Науковий стиль мови і мовлення – Стилі і форми мови

Стилістика української мови

Науковий стиль мови і мовлення

Літературне мовлення наукового стилю в обох його формах (писемній та усній) у своєму типовому вияві суттєво відрізняється від усіх інших мовних стилів. Писемна форма – первинна, найбільш традиційна й показова для нього. З неї починається й сама літературність, нормативність кожної мови. Перші писемні фіксації мовлення становлять початок наукового стилю мови, яка за сприятливих соціальних умов і широкого використання стає основою літературної мови.

Писемне наукове

мовлення представлене тим, що було надруковане, записане від руки і стосувалось найрізноманітніших істинних або й достовірних знань людини про себе, про інших, про всю природу, всесвіт. Найзначніші набутки наукового пізнання людиною дійсності викладено в енциклопедіях, монографіях, підручниках і посібниках, інших наукових працях.

Усною формою наукового стилю охоплено те, що, будучи науково істинним, реалізується в усно виголошуваних доповідях, виступах, лекціях тощо. Наприклад, журнальна наукова

стаття як витвір особливої писемної творчості належить до писемної форми наукового стилю. Ця ж стаття, будучи прочитаною вголос, становитиме один із набутків і витворів усної форми наукового стилю. Відмінності між формами наукового стилю несуттєві з погляду лексичного й граматичного, але різні за способом його вияву: писемне наукове мовлення матеріально реалізується в друкованих чи написаних від руки знаках, літерах, розділових знаках, а усне наукове мовлення втілюється у вимовлюваних елементах мови, в інтонації.

Науковий стиль неоднаковий за мовним оформленням, поділяється на жанри, кожен з яких, сформувавшись із певного комплексу характерних для цього стилю мовних засобів, обслуговує одну з галузей наукової діяльності людини і зорієнтований на осмислення, розуміння, теоретичне й практичне використання достовірних знань в інтересах усього суспільства чи окремих його верств. Одним із зразків наукового стилю є такий текст:

Дослідження минулих, історично не засвідчених етапів розвитку синтаксичної структури споріднених мов базується в першу чергу на попередньо зібраних і вивчених історичних даних відповідних мов. Глибше проникнення в доісторію розвитку синтаксичної структури досліджуваних мов забезпечується зіставленням їх історичних даних з даними інших, генетично більш віддалених мов, які, проте, виявляють ознаки спільного походження з досліджуваними мовами.

Таким чином, проблема розвитку синтаксичної структури речення в періоди, не відображені писаними пам’ятками, входить до загального кола тих проблем, які розв’язуються за допомогою порівняльно-історичного методу (О. Мельничук).

Цей текст сконструйовано з виразних науково-академічних мовних форм: у першому абзаці два речення, в другому – одне; перше речення просте, однак багатослівне; друге й третє речення – складнопідрядні з підрядним означальним. Текст сприймається нелегко, бо насичений науковою лексикою, мовознавчими термінами – як традиційними для української мови, так і іншомовними: історично, синтаксичної структури, базується, історичних, доісторію, генетично, історичний метод та ін. Усього в ньому 76 слів, з них іменників 26, прикметників і дієприкметників 20, службових слів 11, а дієслів лише 5: базується, забезпечується, виявляють, входить, розв’язуються. З цієї причини текст суто науковий, книжний, зовсім не динамічний. Одноманітність і складність лексики, переобтяженість нею кожного з трьох речень, дієслівна обмеженість тексту ускладнює його читання і наукове осмислення. Такі й подібні тексти загалом досить характерні для наукового стилю, але не бажані, бо ними суттєво ускладнюється сприймання змісту висловленого.

Найочевиднішими є лексичні, фразеологічні і граматичні стилетвірні особливості наукового стилю.

Лексичні, фразеологічні особливості. У ньому широко використовується наукова лексика:

– слова – терміни з різних галузей знань (лінгвістичні, математичні, хімічні, біологічні, суспільно-політичні та ін.): фонетика, асиміляція звуків; синус, множення; атом, молекула; береза, листя; ідея, матеріалізм та ін.;

– загальнонаукові терміни: аналіз, синтез, аналізувати, синтезувати, дослідження, індукція, дедукція, систематизація, класифікація та ін.

Слова, як правило, вживаються в прямому значенні, вкрай обмежено використовуються фразеологізми. Цим зумовлюється іменний характер наукового мовлення, що оперує поняттями, кожне з яких здебільшого виражається іменником або сполученням слів із синтаксично незалежним іменником у ньому.

У науковому стилі мови широко використовуються іменники й прикметники. Це надає науковому мовленню не динамічності, статичності – на відміну від розмовно-побутового й художньо-діалогічного мовлення, в якому активно використовуються дієслова. У наукових текстах часто вживаються віддієслівні іменники (виникнення, формування, опір і под.), дієприкметникові, дієприслівникові, прикметникові звороти та ін.

Граматичні, переважно синтаксичні, особливості. Мові наукового стилю притаманні:

– своєрідна стрункість і деякий особливий стандарт у побудові речень, широке використання простих ускладнених речень (з однорідними членами, узагальнюючим словом, з відокремленим членом речення, із вставною чи вставленою одиницею);

– тяжіння до складних синтаксичних конструкцій, зокрема до складнопідрядних речень з кількома предикативними частинами;

– переважання граматично повних речень;

– обмежене вживання не по – книжному оформлених конструкцій з розмовним відтінком, які надають емоційного забарвлення науковому викладу.

Наукове мовлення здебільшого позначене книжним ладом, способом викладу, чітко організоване структурно, бо саме це необхідне для того, щоб забезпечити однозначність сприймання писемного й усного наукового тексту кожним, хто має в цьому потребу.

Одна з істотних рис наукового стилю полягає в тому, що кожен мовець має аргументувати свої думки, тези, положення. Нерідко науковці, працюючи над проблемою, яка стала об’єктом наукового розгляду, дискусії, використовують написане чи сказане іншими.

Типово науковим, до того ж підвищеної змістової складності, є такий текст:

Кожна мова має семантичну глибину, яка створюється завдяки існуванню в ній синонімічних рядів. У попередніх розділах вже відзначалося, що в плані емотивного вираження і сприйняття кожен компонент синонімічного ряду більшою чи меншою мірою різниться від свого сусіда. У системі лексичної семантики слова без конотативного прирощення чи з таким прирощенням посідають рівноправне місце. Але практика функціонування мови встановлює для неемоційних і емоційних слів дещо відмінні сфери вживання. У згоді з тим, чи мова використовується як засіб спілкування, чи служить засобом художнього зображення дійсності, вона реалізує або частину свого значеннєвого потенціалу (переважно емоційно нейтральні слова і форми їх поєднання ), або весь його обсяг (у тім числі образне асоціативне вживання слів, лексем з індивідуальним прирощенням змісту). Отже, мова використовується у двох суспільних функціях: у комунікативній і в експресивній (В. Русанівський).

Цілком природним для нього є використання термінів, іншомовних слів і словосполучень: семантичну глибину, синонімічні ряди, емотивне вираження і сприйняття, компонент синонімічного ряду, лексична семантика слова, конотативне прирощення, практика функціонування мови, неемоційні і емоційні слова, сфера вживання, засіб спілкування, засіб художнього зображення дійсності, значеннєвий потенціал, емоційно нейтральні слова і форми поєднання їх, образне, асоціативне вживання слів, лексеми з індивідуальним прирощенням, суспільні сфери, комунікативні і експресивна сфери. Текст наповнений твердженнями, аргументованими доказами, міркуваннями, висновками, які грунтуються на виразно точному вживанні слів; усі речення повні, розповідні, логічно послідовні. Усі слова вжито в прямому значенні, вони не містять відтінку зменшеності, пестливості, голубливості тощо. Тому характеристика мовних явищ неемоційна, навіть помітно “суха”, виразно книжна.

Літературною мовою в її науковому стилі здебільшого виражається теоретично й практично перевірена інформація. Знання усвідомлюються тим повніше, чим освіченіша і зацікавленіша в їх засвоєнні особа – реципієнт (лат. recipens – той, що одержує).

Найважливіші наукові знання наднаціональні, світові. Наукові формулювання законів природи і багатьох закономірностей суспільного життя також повинні мати статус і значення загальності, підлягати певній дослідній перевірці, колективному осмисленню. Тільки цим утверджується кожна наукова теза, формулювання, висловлювання. Будь-яке наукове мислення і його словесне представлення – це набуток і вияв наукових знань, найголовнішими для яких є об’єктивність, життєва правдивість.

Структурно й функціонально науковий стиль мови неоднорідний. У його межах можна виокремити такі основні розділи, підстилі (жанри):

– академічну наукову літературу. Вона знаходить свій типовий вияв в академічних журналах, вісниках (наприклад, журнал “Мовознавство”, що його видає Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, і т. ін.);

– технічну наукову літературу. Цей підстиль властивий переважно інженерній літературі – про засоби і знаряддя, які використовуються у виробництві і призначені для створення матеріальних цінностей (науково-інженерні журнали тощо);

– галузеву наукову літературу. У цьому жанрі представлено літературу з окремих галузей: хімічної, фізичної, математичної, зоологічної, ботанічної,

Сільськогосподарської, філософської, історичної, педагогічної, психологічної, літературознавчої, мовознавчої і т. ін.;

– навчальну літературу. Вона найповніше реалізується в підручниках, посібниках, у навчально-методичних статтях тощо;

– популярну наукову літературу. Це література нескладна за змістом і формою викладу, легка для розуміння навіть особами, які не мають спеціальної освіти – технічної чи гуманітарної, наприклад: нариси М. Івіна “Щоб жити” про природу – для середнього та старшого шкільного віку.

Цей підстиль особливо вільний у виборі мовних засобів. У ньому можливий, як зазначав російський публіцист і літературний критик Дмитро Писарев (1840 – 1868), “вдалий вислів, влучний епітет, мальовниче порівняння”. Вони “набагато збільшують те вдоволення, яке має читач від самого змісту книги або статті. А через те, що підвищувати освіту читача поза його власним бажанням немає ніякої можливості, то не слід ні в якому разі нехтувати тими технічними засобами мови, які можуть посилити задоволення читача, не завдаючи шкоди основній ідеї…твору”.

Найбільш сконцентровано й повно науковий стиль об’єктивується й виражається в писемній формі. Написане долає простір і час, залишається матеріально стабільним і незмінним, доки хто-небудь свідомо і з конкретною метою не внесе до нього зміни. У писемному науковому мовленні (як і в мовленні інших стилів) завжди наявна певна особистісна своєрідність, бо в ньому якоюсь мірою відчутна індивідуальність автора наукового тексту. Це явище загальне, бо кожен висловлюється (усно чи писемно) дещо своєрідно. Мову і зміст окремої науки зазвичай створює група дослідників, якщо виникає соціальна потреба в знаннях про певну групу явищ природи чи суспільного життя.

Мова науки – це мова логічних символів, обчислювальних знаків, які так чи інакше фіксуються на письмі (знаки множення, ділення тощо в математиці та ін.), закріплюються і виражаються в словах, наукових термінах. Вони не повинні бути двозначними чи синонімічними, бо наукова інформація зазвичай соціально вагома, конструктивна, повчальна й організуюча, через що має сприйматись однозначно. Вона становить основу основ світового прогресу, в ній – майбуття всього людства, його матеріальних статків і високої духовності, інтелектуальності. Д. Розенталь зазначав, що “характерною рисою стилю наукових праць є їх насиченість термінами. У середньому термінологічна лексика звичайно складає 15 – 25% всієї лексики, використаної в роботі”.

Мета наукового мовлення полягає і в тому, щоб систематично і об’єктивно викласти певні наукові проблеми, питання. Основна увага звертається на логіку і точність викладу, від яких залежить рівень інтелектуальності наукових висловлювань. У науковому стилі, як і в офіційно-діловому, значною мірою реалізується інформативно-комунікативна функція мови. У науковому мовленні виявляються найбільш ціннісні пізнавальні надбання людства в кожній сфері його діяльності. З плином часу техніка наукової діяльності змінюється, розгортається і вдосконалюється.

У семантично й синтаксично найтиповіших і складних наукових підстилях, жанрах (особливо в академічному і науково-технічному) наукове мислення позначене книжністю висловлюваного. Це виявляється в будові простих (часто ускладнених однорідністю чи відокремленістю певних членів речення) і складних, словесно розгалужених речень. Широко представлені в ньому й пасивні звороти, дієслова у формах теперішнього часу (їх зазвичай утричі більше, ніж дієслівних форм минулого часу), іменники з абстрактним значенням, які суттєво наповнюють наукове мислення й мовлення поняттями, що мають об’єктивно витлумачуватись, роз’яснюватись. Цим забезпечується зрозумілість висловлюваного в науковому тексті – одна з найголовніших стилістичних вимог до семантично й структурно найрізноманітнішого наукового висловлювання.




Науковий стиль мови і мовлення – Стилі і форми мови