ЧАСТКА
3. ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ СТАТУС ЧАСТОК
ЧАСТКИ – ОРГАНІЗАТОРИ КОМУНІКАТИВНИХ ТИПІВ РЕЧЕНЬ ЗА МЕТОЮ ВИСЛОВЛЮВАННЯ
Залежно від мети висловлювання речення поділяються на розповідні, питальні, окличні та спонукальні. У створенні цих комунікативних типів речення беруть участь від повідні частки й інтонація. У розповідному реченні за допомогою часток реалізується два основних комунікативних (модальних) завдання: виражається констатація (повідомлення, підтвердження) й заперечення. Констатуючу модальність створюють частки так,
Так, я була сьогодні в катакомбах і завтра знов піду” (Леся Українка); “- Чому ти, Чіпко, не одружишся?- Хіба воно краще?- Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить…” (Панас Мирний); “- Хто знає, обід буде?..-
– Ти написав лист?
– Так!
– Ти зайдеш за мною?
– Аякже!
Перша відповідь Так/ рівнозначна реченню Я написав лист, друга Аякже!- реченню. Я зайду за тобою.
Заперечне значення розповідних речень створюється за допомогою часток ні, не. Перша, подібно до стверджувальних, має фіксоване місце в структурі речення або ж уживається як заперечна відповідь на запитання, в якій конденсується ціле речення, пор.: “Чоловік глянув на Яшка. – Так він же ще од тебе менший. – Ні, ми однакові” (А. Головко); ” Ти, сину мій, зо мною підеш. (Парвус:] Ні!” (Леся Українка).
У частки не місце також фіксоване, але інше, ніж у частки ні: вона вживається здебільшого в препозиції до дієслова, напр.: “Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки” (Л. Костенко); “Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: – І ми не ми, і я не я. І все те бачив, і все знаю” (Т. Шевченко).
У питальних реченнях, як відомо, той, хто висловлює думку, ставить собі за мету запитати про щось, спонукаючи тим самим співбесідника до відповіді. Комунікативне завдання спитати про щось реалізують питальні частки чи, хіба, невже, а також частки відсполучникового походження і (й), а, або разом з питальною інтонацією. В усному розмовному мовленні вживаються ще питальні частки га, ну. Питальні частки чи, хіба, невже завжди стоять на початку речення, причому дві останні оформляють питальні речення з відтінком сумніву, недовір’я або здивування, напр.: “Мамо, чи кожна пташина В вирій на зиму літає? – В мами спитала дитина” (Леся Українка); “- Хіба ж ми за день усіх перевеземо? – засумнівався шустрий манилівець” (Г. Тютюнник); “- Невже це ранок? – прислухається Юрій до шелесту пташиних крил і недовірливо поглядає на небо” (М. Стельмах). Лише частки хіба, невже можуть уживатися як нерозчленовані еквіваленти питальних речень, пор.: “В саду, ближче до вікон, знову почувся тріск і дзвін заліза…- Та це ж спутані коні пасуться. Чуєте, залізне путо бряжчить?..- Хіба?” (М. Стельмах); ” Вродлива панночка скрізь може бути певна, що виграє Невже?” (Леся Українка).
Частки відсполучникового походження, а також частка га питальну модальність передають здебільшого, вживаючись наприкінці речення, напр.: ” Що ж, Лідо, викреслювати чи далі читати? Як, а?” (О. Корнійчук); “Бере сорочку в Насті, дивиться:- Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?” (Марко Вовчок); “- Чом не вечеряєш? – Га? – Вечеряти йди…” (М. Коцюбинський). Частка ну вживається передусім на початку питальних речень як спонукання до відповіді, що супроводжується інтонацією зацікавлення чим-небудь, очікування нетерпіння, вимоги, напр.: “- Ну, хто тепер? запитав Воронцов, переводячи погляд з бійця на бійця” (О. Гончар). Виступаючи наприкінці питальних речень, вона надає їм відтінку здивування, недовіри, зближуючись, таким чином, з питальними частками хіба, невже, напр.: “- Панич Льольо ставить гуральню. – Та ну?” (М. Коцюбинський). У діалогічній мові частки га, ну можуть бути еквівалентом питального речення типу Що таке?, пор.: “- Іване!- Га? – Та рушай! Що ти там огинаєшся?!” (А. Головко); ” – Оксене…- Ну? – У Сергійка чобітки зовсім порвалися” (Г. Тютюнник).
Тип окличних речень виражає захоплення, піднесення або заклики. Ці різновиди емоційно-експресивних та модальних значень при відповідній окличній інтонації створюються за допомогою часток що за, хай, нехай. Частка що за виступає тільки на початку окличних речень і виражає захоплення ким -, чим-небудь або здивування від чого-небудь несподіваного, напр.: “Очиці, наче блискавиці, Так і грають з-попід брівок темних. Що за погляд в цієї чарівниці!” (Леся Українка); “Мати пішла жати. Надвечір придивляються – не видно Ганни, чи не додому пішла? Питають других жничок,- не бачили, щоб ішла… Що за диво!” (Марко Вовчок).
Частки хай, нехай, входячи до складу аналітичних форм наказового способу, оформляють окличні речення, що вживаються як заклики або побажання, напр.: Хай живе мир між народами! (з газ.); “Хай згине цар!” (Леся Українка); “В квітках всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода!” (П. Тичина); “Як помер наш батько,- нехай йому земля пером,- оставив нам дев’ять пар волів” (Марко Вовчок).
Спонукальні речення виражають спонукання до дії через різні волевиявлення. Цей тип модального значення має розгалужену систему засобів вираження: наказову форму дієслова, неозначену форму дієслова, вигуки та частки. Специфіка часток як реалізаторів спонукальної модальності виявляється в тому, що вони неодмінно входять до складу якоїсь граматичної форми дієслова. Так, частки би (б) утворюють форму умовного способу, за допомогою якої делікатніше, м’якше виражається спонукання до якоїсь дії, пор.: Радив би вам почекати; Рекомендувала б вам почитати.
Частки хай, нехай утворюють аналітичну форму дієслова, яка виражає наказ виконати якусь дію або спонукає до певної дії, напр.: “-…Значить, треба зараз же наших хлопців на конях послати в околишні села до вірних знайомих, а ті хай своїх людей посилають все далі й далі” (М. Стельмах); “Іди до батьків, кланяйся їм та скажи, нехай йдуть до мене жити” (І. Нечуй-Левицький).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)