Розділ 17
УКРАЇНСЬКА ФРАЗЕОГРАФІЯ
§ 50. Збір і систематизація фразеологізмів
Упорядкування українського фразеологічного багатства пов’язане насамперед з фольклорними збірниками, пареміологічними виданнями. Ось тільки деякі з них, але, мабуть, одні з найважливіших: “Краткий малороссийский словарь” О. Павловського в його “Грамматике малороссийского наречия” (1818); “Малороссийские пословицы и поговорки” (1834) В. Смирницького; “Галицькі приповідки і загадки” (1841) Г. Ількевича; “Словарь малороссийских идиомов”
Одна з найдавніших праць – рукописна збірка кінця XVII – початку XVIII ст. (гадана дата рукопису – між 1700 і 1709 рр.) Климентія Зіновієва (відомі й інші імена автора – Климентій, Климентій Зиновієв син, Климентій Зиновій; Б. Ларін називає його Климентій Зинов’єв) – “Приповісті посполиті”, що мала повну назву “Прйповести посполитые, и аз(ъ)букою
Абы м(с)цъ на мене светивъ, а звізды хо(ч) и такъ.
Абы голова здорова, а все тог буде(т).
Абы з насъ да і жсталоса.
Абы побрє(н)каче, а будутъ послухче (тут і далі намагаємося зберегти чи наблизити графіку й написання до оригіналу. – Авт.).
Чимало приповідок аналогічні чи дуже близькі до сучасних: Ажь волосы вянуть, без ножа режетъ, Вовка ноги годуютъ, Дождавъ расту топтати, люде не татари. “Приповісті” – це справжня енциклопедія життя українського народу кінця XVII – початку XVIII ст. (деякі вчені вважають Зіновієва одним з перших вітчизняних етнографів), у якій відбиті побутові явища (Межу пережравъ), мисливські спостереження (на ловца и зверъ бежить), відшарування казок: Мє(р)зни мерзни вовчи(и) хвосте, крилаті вислови (Огнемь да мечемь). Реєстр словника, якому понад триста років, може з успіхом слугувати для спостережень над еволюційними процесами у сфері фразеології – По моє(и) голові хо(ч) вовкъ траву ежъ, пор. сучасне Хоч вовк траву їж; етимологічним студіям – по заслузе котюзе; установленню датування, ідеографічній систематизації фразеологізмів.
До згаданої вище “Грамматики малороссийского наречия” О. Павловський додав розділ “Фразы, пословицы и приговорки Малороссїйскїя”. За словами лексикографа П. Горецького, це була “перша цінна спроба збирання і публікації фразеологічного матеріалу української мови”. 146 прислів’яно-приказкових висловів (Багатому чортъ діты колыше; Знала кобыла на що візъ была; Колыбъ свыньні рогы, тобь усіхь поколола), фразеологічних зрощень і фразеологічних єдностей (Ману напустыть; Ні швець німнець; Прочухана дать) та зрідка лексичних словосполучень (Грать у гілки “палками у м’яча грати”) упорядник розмістив за алфавітом першого слова. Правда, останнє не стосується синонімічних груп, які він об’єднує одним перекладом:
Холоне въ серці.
Дзыкгарі бьють Трусить; боится.
Значне місце відведене компаративним фразеологізмам: Валяецьця якь почка въ салі; лыгай якь Мартынь мыло; мнеть якь гостець бабу; товчецьця якь Савка по пеклу; убравсь якъ чортъ на утреню.
Буває, що укладач до українських фразеологізмів добирає російські фразеологічні відповідники (Залыть за шкуру сала, задать Перцу), а часом – тлумачить словом, словосполученням чи реченням (Москаля везты. Обманывать; Попа возыть у решеті. Лгать на исповеди; скачы враже якъ панъ каже. Делай что велять). А то залишає й зовсім без тлумачення.
У 1864 р. був опублікований уже згадуваний нами збірник “Українські приказки, прислів’я і таке інше” (“Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. В. Марковича и других”. Спорудив М. Номис) М. Т. Симонова, більш відомого за псевдонімом “Номис” (перші п’ять літер прізвища, прочитані в зворотному порядку). Матвій Номис, уродженець козацької сім’ї поблизу містечка Оржиці на Полтавщині, випускник словесного факультету Київського університету, продовжив відомі народознавчі традиції першого його ректора М. Максимовича. За словами М. Сумцова, “Українські приказки” – це було “чудове видання, один із кращих пам’ятників живої і плідної любові до рідного слова”. 14 339 реєстрових одиниць укладач згрупував “по речам”, виділивши іншим шрифтом слово або увесь вислів, що найвиразніше представляє тему. Кожна “приказка” виступає під певним номером, але позначена цифрою лише кожна десята.
7690. Через лад (надто, через міру). Пир., Л.
Передав куті меду (переборщив, багато чого налив и д.). Прав. Ниж., К, Л.
Стругав-стругав, та й перестругав. Ил.
ТРОХИ, як комар наплакав. Кан., К.
Як кіт наплакав. Об.
Из мишачу бідницю. Кор.
Миль-миль, як у Петрівку ягода (де-негде побачиш). X.
Тілько світила, тілько й кадила. Проск.
Се моя соха й борона. Новг.
7700. Тільки свічі й воску. К, Л., Пир., Кр., Гр. – воску й ладану (або: світла и кадила). Ил.
Такий спосіб розташування матеріалу придатний для ідеографічного опису, але не зручний для користування словником. Тому автор додав посторінковий покажчик опорних слів.
З наведеного фрагмента збірника висновуємо, що М. Номис: 1) ретельно паспортизував вирази (Напр., Пир. – Пирятинщина, Л. – Лубенщина); 2) дописував варіанти (див. № 7690,7700); 3) тлумачив приказки (Передав куті меду – переборщив, багато чого налив). Нерідко укладач поміщає історичну чи етимологічну довідку, пояснює умови виникнення й становлення фразеологізму. Пор. Допавсь як дурень до мила. К.
Певно з брехеньки про дурня, що хотів поласувати Mugamu, та й накупив Мила – не тямив добре розказати крамареві. Далося ж те йому Мик-мик (так він у крамаря питав міщів) добре у тямки!.. Іноді в брехенці, замість Дурня – Мартин (див. № 12193), Нам.
Слова в назві “Збірники О. В. Марковича и других” означають, що до Номисової збірки увійшли матеріали О. Марковича та численних інших збирачів народного слова – В. Білозерського, М. Білозерського, О. Кониського, П. Куліша, В. Лазаревського, А. Свидницького, О. Шишацького-Ілліча та ін., а це дало змогу охопити значну територію України – Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Поділля, Полісся, Волинь, Слобожанщину, Черкащину, частково Південь України. Слова ж “и таке инше” свідчили, що, крім приказок, прислів’їв, різноструктурних ідіомів (Лихої долі не вгадаєш, Нещастя ніколи само не приходить, Бреше, як собака, дуба дав), укладач помістив побажання (Щоб тебе положили на лаву!), каламбури (Тинди-ринди за три гроши), загадки (Що без рук стучить?) (грім) та ін. За його словами, він “містив у книжку усе, що було в збірниках (загадки, шепоти, зацурування, замовляння і д.); усе комусь знадобицця!”
Не можна переоцінити й творчого подвигу Івана Франка як фольклориста, лексикографа, діалектолога й етимолога, який на початку минулого століття опублікував тритомну збірку української фразеології “Галицько-руські народні приповідки” (1901-1910). Величезною заслугою І. Франка було утвердження основних принципів укладання такого величезного матеріалу. Гостро критикуючи М. Номиса за спосіб розташування матеріалу, пор.: “Як відомо всякому, хто переглядав Номиса, його збірка впорядкована так нераціонально, що якби розписати конкурс на невідповідне та непрактичне впорядкування матеріалу, то наш Номис певно одержав би першу премію”, сам І. Франко не став групувати їх “по темам”, виходячи “із певної філософічної системи”, як чинили це Номис, Даль, Челаковський, а за абеткою стрижневого слова, звичним “лексико-новим способом”. Отже, під словом Зозуля поміщені такі вислови: А бодай ти зозулі не чув!, Зазулі як сї подавит ячмінним колосом, то перестає кувати; Не тобі зазуля кувала; Чекай, аж ти зазулі закує.
Такий спосіб групування наочно засвідчує фразеотворчий діапазон того чи іншого слова, його енциклопедично-культурологічний фон, він зручний для користування. Йому віддають перевагу (з деякими варіаціями) й численні сучасні дослідники-лексикографи: К. Андрейчина, С. Влахов, Ст. Димитрова і Кл. Запряганова (1980), А. Івченко (1990), В. Мокієнко і Т. Нікітіна (2001), С. Скорупка (1974), В. Ужченко і Д. Ужченко (1998; 1993; 1997; 2000; 2002), укладачі академічних ФСУМу (1993) та СФУМу (2003), О. Федоров (1997), інколи І. Лепешев (1993) та ін. Кожна приповідка в збірнику паспортизована. І. Франко дотримувався правила “географічного умісцевлення приповідок”, окреслюючи таким чином їх ареал, наголошуючи, що “обік загально розповсюджених, а почасти інтернаціональних приповідок в устах кожного люду раз у раз твориться, обертається і забувається сила місцевих приказок, дотепів”. Укладач тлумачить кожну приповідку. Нерідко пояснення поєднується з показом прототипу ФО, умов уживання, її стилістичною характеристикою, варіативністю, конотацією, походженням, Як-от: бере на зелений овес. Еліптично: бере на борг, позичає під застав ще не вижатого вівса; переносно: “задовжуєся, не маючи відповідного покриття для довгу” ; Викурив його як лиса з ями. Знач(ить) вигнав, вистрашив. Натяк на звісний мисливський спосіб виганяти лиса з ями димом ; Носит ся, як баба з топором. (Мінч.) …З тижборьом. (Лол.) … Зо ступов. (Наг.). Утворено, мабуть, за аналогією до приповідки Носиться як дурень зо ступою, основаної на відомому оповіданні про дурня, що, “одержавши по батькови ступу, не хотів розстатися з нею і, ночуючи в лісі на дереві, витяг її туди…” . Франкові етимології численних ФО – Щоби тя волами возили! “натяк на давній звичай – “везти домовину з покійником на кладовище не інакше, як волами”; До гробової дошки того не забуду “…вислів “гробова дошка” вказує на давній звичай класти покійника на дошці”, а також Бігає як навіжений, боїться, щоби му заяць дороги не перебіг, виглядає, як каїн дощу, скривив ся як середа на п’ятницю і сотні інших – указують, що перед нами, власне, великий етимологічний словник української (ширше – слов’янської) фразеології. Біля багатьох приповідок поміщені паралелі з лексико – і фразеографічних праць С. Адальберта, В. Даля, Г. Ількевича, І. Носовича, І. Тимошенка, Ф. Челаковського та ін. згідно з правилами наукового етимологізування.
“Приповідки” – справжня енциклопедія матеріального й духовного життя українського народу XIX ст. Вони відображають побутові реалії (Дай си раду, лізь в коноплі), умови торгівлі (Аби з рук збути), спостереження за тваринами (загнути хвіст під себе), народні ігри (Щура пущати), язичницькі вірування (Дістати з доброї руки, добрий на руку), відшарування анекдотів (Піти як рак по дріжджі), прокляття (Бодай твого сліду псами шукали та й найти не могли!) та ін. .
(2 votes, average: 2,50 out of 5)