Розділ 1 Загальна економіко-географічна характеристика світу
Тема 1 ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ
§ 3. ТИПОЛОГІЯ КРАЇН СУЧАСНОГО СВІТУ
Що таке типологія країн. Кожна держава є своєрідною і неповторною за історією, культурою, традиціями, господарською діяльністю. Проте держави можна об’єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками: площею, чисельністю населення, особливостями географічного положення, державним ладом. Найважливішою ознакою країни є рівень її економічного розвитку. Він визначається за доходами на одну особу, які
Поділ країн на групи залежно від рівня їх економічного розвитку та значення у світовій економіці й політиці називають соціально-економічною типологією (схема 5). При цьому враховується також роль країн у світовій економіці та міжнародному політичному житті.
Схема 5. Соціально-економічна типологія держав і територій
Високорозвинені країни. На високорозвинені країни припадає лише 1/4 площі всіх держав, у них проживає дещо більше ніж 1/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3/4 валового національного продукту
За особливостями економіки та місцем у світовій політиці виділяють кілька підтипів високорозвинених держав: країни “Великої сімки”, малі високорозвинені країни Західної Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.
Країни “Великої сімки” (головні країни) – це США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Для них характерні високі доходи – понад 40 000 доларів за рік на людину – і високий рівень індустріалізації (схема 6). Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідну роль відіграє сфера послуг (освіта, соціальне забезпечення, охорона здоров’я, фінансові послуги, рекламний бізнес тощо), де працює понад 60 % населення. Країни “сімки” продають технології, технічну документацію, вкладають свій капітал в економіку інших держав. Вони мають вирішальний вплив на світову політику. Усі вони (крім Японії) є членами НАТО. Серцевиною цієї організації є США. США, Велика Британія та Франція є ядерними державами, постійними членами Ради Безпеки ООН.
До малих індустріальнороз – винених країн Західної Європи належать скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія, Ісландія, Іспанія, країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швейцарія, Австрія та європейські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан). Усього їх 15. Їхні доходи можуть бути навіть вищими, ніж у країнах “Великої сімки”:
Схема 6. Основні показники країн “Великої сімки”
Схема 7. Основні показники індустріально розвинених країн Західної Європи
30 000-55 000 доларів за рік на людину (схема 7). Провідне місце в економіці посідають галузі середнього за складністю технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок. Країни мають вузький внутрішній ринок, значну нестачу сировини, тому зовнішня торгівля для них має величезне значення. Наприклад, Швейцарія експортує понад 90 % годинників, які виробляє. Значну роль відіграє й невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, надання послуг (зокрема транспортних) іншим країнам. Держави здійснюють незначний вплив на світову політику. Деякі з них є партнерами країн “Великої сімки” по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші – нейтральні країни.
Особливий підтип становлять переселенські країни, тепер розвинені держави, а в минулому – колонії Великої Британії. Це – Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Ізраїль. Традиційно до цієї групи відносять і Канаду (схема 8). Вони мають економіку подвійного характеру. З одного боку, як високорозвинені країни, вони відзначаються великими доходами на душу населення (в середньому 25 000 доларів) та високим рівнем індустріалізації. З іншого боку, вони мають аграрно-сировинну спеціалізацію, як і країни, що розвиваються. Проте для них характерні висока продуктивність праці та позитивний торговельний баланс.
До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Португалію, Грецію, Ірландію та Мальту (схема 9). Середні доходи в них становлять майже 20 000 доларів за рік на людину. Ці держави є індустріально-аграрними. Мають рівень індустріалізації, що трохи перевищує середньосвітовий. Важливу роль у їх господарстві відіграє туризм. Країни відчувають значну фінансову й технологічну залежність від більш високорозвинених держав. У політичному відношенні мають підпорядковане значення.
Португалія і Греція є членами НАТО.
Країни, що розвиваються. Найчисленнішою групою держав сучасного світу є країни, що розвиваються. На них припадає половина площі всіх країн і в них проживає більш як половина населення Землі. Але вони дають тільки 1/5 ВНП світу. Ці країни дуже різняться за розмірами території, кількістю населення, забезпеченістю природними ресурсами, рівнем індустріалізації, а тому й величиною ВНП і місцем у світовому господарстві. Усі вони є колишніми колоніями, тому їх головною метою є подолання соціально-економічної відсталості та залежного становища у світовому господарстві.
Схема 8. Основні показники переселенських країн
Схема 9. Основні показники країн середнього розвитку
Більшість країн, що розвиваються, є аграрними. Вони вивозять на світовий ринок продовольство чи сільськогосподарську сировину. З галузей промисловості переважає добувна. Часто господарство цих країн є монокультурним, тобто з вузькою спеціалізацією на кількох або навіть на одній галузі, продукція якої має експортне значення. Так, Замбія відома експортом мідних руд, Намібія – алмазів та уранових руд, Ефіопія – кави, країни Гвінейської затоки Африки – какао-бобів, країни “американського перешийка” – тропічних фруктів. Монокультура є небезпечним явищем, адже від одного виду продукції залежить добробут країни.
В останні десятиліття в деяких країнах, що розвиваються, почалась індустріалізація. Якщо в повоєнні роки це стосувалося виробництва промислових товарів для власного споживання, то тепер до країн, що розвиваються, переносяться експортоорієнтовані трудомісткі (точне машинобудування) і технологічно нескладні (автоскладання) або ж екологічно брудні (чорна і кольорова металургія) галузі. Водночас зростає залежність від іноземного капіталу та збільшується зовнішня заборгованість країн.
Країни, що розвиваються, залежно від їх спеціалізації та доходів на душу населення поділяють на кілька підтипів: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни з високими доходами, дрібні острови з високими доходами, країни середніх можливостей та найменш розвинені країни.
Найбільш динамічно розвивається група держав, які називають новими індустріальними країнами, про які почали говорити в середині 70-х pp. XX ст. Тоді до них відносили так званих далекосхідних “тигрів”: Республіку Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг. У 80-х pp. XX ст. до них приєдналися Бразилія, Мексика, Аргентина. З 90-х pp. XX ст. новими індустріальними країнами вважають Малайзію, Таїланд, Індонезію, а деякі фахівці – Туреччину (схема 10). Ці країни за короткий проміжок часу перебудували свою економіку за японським зразком. У 60-х pp. XX ст. колишні відсталі аграрні країни, залучивши іноземні кошти, розвивали промислові галузі, що наповнили внутрішній ринок. Згодом вони адаптувалися до потреб світового ринку й наповнили його завдяки дешевій робочій силі недорогою, але не дуже якісною продукцією. Спершу нові індустріальні країни використовували обладнання й технології розвинених країн. Нині ж вони створюють власний науково-технічний потенціал, підвищують кваліфікацію працівників, реформуючи систему освіти. У країнах виникають науково-промислові парки, де розробляються нові технології в мікроелектроніці, інформатиці, біотехнології, та агротехнічні парки, у яких розробляють сучасні технології сільськогосподарського виробництва. Тепер уже деякі нові індустріальні країни вкладають свій капітал в економіку інших держав.
Схема 10. Основні показники нових індустріальних країн
Схема 11. Основні показники нафтодобувних країн
Завдяки швидкому реформуванню господарства темпи економічного зростання нових індустріальних країн були найвищими у світі – 7-12 % за рік. Говорили про “економічне диво” цих держав. Останнім часом темпи уповільнилися й становлять 4-7 % за рік, але й це дуже високі показники (для порівняння: високорозвинені країни Європи мають показники 2,5 % за рік). Середні доходи становлять 15 000 доларів за рік на людину, а в деяких країнах – і значно більше (у Сінгапурі – майже 50 000 доларів). Галузями міжнародної спеціалізації нових індустріальних країн є виробництво товарів народного споживання: побутова техніка (електронні годинники, плеєри, телевізори, фотоапарати, радіоприймачі, електронні іграшки, комплектуючі для комп’ютерів тощо), тканини, одяг, взуття. Вони також відомі автоскладанням, судноскладанням, металургією.
Другим підтипом країн, що розвиваються, є нафтодобувні країни з високими доходами. До них належать країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Ірак, Іран), а також Бруней, Лівія, Габон. Їхні доходи в середньому становлять майже 20 000 доларів за рік на людину, хоча відмінність за цим показником між країнами значна: у великих країнах з численним населенням він становить близько 12 000 доларів, у малих – до 30 000 доларів (схема 11 ). Усі ці країни мають вузьку спеціалізацію та моногалузеву структуру експорту, тому дуже залежні від світового ринку. Основна частка ВВП в цих країнах створюється продажем нафти. Їхній добробут залежить від коливання цін на нафту на ринку енергоносіїв. Останнім часом нафтодобувні країни розвивають і нафтопереробну промисловість, хоча вона поки що не має великого значення.
До країн з високими прибутками відиосять дрібні острови у Карибському морі (Багамські острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда та ін.), Сейшельські острови, Бахрейн та ін. (схема 12). Головною їх спеціалізацією є сфера послуг: туристичний бізнес та банківська справа. З цього вони мають прибутки від 15 000 до 25 000 доларів за рік на людину. Найбільшими новими фінансовими центрами вважають: у Центральній Америці – Багамські острови та Барбадос, на Близькому Сході – Бахрейн.
Багамські острови. Готель “Атлантіс” на о. Парадайз
Схема 12. Основні показники країн – дрібних островів
Схема 13. Основні показники країн середніх можливостей
Схема 14. Основні показники найменш розвинених країн
Найчисленнішим підтипом держав, що розвиваються, є країни середніх можливостей. Ця група об’єднує близько 60 держав Азії, Латинської Америки та Океанії (схема 13). Їхні доходи становлять від 1000 до 2000 доларів за рік на душу населення. Це переважно аграрні країни або ті, в яких монокультурне господарство. У більшості з них розвивається переважно гірничодобувна, харчова та легка промисловість. Перша працює на зовнішній ринок, останні дві – в основному на внутрішній. Країни середніх можливостей мають значний потенціал для економічного зростання, але їм бракує фінансових ресурсів. до зростання їх зовнішньої заборгованості.
Найбідніші держави об’єднують у групу найменш розвинених країн світу. На них припадає майже третина площі країн світу й 1/8 населення країн, що розвиваються (схема 14). За статистикою ООН, у країнах цієї групи дохід на одного жителя становить менш як 500 доларів за рік, частка обробної промисловості – менш як 10 %, частка письменного дорослого населення менше 20 %. Групу найменш розвинених країн було виділено в 1971 р. Тоді до неї було віднесено 25 країн. За останні роки цей список зріс до 47 держав. Тенденція до зростання кількості найменш розвинених країн непокоїть світову громадськість. Найбіднішими державами світу є Афганістан, Бангладеш, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея, Ефіопія, Замбія, Ємен, Камбоджа, Лаос, Ліберія, Мавританія, Малі, Мозамбік, М’янма, Непал, Нігер, Танзанія, Соломонові острови, Сомалі, Судан, Східний Тімор, Тувалу, Чад та ін.
Статус найменш розвинутої країни надає цим державам право одержувати від міжнародного співтовариства допомогу для розвитку економіки, яка має тут монокультурний аграрно-сировинний характер. У сільському господарстві працює понад 3/4 всіх жителів, але при величезному зростанні кількості населення водночас гостро постає проблема голоду.
Схема 15. Країни з перехідною економікою
Країни з перехідною економікою. Третім типом держав сучасного світу є країни з перехідною економікою (схема 15). До них належать країни, що виникли після розпаду Радянського Союзу (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменистан), країни колишнього соціалістичного табору із Центральної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина,, Македонія., Албанія) та Монголія. У цих країнах сформувався переважно індустріальний тип економіки, в якому пріоритетною галуззю вважалася важка промисловість. Головною формою власності була державна. Неконкурентоспроможна продукція підприємств була зорієнтована переважно на внутрішній ринок. Господарство більшості країн тепер перебуває в кризовому стані. На початку 90-х pp. XX ст. країни взяли курс на перехід від планової економіки до ринкової. Ці реформи у різних країнах проводяться неоднаковими темпами: дуже стрімко – у Польщі; поступово – у Словенії, Угорщині, Чехії, Росії, Естонії; повільно – у Болгарії, Румунії, Україні, Білорусі.
У політичному житті планети країни з перехідною економікою відіграють підпорядковану роль. Членами НАТО стали Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія, Болгарія, Албанія, Хорватія. Ряд країн є претендентами на вступ до цього військово-політичного блоку. Україна активно співпрацює з НАТО. Росія є ядерною державою, постійним членом Ради Безпеки ООН.
Країни з плановою економікою. Особливий тип становлять країни з плановою економікою (схема 16). До них належать Китай, В’єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба. Ці держави не відійшли від соціалістичного принципу планування розвитку господарства. Головною формою власності в них залишається державна.
За характером перетворень держави поділяють на країни з елементами ринкової економіки, в яких до розвитку економіки залучається іноземний капітал, поряд з державною існують інші форми власності, є вільні економічні зони з особливим економічним порядком (Китай, В’єтнам), та країни з централізовано керованою економікою, що не відступають від традиційних для соціалізму планування та зрівнялівки (КНДР, Куба).
Схема 16. Країни планової економіки
КОРОТКО ПРО ГОЛОВНЕ:
Соціально-економічну класифікацію країн проводять за рівнем їхнього розвитку і значенням у світовій економіці та політиці. Виділяють чотири типи суверенних держав: високорозвинені країни, країни, що розвиваються; країни з перехідною економікою та країни з плановою економікою.
Високорозвинені країни залежно від економічних показників, особливостей спеціалізації та участі в політичному житті поділяють на такі підтипи: країни “Великої сімки”, малі високорозвинені країни Західної Європи, переселенські країни та країни середнього рівня економічного розвитку.
Країни, що розвиваються, охоплюють майже всю територію Африки, Азії та Океанії, а також усю Латинську Америку. За рівнем економічного розвитку вони дуже різні й поділяються на такі підтипи: нові індустріальні країни, нафтодобувні країни, дрібні острови, країни середніх можливостей та найменш розвинені країни світу. Країни з перехідною економікою виникли після розпаду Радянського Союзу та колишнього соціалістичного табору. Нині господарство ряду країн перебуває у кризовому стані. Держави проводять реформи, спрямовані на перехід від планової економіки до ринкової.
До країн з плановою економікою належать Китай, В’єтнам, Корейська Народно – Демократична Республіка (КНДР), Куба.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)