МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ СОЦІАЛЬНО

ВСТУП

§2. МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕНЬ СОЦІАЛЬНО – ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ. ВИДАТНІ ЕКОНОМГЕОГРАФИ СВІТУ

Методи досліджень соціально-економічної географії. Як наукова дисципліна соціально-економічна географія дуже складна. Адже вона оперує природними, економічними, соціальними і політичними поняттями і фактами. Тому спектр методів, які застосовують у суспільно-географічних дослідженнях, досить широкий, він включає як загальнонаукові, так і галузеві методи.

Серед загальнонаукових методів суспільно-географічних досліджень традиційно

застосовують споглядання, спостереження за подіями та фактами, їх опис і пояснення за допомогою аналізу. Зокрема, існує метод аналізу аналогових об’єктів, який застосовують у тих випадках, коли досліджувані об’єкти подібні (аналогічні) і коли про один з них є достовірне знання. У ць ому разі основні результати вже дослідженого об’єкта переносять на всі інші аналогічні об’єкти. Успішно використовують і давній порівняльно-географічний метод, зокрема у просторових дослідженнях політико-географічних явищ і процесів.

Наука стверджує

Накладаючи карти одна на одну, здобувають нові знання.

Накладанням політичних карт на кліматичні, геоморфологічні, мінеральних ресурсів, грунтів, рослинності, економічні виявляють певні господарські, соціально-економічні та політичні залежності й закономірності. Так, англійський учений П. Тейлор таким методом довів, що політичні центри світу зосереджені у середніх широтах Північної півкулі, у країнах з вологим кліматом і багатих на вугілля.

Помітне місце серед загальнонаукових методів посідає історичний метод, що дає змогу вивчати динаміку і тенденції соціально-економічного розвитку.

У суспільній географії користуються також загальнонауковим балансовим методом, коли, зіставляючи певні компоненти, визначають повну відповідність, співвідношення між ними. Так, наприклад, часто розглядають баланси природних ресурсів, населення та трудових ресурсів, палива, електроенергії, продовольства, вантажопотоків, виробництва і споживання, прибутків і видатків. Більш спеціальним є метод міжгалузевих балансів, за яким аналізують рух тих чи тих ресурсів між галузями і між регіонами. Такі дослідження, де є численні кількісні показники, потребують математичних методів обробки даних.

Для одержання оперативних даних нерідко застосовують аерометоди, космічні методи з комп’ютерним дешифруванням здобутої інформації. Для суспільно-географічних узагальнень також використовують комп’ютери, за допомогою яких створюють інформаційні бази даних з подальшою метою їх обробки, аналізу та інтерпретації. У практиці суспільно-географічних досліджень широко застосовують методи моделювання (заміщення реального об’єкта чи процесу його спрощеним аналогом, моделлю), у тому числі математичного та комп’ютерного, а також прогнозування суспільно-географічних подій і явищ.

Картографічний метод, що здавна є традиційним у географії, нині набув нового поштовху до розвитку завдяки ГІС-технологіям. Адже тепер зчитування і аналіз карт можна виконувати в автоматичних режимах. До того ж для соціально-економічної географії, що часто оперує досить динамічними характеристиками, надзвичайно важливим є часова узгодженість ГІС. Адже, на відміну від звичайної географічної карти, ГІС – активна багатофункціональна база даних, яка може постійно доповнюватися і оновлюватися.

Видатні економгеографи світу. Вам уже відомі славетні імена вітчизняних учених економгеографів. Проте сучасна суспільна географія формувалася завдяки вченим різних часів і народів.

Перші наукові напрями в царині соціальної та економічної географії сформувалися упродовж XVIII ст. Саме тоді в працях німецьких географів Г. Ахенваля і А.-Ф. Бюшінга було обгрунтовано новий напрямок у географії – камеральна статистика. Назва “камеральна статистика” (від лат. status – стан, становище; держава) може бути перекладена як “описове державознавство”. У підручниках із камеральної статистики описувалися території держав, адміністративний устрій, державний апарат управління, галузі господарства, фінанси, бюджет і навіть збройні сили та зовнішні зв’язки. Все це супроводжувалося всілякими відомостями, цифровими довідками. Власне, це були економічна, політична й військова географії, зведені в єдиній навчальній дисципліні.

У першій половині ХІХ ст. І. Тюнен (1783-1850) започаткував новий напрямок в економічній географії. Він уперше використав модель просторового моделювання, застосувавши її до вирішення конкретного завдання щодо розміщення сільськогосподарського виробництва. За цією моделлю, існує центральне місто, навколо якого і розміщуються сільські господарства. Залежно від відстані до ринку змінюються спосіб використання землі й система сільського господарювання. Метод дослідження, який запропонував учений, дав помітний науковий поштовх. Саме завдяки І. Тюнену нині вивчають так звані кільцеві приміські зони, що утворюються навколо великих міст.

На початку XX ст. з’явилася праця французького географа П. Відаля де ла Бланша (1845-1918) “Географія людини як частина географії життя”, яка започаткувала формування школи географії людини у Франції (мал. 1). Головну увагу в ній приділено характерним особливостям пристосування життя людей до своєрідних умов географічного середовища, реалізації місцевих природних можливостей господарства у процесі історичного розвитку окремих територій.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. закладаються підвалини міжнаціональних і національних наукових шкіл. Серед їхніх засновників і німецький географ Ф. Ратцель (1844-1904) – фундатор антропогеографії. У своїй “Антропогеографії” він узагальнив дані про розселення людства, характер поселень, господарської діяльності й побуту населення у зв’язку з відмінностями навколишнього географічного середовища.

Мал. 1. П. Відаль де ла Бланш

Мал. 2. В. Кристаллер

Мал. 3. П. Хаггет

У праці “Політична географія” вчений географічними умовами пояснює особливості політичної історії різних держав, їхні протиріччя й конфлікти.

Ж. Ж.Е. Реклю (1830-1905) можна вважати засновником сучасного країнознавства. Йому належить багатотомна праця “Нова всесвітня географія. Земля і люди”. Це була перша в історії географії праця, де вміщено опис усіх країн планети на базі достовірних наукових даних. Тут, зокрема, є розділи, присвячені Україні.

Чималий внесок у розвиток майбутньої суспільної географії зробив німецький економіст і соціолог А. Вебер (1868-1958). Він виявив певні просторові закономірності в географії промисловості, висунувши теорію “штандорта” (з німецьк. – місцеположення). За цією теорією, розміщення промисловості визначають три групи чинників – витрати на транспорт, орієнтація на робочу силу і на населені пункти, щоб використати переваги виробничої та соціальної інфраструктури.

У першій половині ХХ ст. німецький географ В. Кристаллер (18931969) висунув “теорію центральних місць”, яка помітно вплинула на подальший розвиток економічної географії (мал. 2). Він створив модель території, яка ще недостатньо заселена і, аналізуючи закономірності взаємного розташування населених пунктів, намагався визначити головне місце розташування майбутнього центрального міста.

У 1950-х роках у зв’язку з розвитком обчислювальної техніки і накопиченням багатого фактичного матеріалу в економічній географії виникла школа просторового аналізу. Представники цієї школи розробляли теорії, які мали допомогти з’ясувати закономірності у розміщенні підприємств і населених пунктів, а також у формуванні транспорт них мереж.

Найяскравішим представником школи просторового аналізу є ви дат – ний німецький економіст і географ А. Льош (1906-1945). У своїй основній праці “Географічне розміщення господарства” він запропонував нову теорію (концепцію економічного ландшафту) розміщення виробництва і територіальної організації промисловості в умовах ринкової економіки. Фактично це була модель територіальної самоорганізації суспільства і його економічного життя.

Ідеї В. Кристаллера і А. Льоша розвивав У Айзард (1919) – американський економіст і географ. Метою географії Айзард вважав аналіз територіального розподілу соціально-економічних явищ для виявлення законів їхнього розвитку. Він запропонував інтегральну територіальну модель соціально-економічного життя суспільства, сукупність складових елементів якої визначає так званий економічний ландшафт території.

Серед видатних представників школи просторового аналізу були також учені-теоретики – американський географ В. Бунге (1928) і британський географ П. Хаггет (1933) (мал. 3). Американський географ Е. Тейф (1921-2001) зробив великий внесок у географію транспорту.

Серед найвідоміших постатей соціальної і економічної географії останнього періоду слід також назвати американських географів Р. Хартшорна (1899-1992) і Е. Ульмана (1912-1976), а також шведського географа Т. Хагерстранда (1916-2004).

Р. Хартшорн є засновником поведінкової географії. Він вивчав традиції і звичаї населення різних територій, поведінку їх мешканців. Вважав їх тісно взаємопов’язаними з іншими природними і соціально-економічними явищами, характерними для тієї чи іншої території. Зробив значний внесок у розвиток теорії політичної і культурної географії.

Е. Ульман – один із засновників сучасної географії транспорту. Т. Хагер – странд відомий як автор теорії просторової дифузії інновацій, тобто поширення нововведень, нових явищ.