СПОЛУЧНИК
1. ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СТАТУСУ СПОЛУЧНИКА
Усі спроби адекватно витлумачити статус сполучника зводяться до двох основних підходів. Перший, найбільш поширений, зокрема в традиційному мовознавстві, визначає сполучник як службову частину мови, службове слово, включаючи його до загального ряду частин мови. Сполучником називається службова частина мови, що виконує функцію зв’язку (поєднання) членів речення або окремих речень. В. В. Виноградов, зокрема, зазначав, що сполучники “всувають їх (слова і речення) в структуру
Другий підхід надає сполучникам статусу морфеми, позбавляючи їх у граматичній структурі української мови семантико – граматичних ознак слова, виводячи із системи частин мови як лексико-граматичних або граматичних класів слів. їх зараховують до аналітичних синтаксичних морфем,
Сполучники кваліфікуються як неоднорідний клас аналітичних синтаксичних морфем, що мають лише спільну сферу вживання – сферу складного речення. З функціонального погляду вони поділяються на підрядні і сурядні. Підрядні сполучники, як і прийменники, ставлять речення в прислівникову (детермінантну) позицію щодо головної частини. Сурядні сполучники поєднують рівноправні сурядні речення в складносурядне або ж однорідні члени, що репрезентують згорнені незалежні частини складносурядного речення, пор.: “Дніпро задумливо плюскає легенькими хвилями об берег, і маленькі човники злегка гойдаються на них, наче граються” (В. Винниченко); “Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів, Сичі в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипів” (Т. Шевченко); На уроках малюки читають і малюють ( – На уроках малюки читають + На уроках малюки малюють); На зборах виступили викладачі та студенти ( – На зборах виступили викладачі + На зборах виступили студенти).
(2 votes, average: 2,50 out of 5)