Розділ 1. ЗАГАЛЬНА ЕКОНОМІКО-ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СВІТУ
ТЕМА 6. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО
§ 33. Структура світового господарства
Під час аналізу різних типів територіально-виробничих систем (господарство світу, регіону, країни тощо) визначальними є два види структур – галузева й територіальна. Вони обидві показують співвідношення різних елементів господарської системи – нетериторіальних (галузі, підгалузі, підприємства, виробництва), і тоді йдеться про її галузеву (компонентну) структуру, і територіальних (регіон, економічний
– Епоха Великих географічних відкриттів стала відправним пунктом у формуванні світового господарства.
Галузева структура господарства. Вона представлена галузями матеріального і нематеріального виробництва, або галузями виробничої і невиробничої сфери. Виробничу сферу утворюють галузі, які безпосередньо створюють матеріальний продукт (промисловість і будівництво, сільське і лісове господарство), які доставляють матеріальний продукт споживачам (транспорт і зв’язок), а також ті, що пов’язані
Галузева структура господарства – це сукупність його галузей, що характеризуються певними кількісними показниками (склад і пропорції розвитку галузей) та їхніми взаємозв’язками.
Основні галузі господарства (промисловість, сільське господарство, будівельна галузь і транспорт) поділяються на підгалузі, а ті – на однорідні (спеціалізовані) галузі й види виробництва.
У галузевій структурі господарства виділяються також міжгалузеві комплекси, що є сукупністю однорідних виробництв у межах однієї галузі (наприклад, паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, транспортний комплекси) або в технологічно пов’язаних різних галузях (будівельний, військово-промисловий, агропромисловий комплекси).
Важливою складовою частиною господарства є інфраструктура – сукупність матеріальних засобів з обслуговування виробництва і населення. Залежно від виконуваних функцій розрізняють виробничу й невиробничу (соціальну) інфраструктуру. До виробничої інфраструктури входять вантажний транспорт, дороги, електро-, газо – і водопостачання, складське господарство, зв’язок, інформаційне обслуговування. Невиробнича інфраструктура включає підготовку кадрів, шкільну й вищу освіту, пасажирський транспорт, телефонні мережі, заклади культури, охорони здоров’я, громадського харчування, а також комерційні банки, товарно-сировинні й фондові біржі та ін.
Під час тривалого історичного розвитку галузева структура світового господарства зазнала кардинальних змін. З економічною діяльністю первісних людей були пов’язані так звані “первинні галузі” (сільське господарство, рибальство, полювання, лісівництво, видобувна промисловість). Із середини XVIII ст. вони поступилися першістю “вторинним галузям” (обробна промисловість і будівництво). На сучасному етапі розвитку світового господарства спостерігається чітке зменшення частки виробничої сфери і збільшується значення “третинних галузей” (сфера послуг). Нині у світі в невиробничу сферу залучено вже близько 1/3 активного населення, а в окремих розвинутих країнах світу цей показник зайнятості становить понад 50 % (табл. 1).
Часто з третинної сфери економіки виокремлюють четвертинну – інформаційну, що охоплює інформаційні технології, освіту, наукові дослідження, маркетинг, банківські, фінансові й інші послуги, пов’язані не з самим виробництвом, а з його плануванням та організацією.
Таблиця 1. Частка зайнятих за секторами економіки (у % на 2008 р.)
Країна | Сектори економіки | ||
Сільське господарство | Промис Ловість | Сфера Послуг | |
Монако | 0 | 5 | 95 |
США | 1 | 20 | 79 |
Японія | 1 | 27 | 72 |
Німеччина | 1 | 30 | 69 |
Сінгапур | 0 | 33 | 67 |
Росія | 4 | 41 | 55 |
Україна | 9 | 32 | 59 |
Китай | 11 | 49 | 40 |
Світ у цілому | 40 | 21 | 39 |
Суттєві зміни нині відбуваються і в структурі матеріального виробництва. Пов’язані вони насамперед зі змінами пропорцій між промисловістю і сільським господарством на користь промисловості, від розвитку якої залежить підвищення продуктивності праці в усіх галузях господарства. Питома вага промисловості у ВВП найрозвинутіших країн світу (США, країни Євросоюзу, Японія та ін.) перебуває на рівні 2535 %, а сільського господарства – усього 12 %. І лише в країнах, що розвиваються, питома вага сільського господарства (його частка у ВВП становить 30-40 %), як і раніше, значно вища, ніж промисловості (10-20 %).
Загальною тенденцією сучасності є зменшення частки видобувних галузей промисловості і збільшення частки обробної промисловості, у якій зростає роль новітніх наукоємних галузей машинобудування (мікроелектроніка, робототехніка (мал. 69), авіаракетно-космічна галузь) і хімічної промисловості (органічний синтез тощо). У товарній структурі світової торгівлі збільшується частка готових виробів, машин та устаткування, зменшується частка сировини і продовольства. Зросла торгівля технологіями (патентами, ліцензіями тощо).
Територіальна структура. Сучасна територіальна структура світового господарства відбиває докорінні зміни в розміщенні продуктивних сил під впливом соціально-економічних перетворень, науково-технічного прогресу і географічного поділу праці.
Територіальна структура господарства – це сукупність пропорцій між різними елементами територіальної організації господарства (економічними районами, промисловими угрупованнями і комплексами, центрами, вузлами тощо), що взаємодіють один з одним.
У територіальній структурі сучасного світового господарства можна виокремити кілька ієрархічних рівнів і відповідних їм видів територіальних утворень. Міжнародний рівень охоплює найбільші територіальні частини світового господарства – континенти, їхні окремі частини і країни. Цьому рівню територіальної організації господарства відповідають такі територіальні утворення, як регіон і країна.
Регіон є найбільшим територіальним утворенням у господарстві світу, він складається з кількох країн, розташованих на одній загальній території та об’єднаних рядом інших ознак (мал. 70). У складі світового господарства виділяються такі основні регіони, як Північна Америка, Латинська Америка, Африка, Австралія та Океанія, Співдружність Незалежних Держав (СНД), Західна Європа, Азія.
Мал. 69. Застосування верстатів-роботів у сучасному виробництві
Мал. 70. Головні центри світового господарства (частка у світовому ВВП, %)
Другий рівень територіальної структури господарства світу – районний, що пов’язаний з територією кожної окремої країни.
Економічний район – це географічно цілісна територіальна частина господарства країни, що має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки.
Утворення економічних районів – об’єктивний процес, пов’язаний з розвитком територіального поділу праці всередині країни. Через те що його рівень у різних країнах може бути неоднаковим, спостерігається неоднаковість територіальної структури та організації господарства в кожній країні. Так, у США традиційно виділяють три економічні райони, в Україні – 9, а в Росії – 11.
До місцевого рівня територіальної організації господарства входять промисловий вузол, центр і пункт. Нині у світі поширеною формою територіальної організації господарства стають спеціальні економічні зони.
Спеціальна економічна зона (СЕЗ) – обмежена територія з особливим юридичним статусом щодо іншої території та пільговими економічними умовами для національних або іноземних підприємців.
Головна мета створення таких зон – вирішення стратегічних завдань розвитку держави в цілому або окремої території. Залежно від напрямку господарської діяльності, економічних завдань або інших цілей СЕЗ можуть створюватися як зони вільної торгівлі (здійснюються операції зі складування і обробки вантажів зовнішньої торгівлі), промислово-виробничі зони (в них налагоджено виробництво конкретної промислової продукції, при цьому інвесторам надаються різні пільги), туристсько-рекреаційні (де існує широка туристсько – рекреаційна діяльність і надаються будь-які послуги у сфері туризму), техніко – впроваджувальні (для розробки і впровадження нових технологій) та ін.
В умовах глобалізації економіки спеціальні економічні зони стають ефективним інструментом активізації зовнішньоекономічної діяльності і залучення держав до процесу міжнародної інтеграції. Світова практика і тривалий досвід їхнього функціонування підтвердили позитивний вплив СЕЗ на розвиток країн і регіонів. Нині загальна кількість СЕЗ сягає 2 тис. у понад 100 країнах світу, через них проходить до 1/3 світового товарообігу. Особливо багато їх у Китаї, Японії, Південній Кореї, Тайвані, Німеччині, Данії, США та ін.
В економічно розвинутих країнах сформувалася територіальна структура господарства, яка відрізняється високим рівнем “зрілості”. Тут діє система економічних районів чотирьох типів: високорозвинуті райони, старопромислові, аграрні, райони нового освоєння. Основні риси територіальної структури господарства країн, що розвиваються, склалися ще в період, коли вони були колоніями. Тому в багатьох із них зберігся колоніальний тип територіальної структури. Так, роль головного центру всієї території виконує її столиця, допоміжними центрами є райони експортної спеціалізації (гірничовидобувної промисловості, плантаційного сільського господарства), а периферією – великі внутрішні території традиційного споживчого сільського господарства.
Регіональна політика. З метою поліпшення територіальної структури господарства більшість економічно розвинутих країн світу здійснюють державну регіональну політику.
Регіональна політика – комплекс законодавчих, адміністративних, економічних і природоохоронних заходів, які сприяють більш раціональному розміщенню виробничих сил і усуненню регіональних диспропорцій у розвитку господарства і рівнів життя людей.
Така політика спрямована насамперед на ліквідацію регіональних диспропорцій між високорозвинутими районами і відсталими аграрними й депресивними районами. У відсталих районах створюють великі промислові підприємства, які виконують роль своєрідних “полюсів росту”. У депресивних районах створюють сучасні наукоємні виробництва, філії великих фірм. Регіональна політика передбачає також обмеження зростання і “розвантаження” великих міст і міських агломерацій, сприяє освоєнню нових районів, переважно окраїнних, периферійних.
Багато країн, що розвиваються, здійснюючи державну регіональну політику, прагнуть усунути диспропорції між центром і периферією, сформувати національну систему міст і врегулювати процеси урбанізації, освоїти глибинні ресурсні райони. Освоєнню внутрішніх територій має також сприяти перенесення столиць із приморських міст у глибинні райони, яке було здійснено в Бразилії, Нігерії та інших країнах. Попри це в багатьох країнах, що розвиваються, різкі територіальні диспропорції ще зберігаються.
Галузева структура світової економіки почала формуватися водночас із зародженням поділу праці.
Це цікаво
– Відсталі (депресивні райони) є майже в усіх країнах світу. Класичними прикладами з них є південь Італії, у Франції – Центральний масив, о. Корсика; в Іспанії – Галіція та південь, у Великій Британії – Північна Шотландія, у США – Аляска, в Росії – Далекий Схід та Північний Сибір, в Австралії – увесь захід та північ, у Китаї – Тибет тощо. Це райони, яких мало торкнулася НТР, для них характерні відтік і старіння населення, підвищений рівень безробіття, недостатність інвестицій тощо.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)