Конструкція адміністративного договору розроблялася в цій країні Державною радою і вченими-юристами. Основна його відмінність від цивільного договору полягає в тому, що сторони в адміністративному договорі не рівні не тільки фактично, а й юридично. Державний орган – сторона такого договору – має право в односторонньому порядку змінювати його несуттєві умови або навіть розірвати цей договір. У багатьох адміністративних договорах передбачається право адміністрації контролювати виконання договору і давати інструкції іншій стороні. У свою чергу, якщо публічна юридична особа внаслідок реалізації своїх законних повноважень змусила іншу сторону зробити додаткові витрати, то вона зобов’язана їх повністю відшкодувати. Розходження між адміністративним і цивільним договорами існують і в порядку їх укладення, у рівні свободи сторін при визначенні умов договору, нарешті в тому, що спори, які виникають у зв’язку з такими договорами, розглядаються різними судами.
У праві Великобританії і США відсутнє таке чітке поняття адміністративного договору, як у французькому праві. Однак і в цих країнах існує особлива категорія договорів – урядові контракти, що укладаються адміністративними органами з приватними особами. Урядові контракти мають свій специфічний правовий режим, відмінний від того, якому підпорядковуються цивільно-правові договори.
У США державні органи, що беруть участь у таких контрактах, мають право в односторонньому порядку змінювати несуттєві умови, а також розривати ці контракти, якщо це відповідає загальним інтересам держави. У разі дострокового припинення урядового контракту за рішенням державного органу останній відшкодовує іншій стороні не лише позитивний збиток, а й втрачену вигоду. У США, як і у Франції, існує особлива система органів адміністративної юстиції, покликана розглядати спори за урядовими контрактами.
До розряду адміністративних належать і договори, які французька держава укладає з місцевими колективами, націоналізованими підприємствами і приватними компаніями з метою реалізації економічних програм. Вони називаються плановими, програмними, податковими договорами, квазідоговорами тощо. Відповідно до них держава надає своїм контрагентам податкові знижки і премії, позики на пільгових умовах та інші переваги і пільги в обмін на зобов’язання іншої сторони здійснювати інвестиційну програму, що відповідає плановим цілям, розвивати відповідне виробництво, підтримувати певний рівень зайнятості тощо.
По-третє, збільшується роль і значення різноманітних типових договорів, договорів приєднання та інших договірних проформ, які юридично або фактично стають джерелами права. Використання договору для організації тривалих і стійких господарських зв’язків веде до збільшення тривалості термінів їх дії, ускладнення змісту, що у свою чергу спричиняє зміни процедур укладання, тлумачення, перегляду і виконання.
По-четверте, спостерігається тенденція до диференціації правового регулювання договірних відносин залежно від їх суб’єктного складу. В межах приватно-правового регулювання відбувається процес юридичної дезінтеграцї. У багатьох державах договори комерсантів, підприємців виокремлюються у спеціальну категорію торгових угод. Останні регламентуються спеціальними нормами торгового законодавства (включаючи торгові кодекси) і торговими звичаями. Згідно з положенням торгового права, торгові договори, на відміну від цивільних, можуть укладатися в спрощеній формі, полегшено їхній доказ. До комерсантів порівняно з некомерсантами висуваються підвищені вимоги щодо старанності, обачності в господарських справах. У торгових зобов’язаннях установлено солідарну відповідальність на боці боржника, тоді як у цивільних така відповідальність не презуміюється, а має бути прямо зазначена в законі. Спори між комерсантами в деяких країнах розглядають спеціальні торгові суди за особливими процедурними правилами.
Останнім часом із загального договірного права виокремлено норми, що регулюють договірні відносини з професійними комерсантами і споживачами. Законодавець змушений, нарешті, визнати, що загальне договірне право не дає пересічному громадянинові адекватних засобів захисту проти великої компанії або сервісного підприємства, котрі виробляють та реалізують товар або послуги на ринку. Посилення впливу споживачів на реалізацію товарів привело до прийняття практично в усіх західних країнах низки законодавчих актів, спрямованих на надання їм додаткових матеріально-правових і процесуальних гарантій охорони їхніх інтересів у відносинах з комерсантами, а також до покладання на останніх певних зобов’язань. Тому можна констатувати, що із загального договірного права, яке існує в цих країнах, виокремлюється право, яке регламентує договори з участю споживачів. Щодо останніх законодавство також встановлює особливий порядок укладання, заперечування, контролю за змістом, а також відповідальності. Найчастіше ця диференціація переплітається з диференціацією правового регулювання залежно від особливостей предмета договору. Наприклад, існують значні відмінності в продажу рухомого і нерухомого майна, наймі машин і устаткування та наймання житла чи приміщення для влаштування торгового або промислового підприємства. Правовий режим продажу може значно розрізнятися залежно від способу продажу або платежу (продаж з аукціону, публічних торгів, продаж з розстрочкою платежу, продаж поштою, продаж удома, продаж за зразком тощо).
Принцип свободи договору певним чином трансформується. Він розшифровується як свобода вступати в договірні відносини та свобода сторін у визначенні їх змісту.
В епоху промислового капіталізму іноді допускалися відступи від цього принципу. У багатьох випадках держава встановлювала тверді ціни на продукти першої необхідності, продаж деяких товарів визнавався монополією держави або певних приватних осіб – концесіонерів та ін. І хоча існування і непорушність самого принципу не викликали сумнівів, поява і велике поширення монопольних угод та договорів приєднання змусили законодавця істотно поступитися принципом свободи договору
Процес монополізації, який часто окреслюється в договірну форму, підриває конкуренцію – цей необхідний елемент функціонування ринкової економіки. Потреба підтримки елементарних умов функціонування економіки в умовах гігантської концентрації в руках окремих приватних компаній власності та влади змусили західні держави встановити правові приписи, що обмежують договірну і ділову практику учасників обороту. Сукупність цих норм утворила антитрестівське право західних країн.
Антитрестівське законодавство обмежує або навіть забороняє деякі види договорів, якщо вони призведуть до знищення або істотного порушення нормальної конкуренції. До таких договорів, як правило, зараховують угоди, що закріплюють за учасниками певні обсяги виробництва того чи іншого товару, розподіляють між ними джерела сировини, ринки збуту, забороняють учасникам перепродавати товари нижче зазначеного рівня цін або не дозволяють вступати в аналогічні договірні відносини з особами, що не приєдналися до цієї угоди. Наприклад, після прийняття в 1914 р. у США закону Клейтона виникла неправомірна дискримінація в цінах, заборонялися “об’єднуючі контракти”, якщо це загрожувало істотним ослабленням конкуренції або виявлялися тенденція до створення монополії. Американський закон Робінсона – Патмана 1936 р. забороняв контракти на продаж товарів за демпінговими (“нерозумно низькими”) цінами з метою знищення конкуренції або конкурентів. Закон ФРН про боротьбу з обмеженнями конкуренції 1957 р. оголошував недійсними договори, укладені підприємцями або їх об’єднаннями, якщо вони не в змозі вплинути на виробництво, виробничі процеси або на умови руху товарів на ринку (ст. 1). В одному з параграфів цього закону уточнювалося, що недійсними визнаються будь-які угоди, за допомогою яких обмежується свобода учасників визначати ціни й умови постачання товарів у договорах із третіми особами.
У багатьох західноєвропейських країнах угоди, які обмежують конкуренцію (так звані “обмежувальні” угоди), підлягають обов’язковій реєстрації в адміністративних або судових органах, які оцінюють їхній зміст з позицій відповідності закону чи суспільному інтересу. Але незалежно від формулювань законодавця, які більш або менш категорично забороняються чи обмежують такі монопольні угоди, в усіх західних країнах закон або судова практика передбачають численні винятки із цих загальних заборон і обмежень. Договори, які хоча і підпадають під категорію “обмежувальних”, дозволяються, якщо вони сприяють підвищенню продуктивності праці, раціоналізації виробництва, стандартизації, здійсненню експортної торгівлі тощо.
Нині найбільші корпорації забезпечують собі монопольне становище на ринку і панування над постачальниками і клієнтами, використовуючи такі договірні форми, як спеціалізоване замовлення, агентські і комісійні угоди, ліцензійні договори тощо. Корпорації нерідко воліють передавати незалежним підприємцям виробництво комплектуючих деталей, організацію продажу та інші операції і функції. Наприклад, найбільша американська автомобільна корпорація “Дженерал Моторс” володіє лише 130 підприємствами, але коопераційні поставки зв’язують її з 40 000 підприємств. Більшість з них – малі (на 33 000 підприємств зайнято в середньому менше як по 100 чоловік). “Дженерал Моторс” здійснює контроль за ними за допомогою системи договорів спеціалізованого замовлення.
Підрядник спеціалізується на випуску продукції, що використовується іноді повністю тільки однією корпорацією-замовником. Спеціалізація має довгостроковий характер, звідси випливає довгостроковий характер договірних відносин. У договорах, як правило, визначаються не лише кількість виготовленої продукції і терміни її поставок, а й вимоги до використовуваних матеріалів, устаткування, рівня кваліфікації персоналу тощо. Іншими словами, за допомогою договорів досягається, власне кажучи, такий рівень контролю за діяльністю підприємства, як і тоді, коли воно перебуває в повній фінансовій залежності від материнської компанії.
У сфері роздрібної торгівлі й обслуговування дуже поширеною стала система, коли компанія – виробник якогось товару передає реалізацію цього товару юридично незалежному комерсантові на умовах, детально визначених у договорі. Зокрема найбільші нафтові компанії реалізують свою продукцію через тисячі бензоколонок, власники яких вважаються незалежними комерсантами. Автомобільні фірми продають машини через незалежних агентів-дилерів. Найчастіше договори, що пов’язують цих роздрібних комерсантів з виробником, настільки докладно визначають умови реалізації товару і діяльність роздрібного продавця, що може свідчити про цілковиту підпорядкованість останнього виробникові і створеній у такий спосіб системі розподілу товарів. Практично повна залежність роздрібного комерсанта або невеликого підприємства з обслуговування може бути встановлена шляхом договору франшизи, за яким компанія надає іншим особам право використовувати її торгові знаки, назви, символи для позначення певних видів діяльності, продуктів або послуг. У договорі франшизи користувач зобов’язується точно виконувати приписи компанії, яка має право здійснювати контроль за їх дотриманням. Компанія сприяє користувачеві в організації торгової діяльності, навчанні персоналу, збуті тощо. Порушення користувачем умов договору або невиконання чи неналежне виконання інструкцій компанії може спричинити застосування до нього жорстких санкцій. Найсуворішою з них є розірвання договору франшизи, що неможливо було тривалий час оскаржити в судовому порядку. Однак останніми роками американські суди почали обмежувати право компанії на розірвання договорів “на свій розсуд”. Вважається, що договір франшизи може припинятися з ініціативи компанії лише за наявності “достатньої підстави”.
Фактично дрібні комерсанти є службовцями, які виконують вказівки корпорації. Однак збереження їх формальної самостійності вигідне для корпорації з певних причин: по-перше, корпорація звільнена стосовно цих осіб від дотримання норм законодавства про працю і соціальне забезпечення: по-друге, вона не несе підприємницького ризику, пов’язаного з діяльністю дрібних комерсантів; нарешті, ілюзія “незалежності” змушує дрібного комерсанта працювати з повною віддачею сил і старанням.
Наведені приклади установлення в договорі відносин залежності однією зі сторін можуть бути ілюстрацією іншого дуже поширеного в сучасному ринковому господарстві явища, а саме – договорів приєднання. Зміст договорів приєднання визначається однією зі сторін, а інша найчастіше не тільки не в змозі обговорювати договірні умови, а взагалі не має вибору – приєднуватися чи ні до такого договору. Західні юристи наголошують, що договори із заздалегідь розробленими умовами неминучі в тих сферах господарювання, де укладається безліч однотипних, стандартних угод. Було б наївно вважати, що пасажир міського автобуса або метро кожного разу укладатиме новий договір щодо перевезення. Стандартні договори неминучі в будь-якому сучасному суспільстві. В західному праві проблема договорів приєднання передбачає передусім розв’язання теоретичного питання – з’ясування правової природи цих договорів. Крім того, вона має і практичний аспект – розробку адекватних правових засобів захисту інтересів економічно слабкої сторони в такому договорі.
Більшість сучасних західних юристів змушена визнати, що в договорах приєднання відсутня навіть найменша можливість узгодження воль, обговорення змісту договору, тобто в них зник найважливіший елемент самого поняття договору. Свобода договору й автономія волі перетворилися тут на звичайний фетиш. Американський юрист Кесслер, аналізуючи роль і характеристики договорів приєднання, робить такий загальний висновок: “…могутні промислові і торгові володарі… нав’язують свій власний новий феодальний порядок, що полягає у поверненні від договору до статуту”. Інші автори розцінюють це явище як істотні зміни значення і функцій договору, вважаючи, що індивідуальні правовідносини дедалі більшою мірою визначаються положеннями статутів, а не договорами, що вільно укладаються, і в цьому вони вбачають виродження, тобто кінець договору. Деякі західні юристи вбачають в інституті договорів приєднання один із проявів “соціалізації цивільного права”, витіснення індивідуалістичного договору договором, пронизаним духом колективізму. Великі фірми масово включають у свої формуляри умови, які ущемляють інтереси рядового контрагента, зокрема в них нерідко обумовлюється звільнення продавця або сервісного підприємства від відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю чи майну контрагента при їх виконанні, або зменшення обсягу такої відповідальності. Класичне договірне право не має ефективних засобів захисту економічно слабкої сторони в таких договорах.
У цивільному праві більшості країн Заходу існують загальні положення про необхідність дотримуватися публічного порядку, добропорядності, совісності або положення про невиправдані договірні умови. Але на практиці ці норми не застосовувалися для захисту споживачів у стандартних договорах. Винятком є судова практика ФРН, яка, використовуючи розтяжні формулювання, вважає недійсними угоди, що завдають шкоди добропорядності, визнає недійсними договори, укладені з використанням монопольного становища або економічної могутності однієї зі сторін. Такої політики дотримувалися і грецькі суди. Оскільки незбалансованість прав і обов’язків сторін у договорах приєднання була занадто очевидною, судові органи західних країн у розгляді певних спорів іноді намагалися використовувати норми чинного договірного права щодо порядку укладення договорів, визнання їх недійсними через недоліки, виявлені сторонами, збитковість, для захисту майнових інтересів рядового споживача. З цією метою англійські суди почали розглядати як саму собою зрозумілу умову будь-якого договору з участю професійного продавця його обов’язок поставляти товар, який відповідає певним якісним характеристикам.
Відповідно до судової практики Франції, Бельгії, Нідерландів, Греції на професійного комерсанта у деяких видах договорів почали покладати інформаційний обов’язок. Французькі суди презюмують несумлінність професійного продавця, якщо товар було продано з прихованими недоліками. Однак навіть ці розрізнені і непослідовні спроби якось захистити слабку сторону в договорі приєднання в цілому погано узгоджуються з загальними принципами класичного договірного права з його автономією волі і свободою договору. У багатьох випадках загальна теорія договору не в змозі запропонувати дієвий захист від сваволі монополій. Наприклад, анулювання типового контракту, відповідно до положень класичного цивільного права, має наслідки лише щодо сторін певного контракту, і ніщо не перешкоджає компанії в подальших взаєминах із клієнтами використовувати формуляр, який суди оголосили недійсним. Нарешті, треба врахувати, що застосування санкцій у договірному праві цілком залежить від втручання суду. Але рядовий споживач уникає звертатися до суду, справедливо побоюючись заплутаності, складності і дорожнечі судової процедури.
Несправедливість такого становища проявилася настільки чітко і різко, що держава мусила внести термінові корективи в чинне договірне право, дещо обмежити волю монополістичних об’єднань у визначенні змісту стандартних договорів. Практично в усіх західних країнах було проведено відповідні законодавчі реформи. Так, у Швеції закон, що забороняє несумлінні договірні умови, діє з 1971 р. (доповнений у 1976 р.). У Німеччині 1976 р. прийнято закон, що регулює стандартні договірні умови (набрав чинності з 1 квітня 1977 р.). У Великобританії такі норми включено до Закону про справедливу торгівлю 1973 р. і Закону про несправедливі договірні умови 1977 р. У США в 1975 р. прийнято федеральний Закон про прості договірні умови. Його ще називають Законом Магнусона – Мосса. Згідно з деякими нормами цього закону продавець не може передбачити в стандартних договорах, які він використовує у своїй практиці, застереження, що виключає гарантії придатності товару для продажу. Він може лише обмежити тривалість дії такої гарантії.
Правила, що регламентують стандартні договори, містяться й у законодавчих актах, які належать до окремих видів договорів. Наприклад, у США вони є у Федеральному законі про захист споживчого кредиту, у Великобританії – в Законі про споживчий кредит 1974 р. Відповідні норми звичайно включаються й в узагальнюючі закони про захист споживачів. Зокрема у Японії такий закон діє з 1968 р. У Франції в 1978 р. прийнято Закон про захист та інформацію споживачів товарів і послуг. У Фінляндії ціла серія законодавчих актів про охорону споживачів набрала чинності з 1 вересня 1978 р. Закони про захист споживачів прийнято в Австрії (1979 р.), Канаді (1978 р.) та інших країнах.
Важливий сам факт здійснення зазначених реформ. Західний законодавець після довгих десятиліть замовчування або ігнорування існування відносин фінансової залежності сторін у договірних відносинах змушений був визнати наявність економічної нерівності в найпоширенішій категорії договорів: в угодах між споживачами і професійними комерсантами – великими компаніями. Основний зміст законодавчих новел зводиться до того, щоб правовими засобами постаратися якось пом’якшити гостроту цієї проблеми, надати рядовим споживачам додаткові права і гарантії, покласти на комерсантів певні обов’язки, обмежити свободу компаній у визначенні змісту стандартних договорів, у тому числі заборонити включати в договори положення, які найбільш відкрито і грубо ущемлюють інтереси споживачів, нарешті, запропонувати споживачам простіші, дешевші, а тому й доступніші процесуальні засоби захисту своїх прав.
Нові законодавчі акти поширюють дію або на типові, стандартні контракти, або на договори, в яких професійному комерсантові протистоїть споживач.
Першим шляхом пішло, наприклад, право ФРН. Закон 1976 р. встановив контроль над загальними договірними умовами. Останні визначаються як умови, заздалегідь сформульовані однією зі сторін для безлічі контрактів, що нав’язуються іншій стороні. В інших країнах контроль за змістом поширюється на договори з участю споживачів. Західне право при визначенні особи, яку можна вважати споживачем, виходить звичайно з двох критеріїв: по-перше, споживач не є підприємцем, тобто професійним комерсантом, що оперує з товарами або послугами; по-друге, він купує річ або послугу для задоволення своїх власних потреб. Фінський законодавець розглядає як споживача приватну особу, котра придбаває річ, товар або послугу для своєї родини. Схожі визначення містяться й у законодавстві (судовій практиці) інших західних країн.
Контроль за змістом стандартних договорів покладається на суди (ФРН, Бельгія, Ірландія) або ж на різні органи державного управління, у тому числі на міністерства (Франція, Канада), спеціальні органи, створені для охорони інтересів споживачів і нерідко за їх активної участі. У США стандартні договори з участю споживачів у сфері страхування та комунальних послуг підлягають обов’язковому попередньому затвердженню особливими державними агентствами (комісією зі страхування, комісіями з комунальних послуг). Комісії дозволяють компаніям використовувати той чи інший стандартний договір, якщо він містить усі запропоновані законом умови і не включає небажаних положень. Обмеження свободи в таких договорах здійснюється у двох напрямках. Нерідко закон приписує включити до стандартного договору або договору з участю споживача ту чи іншу обов’язкову умову. Але найчастіше законодавство йде шляхом заборони певних договірних умов. У ФРН закон перелічує умови, що визнаються недійсними. У Франції законодавство встановлює в цій сфері лише загальні межі, а конкретні недійсні положення контрактів перелічують у декреті. Нарешті, у багатьох законодавчих актах передбачається, що суд має право оголошувати недійсними ті положення контрактів, які є нерозумними, суперечать добросовісності або несправедливі. Зазначені критерії дуже розпливчасті, їхній зміст зрештою залежить від присуду незважаючи на те, що законодавець іноді дає їм пояснення. У законі ФРН про загальні договірні умови перераховано вісім винятків і наголошується, що вони не мають сили, якщо в конкретному випадку є неприйнятними, нерозумними або об’єктивно несправедливими. Оцінку таким договірним умовам дає суд. У Фінляндії закон забороняє продавцеві включати в договір умови, що є неправомірними з погляду споживача. Відповідно до шведського Закону про нечесні стандартні умови 1971 р. суд може заборонити підприємцеві використовувати надалі стандартні умови договорів, що є несумлінними стосовно іншої сторони. Крім того, зобов’язання продавця не можуть бути змінені угодою сторін, якщо внаслідок цього не поліпшиться охорона інтересів покупця. Законодавство і судова практика західних країн визнають зазвичай недійсними положення договорів, що звільняють продавця сервісного підприємства від відповідальності перед покупцем чи клієнтом, або зменшують розмір такої відповідальності, або дають постачальникові право на односторонню зміну чи розірвання договору у випадках, не передбачених законом, або покладають на споживача тягар доведення, за що має відповідати постачальник, та ін.
У сфері договорів приєднання чітко простежується загальна тенденція західного цивільного права – розширити права суду в тлумаченні договору аж до зміни чи навіть виключення з нього умов, які, на думку суду, є нерозумними.
Варто зазначити, що свобода договору обмежується і державою шляхом детальної регламентації банківських, страхових, транспортних, валютних, зовнішньоторговельних операцій; установлення систем ліцензування, коли для здійснення тієї чи іншої операції, наприклад договору продажу чи перевезення, необхідно попередньо одержати спеціальний дозвіл від компетентного державного органу; визначення цін на товари і послуги тощо. Наприклад, у Франції після видання двох ордонансів про ціни 1945 р. почався тривалий період регламентації цін, яка застосовувалася до такої великої кількості продуктів і послуг, що вільно встановлювані ціни стали винятком. Ціни встановлюються постановами міністра економіки (іноді разом з іншими міністрами, наприклад, транспорту, промисловості, сільського господарства, охорони здоров’я) або префектів. Якщо продавець або особа, що надає послуги, не дотримуються постанов про ціни, вони можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності.
Розвиток правового регулювання виконання договору в західних країнах відбувається суперечливо. Це пояснюється тим, що саме на стадії існування договірних відносин він зазнає впливу різних за спрямованістю сил. Поглиблення суспільного поділу праці, посилення кооперації в рамках ринкового господарства ставлять вимоги найсуворішого дотримання договірних зв’язків як необхідної умови функціонування складної господарської системи. Відмова від виконання або неналежне виконання договору в сучасних умовах може спричинити лавиноподібний процес розладу господарських зв’язків.
Нерідко учасникові договірних відносин майже неможливо або надзвичайно важко виконати договір. Уразливість договору перед економічними і соціальними потрясіннями посилюється, бо збільшується в цілому тривалість багатьох договорів, великого поширення набувають складні комплексні угоди. Це спонукає західне право відходити від принципу “святості” договору, тобто суворого виконання договірних зобов’язань. “Зазначені зміни, – на думку Р. Халфіної, – відбувалися і наростали поступово, вони не позначилися на законодавстві, але дуже помітні в практиці”.
Розвивається і система способів забезпечення виконання договірних зобов’язань. У законодавстві цей процес найяскравіше відобразився в тексті Єдиного тарифного кодексу США. Спеціальний розділ цього Кодексу присвячений забезпеченню угод. “Забезпечувальний інтерес”, відповідно до положень цього кодексу, – це інтерес у рухомому або нерухомому майні, що забезпечує оплату чи виконання зобов’язання. Зазначене поняття охоплює різноманітні за своєю природою способи забезпечення виконання зобов’язань, включаючи майново-правові і зобов’язально-правові. Останнім часом у всіх західних країнах переважною розвитку набули непосесорні* способи забезпечення зобов’язань, у тому числі: іпотека рухомості, умовний продаж, переважне право, а також передача і резервування права власності з метою забезпечення. Непосесорні способи не спричиняють передачі кредитору володіння майном, що було забезпеченням зобов’язання, отже, вони дають змогу боржникові використовувати це майно у своїй господарській діяльності, що вигідно відрізняє ці способи від посесорних. Зрозуміло, що основна мета забезпечувальних способів виконання зобов’язань полягає насамперед не в тім, щоб примусити боржника виконати зобов’язання в натурі, а у створенні додаткових гарантій для кредитора одержати відшкодування збитку в разі невиконання чи неналежного виконання договору.
Визначальною тенденцією, що характерна для змін у правовому регулюванні виконання договірних зобов’язань, є все-таки не посилення юридичних засобів, спрямованих на стимулювання виконання, а тенденція до звуження дії принципу “святості” договору.
Це цілком відповідало епосі вільної конкуренції і було гарантією захисту інтересів власника від сваволі контрагентів за договором як своєрідний юридичний баланс принципу свободи договору. Функціонування вільного ринку передбачає стабільність договірних зв’язків, а тому названий принцип був покликаний стати правовим забезпеченням цієї стабільності.
Надзвичайна складність виконання, виконавчі витрати не звільняли боржника від договору. Вважалося, що сторони можуть у разі різкої зміни економічної кон’юнктури передбачити в тексті самого договору застереження про звільнення від виконання чи про зміну його змісту.
Швидкі темпи науково-технічного прогресу спричинилися, крім усього іншого, до значного збільшення кількості випадків, коли виконання договору мало здійснюватися, по суті, в нових умовах, які сторони не передбачали та й не могли передбачити в момент укладення договору, бо умови перебувають за межами контролю учасників договору. Особливо ці проблеми загострились в період Першої світової війни й у перші післявоєнні роки. Безумовне дотримання засад “святості” договору привело б до явно несправедливих рішень: безпідставного збагачення одних і невиправданих збитків інших учасників торгового обороту. Інакше кажучи, принцип “святості” договору в нових умовах функціонування західної економічної системи вступив у суперечність з потребами охорони власницьких інтересів її учасників і був, як це траплялося й в інших подібних випадках, обмежений дією головного імперативу цього суспільства. Для пристосування правової надбудови до нових потреб господарського життя були використані уже наявні юридичні конструкції. У країнах Західної Європи правила про неможливість виконання були поширені і на випадки економічної неможливості, коли договір у зв’язку з різкою зміною господарської ситуації можна було виконати тільки з надмірними витратами і труднощами. Було розроблено доктрину “застереження про незмінність обставин”. Сутність її полягає в тому, що сторони, укладаючи договір, виходять з такої пропозиції: він буде виконуватися за певних обставин, які виникають на момент його здійснення. Зміна цих обставин надає право сторонам відмовитися від виконання договору або вимагати змінити його зміст. У ряді західних країн після Другої світової війни приймалися законодавчі акти, що надавали сторонам право на розірвання договору, якщо його виконання могло призвести до надмірних збитків, які перевищували передбачувані контрагентами у договорі в довоєнний період.
Нині у більшості випадків неможливість виконання договору зумовлена діяльністю держави в економічній сфері. Наприклад, держава забороняє або обмежує ввезення або вивезення певного визначеного товару через видання відповідного нормативного або індивідуального акта. Припинення договору як наслідок економічної неможливості його виконання не завжди відповідає потребам забезпечення стабільності господарського обороту й інтересам контрагентів. У багатьох випадках сторони зацікавлені лише в перегляді договірних умов з урахуванням економічної кон’юнктури і намагаються вирішити цю проблему двома шляхами: у довгострокових договорах самі сторони почали передбачати умови про непередбачувані труднощі; у разі настання таких труднощів учасники вносять зміни до змісту договору, але сам договір продовжує діяти.
Таким чином, принцип класичного права “pacta sunt servanda” поступово обмежується доктриною “clausula rebus sic stantibus”, посиланнями на необхідність сумлінного, розумного і справедливого виконання договірних зобов’язань. Відмова від “святості” договору одержує в західному правознавстві різне теоретичне обгрунтування. Прихильники концепції “ефективного порушення договору” (efficient breach of contract), що набула поширення в американській юридичній науці і певною мірою відобразилася в судовій практиці США, взагалі відкидають принцип обов’язкового виконання договору. Вони вважають, що оскільки основною метою будь-якого комерційного договору є одержання максимального прибутку, то і правове регулювання його виконання має відповідати досягненню цієї мети. Якщо для комерсанта вигідніше буде відмовитися від виконання договору, то варто визнати за ним таке право з покладанням обов’язку відшкодування заподіяного збитку. Відшкодування повинно мати суто компенсаційний характер. Неприпустимо застосовувати до винної сторони штрафні санкції або примушувати її до виконання в натурі, тому що це суперечило б самій сутності договору і негативно позначилося б на ефективності всього господарського механізму. Навпаки, будь-яке порушення договору, якщо воно веде до здійснення більш вигідної угоди, потрібно заохочувати. Соціальна спрямованість цієї теорії очевидна. Адже фактично в сучасних умовах свободу вступати в договірні відносини, визначати їхні умови мають лише найбільші компанії, монополії. Вони і тільки вони зможуть скористатися свободою одностороннього припинення договору.
Еволюція договірного права сучасних західних країн відбувається, як свідчить його короткий огляд, такими напрямками.
По-перше, розширюються функції цивільного договору. Нині вони не вичерпуються оформленням відносин у сфері майнового обороту. Договір активно використовується як засіб організації структури ринкового господарства. Цивільний договір (у формі договорів приєднання) стає важливим джерелом чинного права.
По-друге, розвиток продуктивних сил, науково-технічна революція безпосередньо впливають на систему договорів. З’являються нові їхні види і насамперед у сфері надання послуг, використання результатів творчої діяльності людини, передачі й обробки інформації. Договірні відносини дедалі частіше набувають складного, комплексного і довгострокового характеру.
По-третє, відбувається диференціація правового регулювання договірних відносин залежно від їхнього суб’єктного складу. Дуже чітко почали розмежовуватися правова регламентація відносин між комерсантами, між державними органами і комерсантами, між підприємцями і споживачами. Саме в останніх двох різновидах договорів спостерігаються найсуттєвіші відступи від засад класичного договірного права.
По-четверте, можна констатувати безупинне збільшення обсягу обмежень свободи договору, що дуже помітно в публічних контрактах і договорах за участю споживачів. Посилюється контроль (у тому числі з боку судів) за змістом договорів, їх відповідністю публічному порядку.
По-п’яте, законодавство і судова практика західних країн почали допускати внесення змін у договір або навіть відмову від договору з урахуванням несподіваних економічних обставин. У ряді західних держав суди дедалі частіше трактують свободу договору (стосовно комерційних контрактів) і як свободу кожної зі сторін припиняти договірні відносини виходячи винятково зі своїх власних інтересів, із зобов’язанням компенсувати контрагентові збитки.
* Право пожиттєвого користування чужим майном і доходами від нього за умови збереження його цілісності і господарського призначення.
* Посесійне право – умовне володіння людьми або землею, що надавалося промисловим підприємствам у Росії в XVП-XIX ст. Посесія – земельне орендне володіння.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)