Населення та зовнішній вигляд міст

НАРОДЖЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СВІТУ, ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗВИТКУ

§5. Середньовічні міста Західної Європи

2. Населення та зовнішній вигляд міст

Склад населення середньовічного міста був надзвичайно різний. Основну масу становили ремісники, які в ранній період середньовічного міста продавали власні вироби, суміщаючи в одній особі ремісника й торгівця.

Чимало людей, які проживали в містах, були задіяні у сфері послуг. До них належали корчмарі, перукарі, власники заїжджих дворів, чорнороби, слуги тощо. У великих містах мешкали феодали

зі своїми васалами і прислугою, а також представники королівської адміністрації. У багатьох містах помітну частку населення становило “чорне” й “біле” духовенство. До міського населення належали професори, магістри й студенти університетів, юристи, лікарі. Поступово в містах з’явилися купці, які зосередили у своїх руках усю торгівлю.

Майже кожне середньовічне місто було наповнене жебраками. Спочатку до них ставилися з розумінням і співчуттям. Знедолені завжди знали, що біля церков і монастирів їм можуть надати притулок, подати їжу, одяг чи гроші. Так тривало до середини XV ст. Саме тоді

у всіх сферах міського життя набуває поширення наймана праця, у зв’язку з чим жебраків починають сприймати як дешеву робочу силу. Тепер випрошувати милостиню можна було тільки з дозволу міських властей. Нерідко це призводило до голодної смерті деяких жебраків, які перебували на дні міського життя.

1. Балкон ремісника. Реконструкція. Сучасне фото

2. У середньовічній аптеці. Мініатюра. XIV ст.

3. Мури іспанського міста Авіла. ХІІст.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XV ст. Аугсбурзький регламент про жебраків

Рада визнала за необхідне й постановила: насамперед далі забороняється всім, чи то одружені люди, жінки або чоловіки, вдови або неодружені, захожі або місцеві, бюргери або жителі міста, збирати милостиню як удень, так і вночі, не інакше як з дозволу і за постановою почесної ради, від якої вони [у цьому випадку] повинні одержати особливий значок, а саме – жерстяний жетон. Цей жетон треба носити й мати при собі кожному, хто збирає милостиню, і без нього збирати її забороняється. Виняток становлять чужоземні пілігрими і проїжджі жебраки, яким дозволяється тут просити милостиню протягом трьох днів і не більше. Тим особам жіночої й чоловічої статі, яким, як уже сказано, дозволяється збирати милостиню, належить вичікувати милостиню щоденно перед церквою, маючи коло себе своїх дітей, яких забороняється розсилати за милостинею…

Кількість населення середньовічних міст була порівняно незначною. Великими вважалися міста, у яких мешкало 20-30 тисяч осіб, середніми – 3-5 тисяч осіб. Але були й містечка, у яких проживало 1-2 тисячі городян. У містах-велетах населення сягало 80-100 тисяч жителів. Ідеться, передусім, про Париж, Мілан, Венецію, Флоренцію, Кордову, Севілью. Цікаво, що в Англії в XIV ст. тільки у двох містах населення перевищувало 10 тисяч – це Лондон і Йорк. Столиця Візантії – Константинополь значно перевищувала західноєвропейські міста за кількістю мешканців.

П. Брейгель. Сліпі. 1568 р.

Константинополь

Городяни вміли працювати на землі. Мініатюра ” Червень” із “Прекрасного часослова герцога Беррійського”1415 р.

Фасад собору в Сієні

У періоди найвищого розквіту в Константинополі налічувалося від 300 до 400 тис. жителів.

На перших порах городяни поряд із ремеслом і торгівлею продовжували займатися й сільським господарством. Вони мали свої сади, городи, тримали худобу. Таке явище спостерігалося, як правило, у дрібних містах. Хоча в цілому зв’язок міського жителя із сільським господарством зберігався ще тривалий час.

Середньовічні міста зазвичай були оточені високими кам’яними або дерев’яними стінами з вежами і глибокими ровами, що наповнювалися водою з метою оборони від можливих нападів. До того ж міські ворота замикалися на ніч. Стіни, що оточували місто, зазвичай обмежували його територію. З переміщенням населення із сільської місцевості ця територія ставала дедалі тіснішою, її доводилося неодноразово розширювати, зводячи довкола попередньої стіни нові укріплення. Так виникали передмістя, у яких заселялися переважно ремісники. Саме ремісники разом із купцями несли сторожову варту й становили міське військове ополчення. Вони повинні були мати зброю і при потребі вміти її застосовувати.

У центрі міста знаходилася ринкова площа. На ній завжди було велелюдно. Городяни приходили сюди не тільки щось купити чи продати, але й зустрітися із знайомими, почути новини. Тут оголошувалися нові укази короля, розпорядження міської влади, проводилися найрізноманітніші святкування. Поруч із ринковою площею височіли дві споруди: кафедральний собор як головний християнський храм міста й ратуша. Саме в ратуші збиралася і засідала міська рада – магістрат.

Ближче до центру розташовувалися будинки найзаможніших і найшанованіших городян. Але будинок у місті можна було придбати тільки з отриманням усіх міських прав. Таких повноправних городян у кожній країні називали по-своєму: у Німеччині – бюргерами, в Італії – пополанами, у Франції – буржуа. Решту населення становили звичайні міські жителі.

Через обмаль міської території вулиці були вузенькими.. їхня ширина зазвичай сягала довжини списа. Будинки буквально “наліплювались” один на одного і зводилися на 2-3 поверхи. Основними будівельними матеріалами для них були камінь, дерево, солома. Фундаменти робилися вузенькі, а верхні поверхи часто нависали над нижніми, тому що земля в місті була надзвичайно дорогою. На вулицях завжди панувала напівтемрява, навіть у яскраві сонячні дні. Уночі вулиці також не освітлювалися. Якщо ж людина була змушена йти нічним містом, їй доводилося брати каганець чи смолоскип. Міста з дерев’яними прибудовами та солом’яними дахами часто потерпали від спустошливих пожеж. Через це побутувало правило: із настанням ночі гасити в будинках вогні.

Герби цехів кравців, сідлярів, бондарів, теслярів м. Праги XIV – поч. XV ст.

Середньовічне місто. Гравюра

Міські вулиці заселялися переважно ремісниками певної спеціальності, що засвідчували їхні назви. Були вулиці гончарів, ткачів, чоботарів, кожум’як, ковалів, | зброярів тощо. Вхід у ремісничу майстерню прикрашала спеціальна емблема. Вона символізувала виріб, який виготовляв ремісник: калач, чобіт, меч, ключ тощо. Вікна кожної майстерні переважно виходили на вулицю. Удень віконниці відкривалися. Верхню половинку використовували як навіс, а нижню – як прилавок, на якому виставляли крам. Через відчинене вікно можна було бачити, як виготовляються | ті чи інші вироби.

У середньовічних містах вулиці не покривали бруківкою, тому в літню спеку там стовпом стояла пилюка, а навесні та восени бруд сягав колін. Помиї виливали просто на вулицю, туди ж викидали й господарське сміття. Від цього з міських вулиць розносився сморід.

Історична цікавинка

Відомо, що наприкінці XII ст. французький король Філіпп II Август, відчинивши якось вранці вікно, раптом знепритомнів. Як з’ясувалося, причиною цього стали вкрай неприємні запахи, що доносилися з паризьких вулиць до його палацу. Після цього прикрого випадку король наказав викласти дорогу бруківкою. Либонь, це й була перша бруківка в середньовічному місті. Викладені бруком вулиці трапляються десь приблизно із середини ХНІ ст, але не в усіх європейських містах. Відомо, що наприкінці XV ст. жителі міста Рейтлінгена умовляли німецького імператора Фрідріха III не приїжджати до них через жахливий стан вулиць. Однак він не послухався поради і трохи не загинув разом із конем у болоті на одній із міських вулиць.

Скупченість населення, відсутність гігієни, загальний антисанітарний стан перетворювали місто на справжній розплідник збудників хвороб та епідемій. Від них деколи вимирала третина, а то й половина міського населення. Середньовічне місто було також погано забезпечене питною водою. Перші водогони з’явилися близько ХІІ-ХІІІ ст. в Італії. Згодом люди зрозуміли, що саме бруд і нечистоти спричиняють появу та поширення епідемій. Саме тому вже наприкінці XIII ст. магістрати починають видавати накази щодо дотримання благоустрою в містах.

Візит лікаря. Мініатюра з трактату Авіценни “Канон лікарської науки”. XI ст.

Невід’ємною частиною різнобарвного життя середньовічного міста були корчми й шинки. Тут городяни та приїжджі могли добре відпочити й розважитися. Починаючи з XII ст., у містах з’являються готелі та громадські лазні, де відвідувачам пропонували також послуги перукарів. Цікаво, що звичайний перукар міг зробити й нескладну хірургічну операцію чи, при необхідності, пустити хворому кров. Середньовічні лікарні, яких у містах було чимало, називалися лазаретами – за іменем біблійного цілителя святого Лазаря.