ПРО ХЛОПЧИКА ТАРАСИКА ТА ЙОГО ЗОЛОТЕ ПЕРО
Золоте українське сонечко світило так гарно, так весело понад білим селом. Хатки немов потопали в білому, як молоко, вишневому цвіту. На луках кучеряві вівці хрумали сочну весняну травичку, а над річкою зібралися хлопці-пастушки.
Один із них, чорнявий, промовив: – Глядіть, хлопці, як високо вже сонце піднялося! Час нам повертатися в село на полуденок, а то знову їсти не дадуть. “Запізно прийшли!” – скажуть.
– А справді, час би нам уже йти!
– А хто ж тут з вівцями залишиться?
–
– Він і так ніколи до їжі не поспішає!
– Він завжди не такий, як інші…
– Та де це він пропав? Треба ж йому сказати, щоб глядів.
– Хіба не знаєш? Певно десь на вершку могили в бур’яні заховався. Ми ж там його трохи не щодня знаходили.
І справді – незабаром знайшли його аж на вершечку могили, поміж широким листям лопухів. Сидів він в убогій, полатаній сорочині й дивився широко розкритими оченятами в голубе небо, що, мов церковна баня, стояло над зеленими луками.
– Овець ваших пильнувати? Добре, добре, пильнуватиму.
І знову задивився в голубе,
Тарасик далі сидів непорушно на могилі й стежив за химерними хмаринками, що починали збиратися на небі. Коли глянь – а знизу, немов із-під могили, хтось іде вгору до нього, високий і дужий – такого в усім селі не побачиш. Та й одягнений не так, як інші люди. Дорогий жупан та крива шаблюка при боці, вуса довгі-довгі та сиві, а чуб за вухо закручений. А очі в нього так дивно сяють!
Вийшов він на могилу, став перед Тарасиком та й каже:
– Здоров був, хлопче!
– А здорові, діду!
– Ти хто такий, хлопче?
– Я Тарас, а по батькові Шевченком звуть.
– А родина в тебе є?
– Я сирота: ні батька, ні неньки не маю, а брати та сестри мої весь день Божий мусять працювати на панщині.
Сумно похитав головою дід, а Тарасикові нараз чогось немов соромно стало. Тоді сам почав, непроханий, розказувати:
– Та знаю я від діда Івана, що не завжди був мій рід у неволі. Знаю, що колись мої предки, славні козаки, у саму Візантію в походи ходили, бідних бранців християнських з бусурменської неволі визволяли. Знаю, що перед козаками тремтіли навіть королі у Варшаві та царі в Москві. Славний був колись козачий рід!
Підкрутив дідуган сивий вус та й каже:
– А де ж ти живеш, хлопче?
– В тому селі, що там унизу, в Кирилівці, що належить панові Енгельгардові.
– Так значить, це твоя батьківщина?
– Не тільки це село – моя батьківщина,- відповів уже відважніше Тарас. – Бо мої і всі лани широкополі, і Дніпро поміж зеленими берегами, і голосні його пороги. Мій і Київ золотоверхий, і вся Україна прекрасна – вся моя.
– Вся, кажеш? – мов не довіряв дід.
– Вся, бо всю її люблю! А коли пісню давню – думу козацьку заспіваю, здається мені, що і цілий світ мій!
Підморгнув дідуган густою бровою та й каже:
– А що ж тут у гаряче полудне робиш?
– Овець стережу, та не своїх,- сумно відповів Тарас.- А коли виросту, буду пісні-вірші писати про давню славу, про волю козацьку. Буду картини малювати, змалюю всю красу України, щоб усі знали, що кращої за неї немає в усьому світі!
Поклав дідуган руку Тарасикові на рам’я, а очі в нього ще яснішим блиском розгорілися:
– Бачу, хлопче, що ти той, кого я вже довгенько шукаю! Ходи зі мною!
Взяв дід Тарасика за руку, і глянь! – кругом них уже не лопухи та бур’яни, а золоті ворота – на самому вершечку могили. Вийняв дід криву шаблю з піхов і вдарив нею щосили у ворота. Раз, вдруге й утретє. І ворота самі перед ним відчинилися. Повів дід Тарасика вузькими та темними ходами кудись глибоко під землю.
Дивиться Тарасик, а там кругом козаки мертві на землі лежать. Всі порубані та посічені. Біля них шаблі та самопали, золотом вибивані пірначі табунчуки, самоцвітами ясними прикрашені. А над ними похилилися прапори малинові, в лютих боях пошматовані.
Промовив дідуган до Тараса:
– Оце, хлопче, давня воля спить. Це – давня слава в землю закопана. Міцно заснула вона, та не навіки! На те й шукав по всій нашій землі хлопчину, що розбудить її! І знайшов тебе, мій сину…
Знову вийняв дід криву шаблю і вдарив нею тричі об стіну. І глянь – уже не шабля, а перо золоте у нього в руці.
Промовив дід:
– Ось тобі, дитино, золоте перо! Бо не шаблею будеш давню славу, волю козацьку будити, а цим пером.
Здивувався Тарасик, коли друзі розбудили його з глибокого сну, щоб вівці разом додому гнати, бо буря надходила. Пішов він разом з хлопцями за своїми вівцями. Та все дорогою якусь думу думав та неначе щось до серця пригортав. Але нікому не розказував, як то він мандрував з дідом із могили. Тільки добре-добре, на все життя запам’ятав, що говорив йому дід, а золоте перо заховав глибоко у своєму серці.
Виріс Тарасик, пішов у світ і почав писати золотим пером із козацької шаблі пісні-вірші про давню славу. Почав малювати картини, що звеличували красу України.
Нелегким був його шлях, водила його доля і в холодний Петербург, і в Аральські пустелі, проте аж до смерті не покинув він свого золотого пера. Віршами своїми збудив давню волю України, збудив правду та славу козацьку, щоб гомоніла довіку (750 сл.; за Л. Храпливою).
ГРУДЕНЬ СВЯТАМИ БАГАТИЙ
З давніх-давен в Україні останній місяць року називали груднем. Ця назва походить від самого характеру місяця. Із настанням заморозків розбита кіньми дорога перетворювалася в суцільне груддя. З цього приводу побутувало прислів’я: грудень на возі витрусить не тільки сіно, а й душу.
Кажуть люди, що в грудні сумує природа. Дні короткі та якісь сірі. З неба сіє сніжком. Сонця майже не видно, а як навіть і вигляне з-за хмарки, то не гріє. Зате стільки гарних і веселих свят припадає на цей місяць! 1-го треба привітати з днем ангела всіх Романів, 7-го – Катрусь, 13-го – Андріїв, а 19-го таке довгождане свято св. Миколая.
Хто з вас, друзі, не вірить, що в ніч з 18-го на 19-те грудня кожного року приходить до наших осель св. Миколай – найулюбленіший святий українських дітей. Навіть ті, котрі вважають себе дорослими, з радістю згадують заворожену чарами ніч під свято Миколая.
Ти прокидаєшся. Ще не світало. Тиша. Вікна світяться, мов срібні. На шибках мороз повимальовував квіти. Дуже кортить подивитися під подушку, чи є там що. Та раптом тебе проймає страх. А що, як св. Миколай дізнався про твої гріхи й нічим не обдарував? Бо, правду сказати, їх від минулого року трохи назбиралося. Тобі стає прикро й соромно. Заплющуєш очі й міцніше тулишся до подушки, та раптом чуєш під нею якесь шарудіння…
Скажіть: чи є щось кращого на світі, ніж шерхіт під подушкою на світанку у день св. Миколая?!
Українські козаки також дуже любили, шанували св. Миколая, молилися до нього, бо він охороняв від небезпечних пригод людей, котрі плавали в морі, а козакам часто доводилося плисти у човнах через велике й грізне Чорне море до Туреччини, визволяти своїх братів-християн з бусурманської неволі. Тоді св. Миколай невидимо був із ними й оберігав їх, і козаки щасливо поверталися до рідних берегів.
А хто не знає того випадку, коли св. Миколай обдарував трьох бідних дівчат, поклавши їм уночі за вікно гроші на посаг, щоб могли щасливо одружитися!
Отже, про свято Миколая уже всі діти знають і чекають його з великим нетерпінням, а от про свято Андрія, мабуть, лише те, що колись у ніч з 12-го на 13-те грудня дівчата ворожили. Ця традиція перейшла до нас ще з поганських часів і залишилася як весела розвага. Однак свято АндріяПервозванного є церковним і має свою історію.
Коли Господь Ісус Христос був на землі, він мав своїх учнів, апостолів. Їх було дванадцять. Як розповідає євангеліст Іван Богослов, першим прийшов до Христа Андрій і, пізнавши Господа, привів брата свого, Петра. Через те наша Церква називає апостола Андрія Первозванним, тобто першим покликаним.
Після того, як Ісус Христос вознісся на Небо, апостоли за наказом свого Учителя розійшлися по різних країнах проповідувати Слово Боже. Один пішов до Греції, другий до Риму, а апостол Андрій подався на північ через високі Кавказькі гори, через Кубанські степи, до скіфів, що жили над Чорним морем. Всюди, де бував апостол, розповідав про Ісуса Христа, і багато людей увірували в Правдивого Бога. Коли дійшов до Дніпрового гирла, наказав своїм учням зробити човна й спустити його на воду. Не взяли подорожні на човен ні краму дорогого, ні одежі багатої, ні їжі ситої, лише поклали простий дерев’яний хрест і з ним відпливли вверх по Дніпру-Славуті. Не день і не два долали вони Дніпрові хвилі. Ночували під відкритим небом, харчувалися ягодами та диким медом.
Широко розлився Славута серед безлюдних берегів. На сході розкинулися степи з високою травою, а на правому березі стриміли гори, вкриті непрохідними лісами, що збігали аж до води.
Зачарований красою Дніпрових берегів, апостол Андрій промовив до своїх учнів: “Чи бачите оці гори? Засяє на них благодать Божа, тут постане велике місто, і Бог воздвигне багато церков”.
По цих словах апостол зійшов на гори, помолився, благословив їх і поставив на Дніпровій кручі хреста.
Повернувшись до Греції, апостол Андрій продовжував проповідувати Христову науку, за що прийняв мученицьку смерть на хресті.
Наша Церква дуже шанує пам’ять св. апостола Андрія Первозванного, бо він першим приніс в Україну Слово Боже, благословив гори, на яких згодом постав Київ. На Дніпровій кручі, де колись стояв хрест святого апостола, сяє золотоверха Андріївська церква (667 сл.; з журналу).
* * *
Як одспіває хурделиця-зима, як віддзвонить вона ожеледцем, і сонечко вгріє землю та води, збирається Данило Коряк до лісу, до своєї сторожки. Там він має оберігати від усякої напасті цілий лан лісової розсади: дрібненьких дубків, що недавно спали в жолудях, а весною проклюнулися із землі двома-трьома листочками та й пішли в ріст, берізок, в’язків, кленочків, осичок і приземкуватих пухнастих сосонок, схожих на їжаків.
Збирається Данило довго, бо треба йому взяти з собою чимало всякого начиння. А зібравшись, вирушає в дорогу, кликнувши за собою малого, проте бідового песика Кузьку – він-бо справді як той жучок, що живе на колосках,- рудий та криволапий.
Аж ось і ліс. Він зустрічає Данила, як тата: гілля немов одхиляється з-понад стежки, щоб він часом не вдряпнувся, пеньки немовби відступають од неї, щоб він часом не спіткнувся. Кузьці ж кортить швидше до сторожки, то він вискакує поперед Данила, дріботить лапами, швидко-швидко виляєхвостом і дивиться на господаря так благально, немов каже йому: “Гайда біжки!”
Коли ж опиняються на просторій галявині, вкритій рівненькими рядками саджанців, Кузька, побачивши сторожку, мчить до неї, вже не озираючись на Данила, й тонісінько гавкає, не гавкає, а дзявулить.
Тим часом підходить Данило. Доки він порається біля замка, Кузька нетерпляче витанцьовує коло його ніг, тоді стає на задні лапи, а передніми упирається в двері, ніби хоче підсобити старшому ті двері одчинити, бо за зиму вони поіржавіли в петлях, набрякли і подаються неохоче. Та Данило налягає на них плечем, Кузька – лапами, і вони, гучно зарипівши, відчиняються.
У сторожці сутінь та вистояний за зиму холод. Данило виносить на сонце стару ковдру, щоб теплий вітерець вивіяв з неї холод, згрібає в оберемок вологе сіно з ліжка й теж виносить надвір: хай сохне. З оберемка випорсують додолу дрібні мишенята й сірими грудочками розкочуються по долівці.
– Ти ба! – дивується Данило, високо зводячи брови. – Сиплються, як горох.
Кузька погнався був за одним, але не догнав. Оббігав усюди – немає, то спинився посеред сторожки, широко розставивши передні лапи й здивовано глипаючи на Данила: куди ж вони поділися?
– Ти не за своє діло не берися,- каже йому Данило.- Ти ж не кицька? Отож. Ходімо краще робити опудала.
Кузька біжить слідом, раденько виляючи хвостом, він знає: зараз, як і торік, і позаторік, почнеться найвеселіша робота.
Данило сідає на поріжку, розв’язує ганчір’я і по черзі розпинає в руках подрані сорочки, штани, кофти, примовляючи:
– З оцього рам’я зробимо, Кузю, мене, бо це моя одіж; з оцього – бабу Оксьоншу, бо це вона дала кофту й фартушину; а з оцього – діда Миколайчи – ка, бо це його піджак.
Кузька повискує від захоплення, бо впізнає і стару Данилову сорочку, і кофту крикливої баби Оксьонші, до якої він частенько бігає взимку у двір, щоб поласувати там шматочком хліба, впізнає й піджак діда Миколайчика, що завжди свариться на Кузьку, як десь його побачить, та гримає: “Пш-ш-шов геть! Ти курча задушив? У-у-у, я т-тобі!”
Кузька не займав Миколайчикового курчати, його взяла сорока, тому, коли побачить діда, женеться за ним і гавкає скільки здужає: щоб знав, як нападати ні за що!
Назбиравши побіля сторожки сякого-такого паліччя, Данило знов сідає на поріжку і заходжується клецькати молотком та цюкати сокирчиною: стукне по гвіздочку, тесне раз-удруге, пововтузиться з ганчіркою, доки напне її на палиці, хек! – і застромить у землю біля порога “себе”.Пововтузиться ще трохи – виходить “баба Оксьонша”, ще трохи – і є “дід”. Ні “Данила”, ні “баби Оксьонші” Кузька не займає, тільки бігає навколо них та вищить. Коли ж Данило встромить у землю “діда Миколайчика”, Кузька враз хапає його за полу піджака й смикає сюди-туди, доки не звалить усю споруду. Данило, дивлячись на те, сміється й каже:
– Годі, Кузю, бо поламаєш мені мою роботу.
А сонце сідає й сідає за гору, поволі змовкають пташки в лісі – заходить вечір.
Так починається лісове життя Данила та Кузьки (612 сл.; за Гр. Тютюнником).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)