Функціонально-стилістичне спрямування у вивченні мови

8.2. Функціонально-стилістичне спрямування у вивченні мови

Усі розділи шкільного курсу мови тісно пов’язані між собою. Цей взаємозв’язок найкраще виявляється в опануванні учнями стилістичних норм. Ще з молодших класів вони набувають стилістичних умінь підчас вивчення тієї чи іншої програмової теми.

Стилістична вправність учнів – необхідна умова високої мовної культури. Тому в шкільному курсі рідної мови стилістика вивчається поряд з лексикою, фонетикою і граматикою. Учень, який добре знає граматичний матеріал, але не вміє

користуватися ним у певній мовленнєвій ситуації, не може вважатися грамотним. Мовлення учнів часто засмічується діалектизмами, жаргонізмами, канцелярськими штампами. Однак навіть без цих недоліків грамотно побудоване мовлення не буде правильним, якщо воно невиразне, позбавлене стилістичного забарвлення.

Знання стилістики сприяють підвищенню грамотності людини, виробляють уміння користуватися мовними засобами в різних сферах спілкування і в різних життєвих ситуаціях. Школярі, вивчаючи лексичні, фонетичні, граматичні явища мови, повинні засвоїти стилістичні особливості звукової системи мови,

граматичних форм і категорій у зв’язку з певними мовними стилями. Стилістичних навичок, таким чином, учні набувають протягом вивчення всього шкільного курсу мови, а не тільки окремих його тем.

Досить плідною в цьому плані є ідея вивчати мову у функціонально-стилістичному аспекті, давати учням знання і формувати в них уміння й навички не тільки з граматики і правопису, але й зі стилістики. Ця ідея повинна реалізуватися в школах усіх типів.

В основі вивчення української мови в функціонально-стилістичному аспекті лежить принцип цілісного вивчення мови і мовлення – лексики, фонетики, граматики і стилістики. Цей принцип розкриває перед учителем широкі можливості для розвитку в учнів стилістичних умінь і навичок, глибшого і всебічного вивчення української мови. Мовні засоби розглядаються в мовленнєвому контексті. Розкриваючи перед учнями виражальні можливості мовних одиниць, учитель показує особливості їх функціонування, сферу використання, проводить вправи, на яких школярі вчаться

Оцінювати синонімічні варіанти, їх емоційно-експресивне забарвлення, конструювати речення і тексти із стилістичною метою, використовувати у власному мовленні різні мовні засоби.

Засвоюючи теоретичні відомості про фонетичну та лексичну системи мови, різноманітність її граматичної будови, виконуючи вправи з правопису й пунктуації, школярі одночасно збагачують свій словник, знайомляться зі стилістичними особливостями того чи іншого мовного явища і засвоюють їх. Між стилістикою та іншими розділами шкільного курсу повинна бути певна єдність, і насамперед єдність мети – формування комунікативної компетенції. Під мовленнєвою функціонально-стилістичною роботою слід розуміти розвиток умінь стилістично доцільно, з урахуванням стилю висловлювання користуватися мовними засобами у власному мовленні. Ідея вивчення рідної мови у функціонально-стилістичному аспекті виявляється у систематичному формуванні стилістичних умінь і навичок. Ця робота повинна виражатися у формуванні навичок:

А) заміни одних мовних одиниць іншими (стилістичні заміни);

Б) розрізнення стилів, визначення основних їх ознак;

В) удосконалення стилю сказаного й написаного (стилістичного редагування); г) користування тим чи іншим стилем під час продукування мовлення;

Г) стилістичного аналізу, умінь визначати функцію певної мовної одиниці в мовленні.

Функціонально-стилістичний аспект вивчення мови вимагає від учителя розкриття стилістичних особливостей лексичних і граматичних синонімів, систематичного формування в учнів навичок синонімічної заміни. Павички розрізнення стилів формуються в учнів протягом вивчення української мови в 5-9 класах. Уже в 5 класі діти вчаться розрізняти розмовний, діловий, художній стилі. Воші задовільно визначають мовні стилі на зразках з досить чіткими стилістичними ознаками. Чинні програми з української мови вимагають умінь диференціювати стилі мовлення у 5- 7 класах. Отже, така робота повинна набрати систематичного характеру і проводитися на кожному уроці. Для цього слід добирати дидактичний матеріал з текстів різних стилів, а не лише з художнього і публіцистичного, як уже традиційно склалося у практиці вчителів. Навички розрізнення ознак того чи іншого стилю формуються в процесі опрацювання засобів стилістики під час вивчення програмових розділів.

Формування навичок стилістичного редагування відбувається під час роботи з чернеткою. Уже в 5 класі учні набувають умінь виправляти написане не тільки в орфографічно-пунктуаційному плані, але й стилістичному, дотримуючись стильового спрямування тексту. У такий спосіб краще засвоюються ознаки стилів, що вивчаються в школі.

Стилістичну правку тексту варто проводити й під час компонування творів малого розміру (мініатюр). Корисним є також взаєморецензування індивідуальних відповідей учнів. Вироблення навичок критичного ставлення до свого й чужого мовлення є необхідним компонентом функціонально-стилістичного аспекту вивчення мовних явищ.

Навички користування тим чи іншим стилем виробляються в учнів ще слабо (особливо науковим, публіцистичним). Діти часто допускають різностильність власному мовленні, недостатньо користуються виражальними засобами, властивими певному стилю. Формування таких навичок сприяє засвоєнню ознак кожної стилю.

Стилістичний аналіз, визначення функції мовної одиниці у мовленні – не від’ємна частина роботи зі стилістики. Постійне застосування різних видів стилістичного аналізу забезпечує формування умінь і навичок стилістичної грамотності учнів.

Функціонально-стилістичний аспект вивчення мови грунтується на здійсненні взаємозв’язку стилістики з усіма іншими розділами шкільного курсу.

Уживаність мовних засобів у різних стилях неоднакова. Відмінності їх уживання спостерігаються на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, словотвірному морфологічному і синтаксичному. Покажемо це на прикладах двох стилів – наукового й художнього.

1. Фонетичний рівень. Якщо в наукових текстах частота вживання голосних наголошених словах досягає 30%, то в художньому – біля 38%. Це пояснюється тим, що в науковому мовленні частіше вживаються багатоскладові слова і голосні звук і рідше потрапляють у наголошені позиції. Для художнього мовлення властиві звукоповтори (звукова анафора, звукова епіфора, алітерація, асонанс) як важливі його конструктивні засоби, що пов’язані з іншими елементами емоційно забарвленого мовлення і служать для підсилення емоційності. Науковий стиль, що виконує пізнавально-інформативну функцію, позбавлений цих фонетичних ознак.

2. Лексичний рівень. Наукове мовлення, відображаючи мислення, прагне до використання абстрактної лексики, слів-терміиів, назв різних понять, явищ. Художнє мовлення з його тенденцією до художньо-образної конкретності будується здебільшого па конкретній лексиці, на емоційно забарвлених словах.

3. Словотвірний рівень. У науковому мовленні суфіксальні і префіксальні слова не сприймаються як засіб емоційного підсилення. Термінологічна лексика тут не має відтінку зменшеності і пестливості, хоча можуть зустрічатися слова у зменшувальній формі. У художньому мовленні за допомогою афіксації виражаються найрізноманітніші відтінки: співчуття, зневага, злість, строката й суперечлива гама емоцій та оцінок. У цьому стилі часто вживаються суфікси здрібнілості, пестливості і збільшення, згрубілості для створення різних колоритів: урочистості, іронії, живого усного мовлення тощо. У художньому мовленні використовуються також і безафіксні творення слів, здебільшого іменників від прикметників та дієслів.

4. Морфологічний рівень. У науковому мовленні переважна більшість морфологічних форм – суворо нормативні. Тут використовуються ті форми іменників, прикметників, дієслів та інших частин мови, які служать для характеристики певних понять і явищ, для конкретизації висловлення. З-поміж морфологічних синонімів у науковому стилі вживаються в основному форми, позбавлені емоційно-експресивного забарвлення. Для художнього мовлення властиві морфологічні форми

Слів, що визначаються особливою, образною функцією. До абстрактних віддієслівних іменників, скажімо, в наукових текстах звертаються у три-чотири рази частіше, ніж у художніх. Пояснюється це тим, що іменники, зберігаючи лексичне значення відповідних дієслів, виражають дію в більш абстрактній, узагальненій формі.

5. Синтаксичний рівень. Наукове і художнє мовлення на цьому рівні мають ряд відмінностей. Для наукового мовлення характерне вживання розповідних, повних речень, у яких переважає прямий порядок слів. У наукових текстах переважають складносурядні і складнопідрядні речення, якими можна передавати різноманітні логічні відношення. Широко вживаються тут і складні синтаксичні конструкції. Для художнього мовлення властиві синтаксичні одиниці, які найвиразніше виконують ідейно-естетичну функцію. Використання мовних засобів у художніх текстах має творчий, індивідуальний характер. Через це в художньому мовленні функціонують найрізноманітніші синтаксичні одиниці.

Відмінностями різних мовних рівнів характеризуються й інші стилі. Ознаки стилів, а отже, й відмінності між ними школярі можуть засвоїти лише тоді, коли вивчення різних рівнів мовних явищ буде спрямоване в стилістичному аспекті і проводитиметься на текстовій основі.