Стилістика української мови
Стилістичне використання складних речень
Складне речення порівняно з простим реченням здебільшого становить синтаксичне утворення дещо вищого рівня складності – змістової, граматичної і стилістичної.
Складне речення – речення з різною кількістю найрізноманітніших предикативних частин, поєднаних сполучником, сполучним словом чи тільки інтонаційно.
Майже кожну з частин складного речення можна перетворити на окреме просте самостійне речення. Таке перетворення не буває стилістично нейтральним,
Особливо виразним є стилістичне розмежування складнопідрядних речень і простих ускладнених речень з дієприкметниковим, прикметниковим чи дієприслівниковим зворотами. Обидва різновиди речень – синонімічні конструкції, пор.: Не робіть незвичних жестів, які притягують до себе надмірну увагу (І. Томан) і Не робіть незвичних жестів, притягуючих до себе надмірну увагу; Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, яка була повна спокою надії і Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна спокою надії (М. Коцюбинський); Чіпка поїхав після того, як упорався коло хазяйства і Упоравшись коло хазяйства, Чіпка поїхав (Панас Мирний).
Предикативні частини складного речення мають здебільшого будову простих речень, об’єднаних у складне речення – за змістом, структурно та інтонаційно, утворюючи окрему комунікативну одиницю. Тому частини складного, особливо складнопідрядного, речення лише умовно можна називати реченнями. Однак це допускається з методичних міркувань – щоб полегшити вивчення синтаксису складного речення (переважно у шкільному курсі). Водночас очевидним є те, що “речення” як предикативна частина складного речення саме собою не виражає відносно закінченої думки, не має інтонації окремо вживаного речення, не виконує функції речення – ці ознаки притаманні всьому складному реченню, а не його предикативним частинам.
Стилістика, зміст і структура складного речення щонайбільше зумовлюються сутністю простих речень, з яких воно сформувалось. У складному реченні Реве Дніпро, й лани широкополі медами пахнуть, колосом шумлять (А. Малишко) обидва прості сурядні речення можна було б оформити як окремі прості речення: Реве Дніпро. Й лани широкополі медами пахнуть, колосом шумлять. Але тоді між обома простими самостійними реченнями послабиться смисловий зв’язок, зневиразниться з’єднувальна роль сполучника й, прості речення зримо роз’єднаються інтонаційно, що вплине на сприймання зображуваного, пор.: Хмара напливає на місяць, і навколо все знову тоне в темряві (В. Козаченко) і Навколо все тоне в темряві тому, що хмара знову напливла на місяць. Ще слабше сприймається цей зв’язок у двох простих реченнях: Хмара напливає на місяць. І навколо все знову тоне в темряві. З вилученням сполучника семантичний зв’язок між обома реченнями послаблюється ще більше: Хмара напливає на місяць. Навколо все знову тоне в темряві.
Прості речення, трансформовані (перетворені) в складні, змінюються стилістично, пор.: Гомонять тополі. Шелестять осики (М. Терещенко) і Гомонять тополі, шелестять осики. У першому прикладі обидва речення інтонаційно завершені, через що роз’єднані тривалішою паузою, містять повідомлення про менш щільно пов’язані між собою явища природи. У другому прикладі інтонація завершеності властива тільки останній лексемі складного речення, тоді як перше сурядне речення вимовляється з інтонацією, яка спонукає до продовження розповіді. У ньому тісніше сприймається зв’язок між обома явищами природи. Отже, прості речення помітно втрачають у складному реченні свою значеннєву й синтаксичну самостійність (навіть тоді, коли повністю зберігають свою граматичну будову). Перетворення простих речень на складні зумовлює синоніміку і стилістичну різноманітність різноструктурних складних конструкцій.
Синтаксичні паралелі на рівні складного речення простежуються не завжди. Часто певний різновид складного речення виступає лише в одному варіанті і з тільки йому властивою стилістичною сутністю: Лиш той не знає смерті, хто творить сам життя (В. Сосюра) – друге просте речення відповідає на питання, яке зумовлене змістом першого (хто саме не знає смерті?), і пояснює підмет (той). Ці прості речення можна вжити й окремо, але при цьому частково зруйнується зміст, виражений обома простими реченнями в складнопідрядному реченні. Перетворення обох предикативних частин цього речення на окремі прості самостійні речення потребувало б такої докорінної перебудови їх лексико-синтаксичної сутності, внаслідок якої складнопідрядне речення і обидва прості речення, сформовані на його основі, опинилися б поза рамками синонімічності.
Отже, перетворення одного складного речення на два чи більше простих завжди стилістично вагоме, пор.: Важка дорога, що покрита твердим покровом сніговим, лягає коням під копита, гарячим коням вороним (Я. Шпорта) – Важка дорога лягає під копита гарячим коням. Дорога покрита твердим покровом сніговим; Сонце ллється, ніби дощ, крізь хмар жовтавий пух (М. Рильський) – Сонце ллється крізь хмар жовтавий пух. Ніби дощ. Унаслідок синтаксичних перетворень складних речень на два прості змінилась інтонація простих речень (порівняно з інтонуванням їх у складному реченні), послабився або змінився (чи навіть частково деформувався) смисловий зв’язок між ними. Речення Дорога покрита твердим покровом сніговим стало семантично відірваним від першого речення, виникла стилістична незграбність – зайве повторення слова дорога, а звідси й одноманітність вислову. Змінилась інтонація простого речення Ніби дощ, яке внаслідок цього набуло додаткової приєднувальної функції – через значну відірваність від дієслова – присудка ллється це речення здається не зовсім вмотивованим стилістично.
Чимало різновидів складних речень специфічні за своєю граматичною (синтаксичною) будовою і не можуть бути перетворені на окремі прості речення: Я жив би двічі і помер би двічі, якби було нам два життя дано (М. Бажан); Хто любить людей, того й люди люблять (І. Томан); Під вечір по селу розійшлося, що йдуть козаки (М. Коцюбинський); Щоб урожаї добрі мати, треба землю глибше орати (Нар. творчість); Ні вітерець не війне, ні хмарка не збіжиться (Марко Вовчок).
Прості речення сприймаються не самостійно, не завершено в багатьох різновидах складнопідрядного речення і в складному безсполучниковому реченні з його неоднорідними предикативними частинами. Всі частини будь-якого складного речення завжди утворюють одну – єдину інтонаційну цілість, отже, й одне речення – як одиницю синтаксичну і стилістичну.
Семантика, весь зміст і стилістика складного речення залежать від семантики (лексичного значення) слів, що входять до його складу, і службових слів (слова), якими виражаються певні логічні (смислові) відношення між простими реченнями – частинами складного речення. Ці відношення називають синтаксичними відношеннями. Вони бувають єднальними, зіставними, розділовими, часовими, просторовими, умовними, цільовими, причиновими, наслідковими, причиново-наслідковими, допустовими тощо.
Прості речення в складному реченні реалізують своє смислове (змістове, логічне, поняттєве) значення тільки сукупно. Окрема предикативна частина складного речення нерідко несамостійна і формально, структурно, синтаксично, і в смисловому відношенні, напр.: Скінчився денний труд, і з брами заводської ідуть робітники (В. Сосюра) – друге речення без першого помітно несамостійне і граматично, і своїм змістом. Воно виражає наслідок того, про що йдеться в першому реченні. На граматичний зв’язок між цими реченнями вказує сполучник і.
Якщо простим реченням (навіть багатослівним) виражається одна відносно закінчена думка, то складне речення виражає щонайменше дві думки в їх різних взаємовідношеннях. Об’єктом цих думок є різні явища в природі, суспільстві, в особистому житті тощо. Маючи (порівняно з простими реченнями) більші можливості для вираження різних синтаксичних відношень, які відображають реальні відношення між предметами, явищами дійсності, складні речення внаслідок цього широко використовуються в науковому й офіційно-діловому мовленні.
Особливим різновидом складного речення є період – семантично, структурно і стилістично вагома й оригінальна синтаксична конструкція, напр.:
Коли весна рожева прилетить
І землю всю вбере і заквітчає,
Коли зелений гай ласкаво зашумить
І стоголосо заспіває,
Коли весні зрадіє світ увесь
І заблищить в щасливій долі,
І ти одна, в квітках і травах, в полі десь,
Серед весни, краси і волі
Не зможеш більше серця зупинить,
Що в грудях буде битись, мов шалене,
І скрикнеш, – знай, не долетить
Уже твій скрик тоді до мене… (О. Олесь).
Розгорнуте складне речення, яке логічно, за змістом та інтонацією членується на дві частини: першу (попередню) – багатослівну, яка вимовляється з поступовим нарощуванням голосу до кульмінації після слів І скрикнеш, і другу (заключну) – завжди вкрай стислу, яка відмежовується від попередньої частини тривалою паузою (між обома частинами) і зниженням голосу, тобто інтонацією.
Така ж загалом побудова та інтонація періодів простежується і в не діалогічному, прозовому мовленні, напр.: Що земля поділяється на шматочки, що людей усе більшає, а землі не прибуває, що вже й тепер чимало бурлаків, а далі й більше буде – це кожний бачить і знає (М. Коцюбинський).
Цілком очевидною є чітка двочастинна будова цього періоду, його оригінальна ритмомелодика, не дуже розгорнутий зміст, обсяг і, як наслідок цього, неповторність усієї синтаксичної будови періодичної структури вислову, його виразно індивідуалізована стилістична своєрідність, яка найчастіше притаманна мовленню художньо-літературному.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)