СОЦІОЛОГІЯ МУЗИКИ

Соціологія короткий енциклопедичний словник

СОЦІОЛОГІЯ МУЗИКИ галузь соціології мистецтва і худ культури, предметом дослідження якої є соціально музична сфера як специфічна соціально-художня реальність, “зіткана” і;і системи соціально-музичних відносин її суб’єктів і закріплена інституціонально. Цій сфері притаманна система цінностей і норм, музичних потреб, особливих інтересів, специфічного спілкування людей. Вона поєднує усі ці елементи в цілісність, та художньо соціалізує особистість і суспільство.

Тривалий час соціологію

музики відносили до сфери музикознавства. Історія становлення соціології музики – це, з одного боку, визрівання проблематики й методики соціомузикологічного підходу в межах музикознавства (музична протосоціологія), а з другого – поступове виділення її в окрему галузь.

Музична протосоціологія сягає давньої історії та періоду феодального суспільства (Греція, Індія, Китай та ін.). Основна проблематика соціології музики була окреслена у творчості Платона та Аристотеля (соціальні функції музики, диференціація музичної публіки за соціальними ознаками, проблема доступності та демокр. мистецтва,

зворотн. впливу публіки на творчість і виконавство). В добу Середньовіччя франц. музичний соціоемпірик Ж. де Груші (XIII – поч. XIV ст.) класифікує музичні жанри за соціальними функціями та умовами їх побутування. У творі Салінаоа “Про музику” розглядається місце музики в житті різних верств населення. Ця лінія аналізу була продовжена європейською традицією в XVII – XVIII ст. (М. Преторіус “Синтагма музикум”). Соціально-становий підхід до оперного мистецтва притаманний творчості Е. Артеаги.

В епоху романтизму музично-соціол. проблеми (особливо взаємини композитора і публіки) широко обговорюються з участю композиторів Ф. Ліста, Г. Берліоза, а пізніше – Р. Вагнера (його твір “Мистецтво і революція”). Разом з розвитком музичного життя і загостренням пов’язаних з ним соціальних проблем кристалізується проблематика вивчення “музичного побуту” (П. Беккер “Німецьке музичне життя. Досвід музично-соціол, розгляду”) Пізніше Б. Асаф’єв назве цей період “пропілеями музично-соціол. проблем”.

Наприкінці XIX ст. викристалізовується основна проблематика соціології музики (К. Белаг “Музика з соціологічної точки зору”), а в 20-х рр. XX ст. закріплюється і розвивається власне С. м. (К. Блесінгер “Музичні проблеми сучасності та їх вирішення”, 1920; П. Беккер “Симфонія від Бетховена до Малера”, 1918), якими започатковується напрям – “соціологія музичного жанру”. В цей же час з’являється праця М. Вебера “Раціональні і соціол. засади музики” (1921), що залишилася незавершеною.

Грунтовний внесок у розвиток С. м. у 20-х рр. у Росії зробили соціол. мислячі визначні музикознавці Б. Астаф’єв (програма розвитку музичної соціології, взаємозв’язок творчості, виконавства і сприйняття з “інтонаційним словником епохи”, “соціальне освоєння музики”), Б. Яворський (залежність музики від музичного побуту, співтворчість публіки). У 20-х рр. у Росії розгортаються емпіричні дослідження (залучення населення до музики, соціол. виміри організації музичного життя й естетичного виховання та ін.). З 60-х рр. визначилися профілі наук, шкіл: на Уралі – музична публіка (В. Цукерман, Л. Коган); у Санкт-Петербурзі – теорія музичної соціології та функціонування музичного життя (А. Сохор, Ю. Капустін); у Москві – система музичного життя (Г. Головінський, Е. Дуков). У зх. соціології окреслились три підходи. Перший, музикознавчий (К. Блаукопф у “Музичній соціології”, 1972), охоплює вивчення переважно евол. музично-звукових систем, його прихильники вважають соціологію музики допоміжною наукою “соціальної історії” музики. Другий, емпіричний, “суто соціол.” напрям (А. Зільберман) виходить з того, що С. м. повинна вивчати поширення і споживання музики в суспільстві (соціально-музичну організацію), ставлення до неї різних “соціомузичних груп” та прогнозування базових змін у сфері музики і дотичних до неї областей, не вникаючи в худ. специфіку музики. Третій, естетичний, підхід заперечує “соціологію музики без музики” і передбачає, за словами нім. дослідника Т. Адорно, повне розуміння музики, в т. ч. поряд з традиційними проблемами відображення в музиці класової структури суспільства еволюції жанрів, нац. характеру музики, особливостей авангардної музики. Музичний процес, спираючись на музикознавство й емпіричну соціологію, осмислюється цим напрямом з естетико-філос. і теорет.-соціол. позицій, іноді втрачаючи власне соціол. визначеність. Соціологія музики формується як теорія “середнього рівня”, яка вивчає нову соціомузичну реальність як різновид соціальної сфери, що має складну ієрархічну, в т. ч. інституційну, структуру своїх суб’єктів, систему забезпечення й опосередкованих зв’язків і взаємодій з соціумом, соціомузичних відносин. Вона, вивчаючи певні цикли створення і функціонування музики, набуває додаткових соціокультурних вимірів, якості соціології музичної культури, досліджує гевметично-функціональний аспект соціального буття музики, її соціо-динаміку, рушійною силою і фактором інновацій у якій є соціально-музичні потреби Визначаються поняття “музично-соціальна сфера” та її структура, типологія соціально-музичних відносин (творчо-художні, музично-функціональні та ін.), музично-концертна діяльність, у т. ч. у системі масових комунікацій і техн. засобів, диотантна музична комунікація, зв’язок “музикант – виконавець – публіка”, тенденції розвитку музичних потреб.

Музична протосоціологія в Україні розвивалася у творчості П. Сокальського, К. Квітки, С. Людкевича та ін. З 60-х pp. відділом етномистецтвозневстаа АН України проводилось вивчення музичних потреб і смаків різних етносів в Україні (С. Гриць, Л. Черкашин, І. Ляшенко). У 70 – 80-х pp. проводилось комплексне дослідження музичного життя, особливо відносин його суб’єктів – композитора, публіки, критики, порівняльне – в часи застою, перебудови і державотворення (О. Семашко).




СОЦІОЛОГІЯ МУЗИКИ - Довідник з соціології


СОЦІОЛОГІЯ МУЗИКИ