Розділ 4
СПІВВІДНЕСЕНІСТЬ ФРАЗЕОЛОГІЗМУ І СЛОВА
§ 8. Символ як структурно-семантична основа формування фразеологізмів
Становлення символів О. Потебня пов’язував з еволюцією семантики слів, становленням і забуттям їх внутрішньої форми, виникненням нових слів. Нові поняття, писав учений у ранній роботі “Про деякі символи в слов’янській народній поезії”, входячи в думку й мову народу, позначаються звуками, які раніше мали смисл. Певна ознака в кожному новому слові діставала особливі відтінки, а звук, зживаючись з новим
Ознаки символів: 1) вони роблять видимими ідеї людини, передають глибокі й давні думки про саму людину, характеризують її менталітет; 2) будучи простими, надзвичайно насичені інформацією; 3) часто багатозначні (навіть до протилежного); 4) мають здатність часткове підносити до високого ступеня узагальнення. Система життєвих символів згуртовує людей, об’єднує однією ідеєю. Символіка – динамічна система: її діапазон – від наскельних малюнків до сучасної реклами. Багато символів є універсальними, культурно різноманітними.
В названій вище праці О. Потебні знаходимо й список основних символів, пов’язаних з предметами, їх ознаками й діями: Вогонь, світло, пиття, їжа, гіркота, солодкість, танення, кування, вогонь (любов), дим, пил, мороз, білий, зелений, красний, калина, золото, чорний, чорна хмара, темна ніч, слабке світло і морок, швидкість, швидкість і розум, знайти, вода холодна, бистра вода, вода і вітер, слина, втопити, світла вода, лити, обливання, обсипання, розливання, розсипання, хмара, листя, рій, вити, в’язати і в’язання, тонке дерево, нить, путо, вузда, ключ і замок, рвати, плаття, дорога, орати, рівнина, гори та ін. Аналізуючи перехід від слова до символу й міфу, автор дає зразки численних взаємопереходів на матеріалі переважно народних пісень. Однак подібні образи висвітлюються і в народній фразеології, оскільки вона теж народнопоетичний жанр. Розглянемо декілька таких етнокультурних мотивів (рослинних, тваринних, просторових, побутових, обрядових), які засвідчують тісний зв’язок народнопісенної традиції, символіки й фразеологічних відшарувань. Хоч і хрестоматійним стало узагальнення О. Потебні – “мова в усьому без винятку символічна”, очевидно, ступінь зашифрованості культурологічної інформації в мовних одиницях різний.
У записах “Українських пісень”, виданих М. Максимовичем (1827), рядки “А вже ж тая криниченька Травою заросла; А вже ж тая дівчинонька Давно “замуж пойшла” співвідносяться із втратою води в криниці й утратою колишніх почуттів. Власне, цю думку О. Потебня ілюструє названим вище пісенним образом: “Uze z taja kernyczenka Murawu zarosla (отже, висохла)…” Забутися може й стежка до коханої чи до коханого: “Ой Заросли тії стежки мохом і травою, Де’мь ходила говорити, серденько, з тобою” . Так сформувалася низка “образів забуття” (“давно минутися, забутися, зникнути”, “давно перестати існувати, щезнути навіки; забутися”) не лише у сфері кохання, а й ширше – стосовно різних фактів сімейно-родинного і суспільного життя. Характерні для української пісні поетичні фразеологізми зі спільним значенням “давно”, “задавнена подія”, зазначає С. Єрмоленко, виступають у видозмінах стежечка мохом заросла, стежка заросла шипшиною, стежка колючим терням поросла. У народній пісні вони вживаються для посилення змісту прислівника давно: “Ой давно, давно у батенька була, Да вже ж тая Стежечка мохом заросла, да заросла мохом да ще й Шипшиною, Де я походила ще дівчиною”. Шипшина і терен виступають як взаємозамінні символи важкого, непрохідного шляху. Часом у піснях з вимог ритміки відбувається деяке “згортання” фразеологізму, контамінація чи в моделі “втягуються”, очевидно, місцеві варіанти, як-от у “Народних піснях Галицької та Угорської Русі”: “Гей, заросли стежки, сліди, куди вона ходила”; “Бодай тая річка Шуваром заросла, Та що мене молодого в чужий край занесла!” Деякі з таких фразеологізмів-поетизмів фіксуються загальномовними словниками, як-от: Дорога (стежка) терном (ожиною, кропивою) поросла (заросла) (до чого, куди); дорога терном та ожиною заросла; биллям поросло; “Була я щаслива, але терном поросла моя дорога до того щастя” (І. Нечуй-Левицький); “…та тільки в храм святий і Стежка кропивою Вся поросла; немає вороття!” (Дніпрова Чайка); “Повставай із могил, що було та биллям поросло” (Л. Первомайський) . Особливо повно реалізується народнопісенна й фразеологічна структурно-семантична модель забуття (“зарости + родова або видова назва рослини = = неможливо повернутися, досягти чогось бажаного; забулося, минуло”) в майстрів художнього слова. У Т. Шевченка образ терну уточнюється постійним епітетом: “І Стежечка, де ти ходила, Колючим терням заросла”. У Б. Олійника – короткою формою прикметника, ужитою як прикладка: “Заросла доріжка зелен – травами…” й наближається до “повного порівняння” (О. Потебня). Див. і в заперечувальній формі: “Одначе стежка та, яку втоптали трудно, Не зав’ється споришем Довіку” (М. Чернявський). Відомі й інші образи – символи: Очерет (“Балади про кохання та дошлюбні взаємини”), Тітчина (“…Стежки від хати до хати, Від криниці до криниці, Від села до села Заростуть тітчиною”, В. Голобородько). На Охтирщині (Сумська обл.) автори записали такі образні конкретизатори, як полин, дереза. Римовану примовку було ремесло, та хмелем поросло (заросло) із символом-концептом хміль знаходимо практично в кожній лексикографічній (фольклористичній) праці. Сполуку хмелем зарости Б. Грінченко пояснив як “бути занедбаним” . У Т. Шевченка весілля – барвінок як світлий, глибоко-народний символ радісної життєвої сили заростає бур’яном (“весілля не відбулося”): “І твій Барвіночок хрещатий Заріс богилою, ждучи Тебе не квітчану” .
Назви рослин як компоненти ФО, проектуючись на одну реалію, можуть варіюватися на основі народно-етимологічного й народнопоетичного осмислення. Нові семантичні міжсловесні зв’язки, що сформувалися із часом у мові внаслідок народної етимології, можуть скласти важливий фразеотворчий компонент народної ідіоматики. Любисток (любесток, любиста, любистра, любка) з лат. levisticum унаслідок зближення з дієсловом любити на слов’янському грунті набув чудодійних властивостей – причаровувати чоловіків (“У любистку купають дівчаток, щоб їх потім любили парубки”). Структурно-семантична модель “скупати (скупаний) + назва рослини – символу = бути щасливим; щасливий” реалізується усним мовленням, етнографічними працями, красним письменством : Як вмилась любистком, то й покохалась з Ониськом ; ” – А я тебе, дитя моє, В любистку купала, – Купаючи примовляла, щастя дарувала” (А. Метлинський); “Чи ти мене, моя мати, в любці не купала. Що ти мені, моя мати, долі не вгадала?..” (Я. Головацький); “Мене мати купала в духмянім любистку, Як і всі матері, називаючи красенем перебільшено…” (М. Чернявський); ” – Отже тебе, Чіпко, мабуть, у Любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе…” (Панас Мирний). Поступово набір субститутів-фітонімів із символічним значенням розширився, розсунувши рамки моделі й збагативши образно-асоціативний фон народнопоетичного фразеологізму: “Породила мати сина В зеленій діброві, Дала йому карі очі І чорнії брови… До схід сонця воду брала, В барвінку купала…” (Т. Шевченко); “Дівчата мріють про стрічання, У м’ятній скупані воді…”. Див. символи, ужиті прикладково (“Тебе Купала мати в руті – м’яті, В любистку, де сиділи голуби…”, С. Зінчук) чи синонімічно (“Чи то, Боже, твоя воля? Чи нещасна моя доля? Чи в Любистку ти Купався, Що ти мені сподобався?” – “Не в любистку, тільки в м’яті, бо я хочу тебе взяти”, Я. Головацький). Пор. і рос. Мятою да любистою купать; “Милый, любимый. Любистенький мой”; “Он такой-такой Любистик” . Зближення слова і речі – багатовікова традиція, відбита чи не в усіх фольклорних жанрах, у духовній культурі. “Щоб набути краси, – записує О. Малинка на Чернігівщині, – дівчата збирають квіти жита, коли воно “красується”, і натирають ним собі лице” (“красується -> красива”); “…дітей корисно купати в настої м’яти, любистку.., васильків, а хлопчиків в укропі.., “щоб жилуватий був” (можливо, укріп – кріпкий, “жилуватий”) .
Символ національно специфічний і мотивований тим смисловим зв’язком, який встановлюється між предметними й абстрактними елементами його змісту. Такий зв’язок в українській етнокультурі встановився насамперед між гарбузом і його символічним значенням в обрядовій сфері. Розгалужене дихотомічне гніздо “гарбузових” символів, семантичні мікрополя яких формуються по лінії “дати (“відмовляти”) – одержати”. Академічний словник подає “відшліфовані” в усному й художньому мовленні жартівливі вирази Давати (підносити) гарбуза (кому), годувати гарбузами, роздавати гарбузи // дістати (покуштувати) гарбуза (від кого), схопити гарбуза, піти з гарбузом (з гарбузами), скуштувати гарбузової каші, остатися (лишитися, бути) з гарбузом. Концептуальний характер символу гарбуз спричинює досить широку амплітуду вербальних варіантів – від лексико – морфологічних переважно двослівних до однослівного натяку – символу. Досить повно вона окреслена вже в М. Номиса: Гарбуза дати (ззісти, втяти);”- А що Взяв (схопив, достав, потяг, притяг, иззів) гарбуза! – Піднесли печеного гарбуза; – Коли б вам гарбуз не покотився!” . Те саме і в красному письменстві: “А понавколо свахи ходять роєм, а зверху Галя котить гарбузи” (Л. Костенко); “Скільки вже тих парубків потягло від тебе Гарбуза” (І. Цюпа); “Я Одіслала з гарбузом двадцять пар старостів…” (І. Нечуй-Левицький); “От Гарбузяку піднесуть, от сміху буде!” (І. Карпенко-Карий); ” – Гарбузуй, гарбузуй, дочко, та й міру знай” (І. Нечуй-Левицький).
Численність варіантів, див. ще Накласти у віз правдивих гарбузів, причепити гарбуза під возом (І. Нечуй-Левицький); Гарбузи поділити (О. Гончар); “Пішов би я сватати, та Гарбузом пахне” (П. Чубинський); “Жоден би заслав людей до неї поперед усіх, – так боялись Бо гарбузів” (Г. Квітка-Основ’яненко), свідчить про можливий український епіцентр не тільки функціонування цього фразеологічного “символу відмови”, а й про генетичні його корені. Принаймні про це свідчить позначка в словнику В. Даля, що ФО Поднести жениху арбузь – це “малорус. гарбузь, тыкву” . Гродненський дослідник І. Лепешев додає, що і в білоруській мові Даць гарбуз (каму) – запозичення з української” мови.
В українському ареалі поряд з домінантними, “гарбузовими”, уживані й інші символи відмови, як-от: Кабак діал. “гарбуз” (полт. Кабака піднести), Бриндза “овечий сир” (бойк. Брйндзу прикітити), Ківш (черніг. Потягнути ковша), Варцюх “товкач” (зхвол. Варцюха Вблизати). У східно-слобожанських і степових говірках (Луганська і Донецька області) нами записані й такі символи, як Сіль (наїстися солі), печений рак (піднести печеного рака), ханька (дати / принести ханьку), горобець (спіймати горобця). Особливо часто значення “одержати відмову при сватанні / відмовити комусь” символізує чайник. Ось деякі з виразів, почуті на Луганщині: Заторохтіти чайником: ” – Прийдеш свататись – Заторохтиш чайником” (с. Садки Старобільського р-ну); Повісити чайника: “Дівчина повісила парубкові чайника” (с. Закотне Новопсковського р-ну); Чайник на стіл поставити; чайник дзвенитЬ (у кого): “Повертаються свати – і Чайник у них дзвенить” (м. Сватове Сватівського р-ну) .
Серед п’яти розрядів символів (символи небесних світил і стихій з їх феноменами; символи місцевості; символи корисних копалин; рослинні символи) у складі міфології М. Костомаров розглядає й “символи царства тваринного” . Для української етнокультури (і фразеології) серед диких тварин насамперед значущі Вовк (Хоч вовк траву їж, особливо протиставлення хижацтва й беззахисності – Кинутися як голодні вовки на вівцю), Лис, лисиця (Старий лис, стара лисиця) і, звичайно, заєць, хоч семантично-символьне поле зоофразеологізмів досить “привільне”: вступаючи в ті чи інші синтагматичні відношення, лексема заєць витворює фразеологічні словосполучення різної семантичної цілісності й значення. В основному фразеологізми реалізують латентну сему “полохливий”: Лякливий як заєць, дрижить як заєць, тікає як заєць, спить як заєць, спить як полоханий заєць, труситься як заєць, жахається як заєць, виглядає як заєць у ступі, боязкий як солоний заєць ; ссл. та сст. Заяче серце “полохлива людина” (Білокуракине, Горлівка), у Франка ще стягнено – його Заячесердіє напало (“Галицько-руські народні приповідки”), Заячої крові багато (в кого) (Нижня Дуванка Сватівського р-ну). В А. Дімарова – Тримати в заячійШкурі; у M. Івасюка – Людина заячої породи (“І навіщо Хмель породичався з Людиною заячої породи!”).
Сюди ж належить і широковживане Їхати зайцем. На думку М. Фасмера, значення “безбілетник” у слові “заєць” сформувалося внаслідок його фізичних якостей – “через спритність” . Проте, як нам здається, домінантну роль у процесі становлення виразу тут відіграла сема “полохливість”. Згідно із Л. Сенеаном та А. Назаряном, вираз їхати зайцем започатковується у французькій мові. Словом Lapin (заєць, кролик) раніше називали пасажирів, а також товари, які кучери поштово-пасажирських карет провозили таємно від своїх хазяїв. Фр. Aller (voyager) un lapin “проїхати зайцем” постає саме в ній сфері. Зближення із зайцем цілком природне, коли уявити душевний стан безбілетного пасажира або й тих, хто провозить таких “зайців” . У широкому вжитку в сучасному усному й художньому мовленні, деінде закріпленому й словниками, вислів засвоївся й побутує і в канонічній формі – Їхати зайцем : “Уперше в житті ми їхали “Зайцями” мимоволі” (В. Нестайко). У словнику І. Виргана та М. Пилинської поряд із фразеологізмом поданий і відфраземний лексичний дериват – Їхати зайцем, зайцювати. Різні варіанти, ужиті, зокрема, В. Речмедіним і М. Зарудним, фіксує словник Г. Удовиченка: На заячих правах “без проїзного квитка” , “Зайцем ” повертатися (з газ.), Проходити “зайцями” (В. Нестайко). Ще у 1918 p. І. Огієнко в роботі “Українська культура” уживав подібний вислів (“Цензура старанно пильнувала і ревним оком доглядала, аби не проскочила “зайцем” якась українська книжка”), указуючи на його незвичність лапками. Як бачимо, і до сьогодні процес адаптації інваріантного вислову та його варіантів не закінчився: академічними фразеологічними словниками він не фіксується, а в текстах нерідко виділяється лапками, особливо компонент Заєць.
Укажемо ще декілька семантичних ліній, які простежуються у ФО з компонентом заєць, заячий: швидкість, викрутливість: За руб зайця пережене, Бігає як солоний заєць, гал. Заячим тропом побіг “побіг щодуху” (І. Франко); мало; малий: Із заячий хвіст, на заячий скік “дуже мало” , Величається як заєць хвостом, як у зайця хвоста, Лемк. чести як у зайця хвоста (у кого) .
Символ утопити, утонути, наголошує О. Потебня, значить “запропастити, згубити, загинути” – “перехід думок зовсім природний”. Звідси й природні ФО Втопити голову, втопити долю (чию) “знівечити, занапастити життя собі або комусь”: “Краще б вона сивим волосом світила, ніж мала Втопити Свою Долю, віддаючись за Гната!” (М. Коцюбинський), пор. Навіки втопити, навіки затопити.
Багатий і фразеологічно-символьний поетичний словник народної пісні, у якому превалюють “народнопоетичні паралелізми, глибокі й точні порівняння, яскраві епітети, дзвінкі рими й чіткий ритм, добірні слова живої народної мови” (М. Рильський). У веснянках, наприклад, – шума заплітати, шума розплітати, водити кривий танець, вербовеє колесо, вербовая кладка, Дід Ладо, Лель-полель. С. Єрмоленко вказує на усталені лексико-семантичні варіанти із загальним значенням “тужити, плакати, страждати”, які функціонують як типові поетичні фразеологізми: “Виплакала карі очі за чотири ночі”; “Молодая дівчинонька З жалю умліває”; “Ой іде козак та доріженькою, Слізоньками умивається”; “А милий стоїть Та вбивається, Дрібними слізьми Умивається”; “За сльозами кривавими світонька не бачу”. Див. ще протилежні народнопісенні символи Камінь котити по сліду нелюба – перстень котити по сліду милого: “Я нелюбонька зроду не любила, По єго слідам камінец котила, А я милого здавна любила, У єго сліди перстень котила І листочком пристелила, Щоб єго друга не любила”. Найближче завдання класифікатора тут – не встановлення наступності образів і типів, наголошував О. Потебня на важливості дослідження поетичних образів, а “поки що лише такий їх порядок, за якого однорідне перебувало б разом” .
Для народнопісенних фразеологізованих образів характерне широке використання постійних епітетів (Дрібні діти, дрібні роси, дрібний дощик, дрібний мак, дрібні сльози, дрібні сльози лити: “Везе мені гостинчика – Червонії лози Та на моє біле тіло, На Дрібненькі сльози”; чужий край, чуже поле, чужії люди, чуже жито жати, чужа сторононька: “Заніс мене дурний розум На Чужую – то сторононьку”; чужа чужина: “Ані брата, ні сестриці, Лиш Чужії чужинпці”).
Народнопісенний фразеологічний склад під розділу “Лихий чоловік. Нелюб” збірника “Пісні родинного життя” (1988) базується на таких опорах – символах, як Зав’язати, топити, не зазнати розкоші. Як ми вже бачили, серед основних символів О. Потебня згадав В’язати і в’язання, а отже, і все асоціативне поле дієслова. Глибоко народне – Зав’язати голівоньку. Академічний словник фіксує вирази і їх варіанти Зав’язати голову, зав’язати голівоньку, зав’язати косу (хустку) “вийти заміж” без того тужливо-пейоративного забарвлення, яке постає в народнопісенному контексті: “Ой гиля, сірі гуси, Стежечкою на пісок. Зав’язала голівоньку, Я ж думала на часок. Ой гиля, сірі гуси, Стежечкою на ріку. Зав’язала голівоньку, Не розв’яжу до віку”. Із зазначеними у словниках фразеологізмами Затоплювати (затопити) лихо (розум, горе, біду) певним чином семантично, як символ, співвідноситься Топити (утопити) головоньку. “Ні на кого жалкувати. Як на тебе, стара мати: Утопила головоньку У тяжкую неволеньку”. Вислів не Зазнати розкоші звичайно вживається в заперечній формі (“Тече вода холодная з-під кореня-дуба. Не зазнала я розкоші від свого нелюба”) або – рідше – у стверджувально-іронічній (“Дай, боже, здоров’я старому, Що Зазнала, то зазнала розкоші за нього – І ошийника, і потилника, І праника, і прача, й макогона – товкача”).
Народнопоетичний образ Калиновий міст глибокими коренями входить до народної символіки, у ньому тісно поєдналися як символи калини, так і мосту. За М. Костомаровим, Калина – символ жіночності в широкому розумінні. Аналіз символіки “дерев” дослідник символів української народної пісні розпочинає саме з калини. Усе духовне життя жінки – її дівоцтво, цнотливість, кохання, заміжжя, радощі, родинні почуття – передається за участю й символічної реалії (наприклад, на весіллі), і вербального символу. Калиновий цвіт – пестливий вираз у звертанні дочки до матері, цвіт калини – символ дівоцтва і краси, властивої дівочій молодості, Відцвітання калини – заміжжя і, відповідно, кінець дівочих років, Не цвітіння калини – самітне й сумне життя жінки. В О. Потебні Незрілість калини – перешкода в коханні, калина – символ цнотливого кохання, а тому коли Калина в’яне, чорніє, то це й символ утрати цноти. В Україні гілку калини вішали на хаті як знак, що тут “дівчину видають заміж”; весільний коровай “прикрашали ягоди калини”; вінок молодої “плели з калини, барвінку й пахучих трав”; калиною називалася червона стрічка, “краса” молодої. Ходити “в луг по калину” – улюблене заняття дівчат; калина – весільне дерево. На заручинах і весіллі співають: “Ой в долину я, дружечки, В долину. По червону, по червону Калину”; “З гори та в долину По червону калину”; “Як ми своєму Івану гільце вили, Три луги Калини виломили”; вільце – з калини; гілечко Без калини красне; у донечки калиною личенько умите; молоду Ведемо червону як качину (на розплітання коси); дівчина Цвіт калини ламала. До личенька рівняла (“Весільні пісні”, 1988).
Образом мости мостити щедро послуговується народна обрядовість та уснопоетичне слово: колядки (особливо з мотивом сватання), весільні пісні, російські пісні, білоруські волочебні пісні, казки. В українських колядках про сватання вепр висловлює готовність допомогти мисливцеві – Помостю мости все калиною; у записах В. Гнатюка подібна обіцянка йде від “вутки – сивої голубки”- Та помощу мости із тонкої трості” . Калиновим мостом відходять від людини її “літа молодії і щаслива доля” . У народній поезії мости – образи також здебільшого позначають дорогу до милої чи стеляться перед милим – для його врочистого прибуття чи взагалі пов’язуються зі сферою кохання та шлюбними взаєминами. О. Малинка записав на Чернігівщині колядку, яка починається такими словами: “Задумав Івашко да женитися… Помостив гатки з пахучой м’ятки, Помостив мости усе перстневії…”, а запис на Волині демонструє ще одне образне сполучення: “Положим мостиці всі золотиє…” . Так само у весільних піснях: “Калиновий мосте, гнися, не вломися. Молодая дівчино, низенько вклонися”; “Ой місяцю – ріжку, Світи нам доріжку По калиновім мості До свекрухи в гості”. У згоді з правилами формування пісенного тексту у фольклорі маємо численні варіанти поетичної моделі. Ось низка прикладів з академічного видання балад: “Провалився кінь вороний На кам’янім мості”; “їхав козак, їхав бурлак До дівчини в гості, Провалився кінь вороний На смоловім мості”; “То зачали за Васильком післанчики слати. Здогонили Василечка На кедровім мості” .
М. Костомаров називає дві домінанти образу Калиновий міст – дорогу до посаду (“А до того посаду пишного Мостить Мости калинові”), тобто в широкому розумінні образ входить в асоціативне поле поняття “весілля”, і скаргу старої діви, що минула її молодість, минули літа, які вона може дігнати на калиновому мості, благаючи повернутися хоч на годину в гості. При цьому предметне поняття міст означується в народних піснях певним колом прикметникових та іменникових епітетів, художнє означення доповнює зміст предметного поняття (С. Єрмоленко); художня ознака робить предмет наочнішим (Ф. Міклошич). Крім досить уживаного – догнати літа На калиновім мості, – нерідко вживається ще на кленовім мості: “Догонили літа мої на кленовім мості: “Ой верніться, літа мої, до мене хоч в гості!” (“Ой з-за гори кам’яної”). Коментуючи образ На калиновім мості в А. Метлинського (“Як нагнала щастя й долю На калиновім мості: “Вернись, вернись, щастя й доле, хоч до мене в гості!”), О. Потебня доходить висновку, що художнє означення калиновий первісно – міст “дівочості” (калина – дівчина), що веде до шлюбу.
Емоційно-оцінне звучання концептів – символів терен, барвінок, любисток, калина, міст (калиновий міст) та ін., таким чином, полягає у відкритості їх смислової структури, у глибокій зануреності в українську етнокультуру.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)