ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Термін Фразеологія (від гр. Phrasis – вираз, спосіб вираження, зворот і logos – слово, вчення) в сучасній українській мові вживається принаймні в чотирьох значеннях: 1) Розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну систему мови; 2) сукупність фразеологізмів у мові; 3) своєрідні засоби вираження думки, притаманні певній соціальній групі, якомусь авторові, діалекту тощо; 4) сукупність пишномовних нещирих висловів, позбавлених внутрішнього змісту. У центрі нашого дослідження будуть перші два значення терміна.
Об’єктом
Фразеологізми є специфічними мовними формулами, картинами світу із закодованою інформацією про минуле, наших предків, їхній спосіб сприйняття світу та оцінку всього сущого; вони акумулюють культурні потенції народу, тільки йому притаманним способом маніфестують дух і неповторність ментальності нації. Фразеологічні одиниці ввібрали історичні події й соціальне життя, вирізняють найменші порухи нашого серця, розказують про неосяжний світ людських почувань, вражають точністю асоціацій між природою, звичайними життєвими фактами і людською поведінкою, нашими емоціями й учинками. Вони – скарбниця поетичних уявлень народу. Добірна національна фразеологія, зазначав І. Огієнко, – “душа кожної мови, сильно її красить і збагачує”. Усе матеріальне життя, обряди, вірування, повір’я, забобони відклалися в стереотипах поведінки будь-якого народу й вербалізувалися в численних фразеологізмах.
Фразеологічні одиниці втілюють історичний, повсякденно-емпіричний та культурний досвід етносу. Уже в XVI ст. у нашій мові функціонувало багато зворотів співвідносних із сучасними (Быти на смертельной постели “перебувати в передсмертному стані”, ити к бису, на светь выйти “бути опублікованим”, Горы перевертати “робити дуже багато”). Активно утворювалися фразеологізми за участю соматизмів, зокрема слова голова: головою наложити, до головы приходити “усвідомлювати”, з головы выбиты (що кому) “переконати кого в чому”, Оть ногь до голови, з головы до петы, пор. З ніг до голови, з голови до п ‘ят; поднести голову, на свою голову “собі на біду” . А в першого прозаїка нової української літератури Г. Квітки-Основ’яненка (1778 – 1843) вже знаходимо численні народні ФО, які активно вживаються й нині (і пальцем не кивнути, і очима не повести, і усом не моргнути’, стояти як укопаний, рум’яна як рожа, почервоніти як рак; видимо-невидимо, хмара хмарою, пришви пришити; підняти на сміх, курам на сміх, окунів ловити, загинати баляндраси, підпускати ляси; ні живий ні мертвий, ні світ ні зоря; одним миром мазані). У “вік фразеології”, яким вважають XVIII ст., виникли або остаточно сформувалися окремі фразеологізми чи синонімічні ряди української ідіоматики. Скажімо, на позначення понять “бити, побити, вдарити” І. Котляревський в “Енеїді” вживає розгалужені серії народних ідіом (Дали нам греки прочухана; цибульки б дать йому під ніс; в висок Дареса затопив; а Я шдам рутульцям духу; дали рутульцям Накарпас; того В яєчню і поб’ють тощо). Відтоді національна фразеологія бурхливо поповнюється. Проте збірники зафіксували лише незначну частину фразем. “Словник української мови” в 11 т. (1970 – 1980), наприклад, налічує 10 – 12 тисяч виразів (М. Бажан, О. Гончар). У нещодавно опублікованому “Словнику фразеологізмів української мови” (2003) розроблено 7922 фразеологічні одиниці. Деякі вчені (М. Демський) у сучасній українській літературній мові налічують до 16 тисяч фразеологізмів. А члени дослідницької групи Всеукраїнського мовно-інформаційного фонду НАН України в створене вперше в українській лінгвістичній науці й практиці інтегроване лексикографічне середовище поряд з іншими мовними явищами (словозміна, вимова і наголос, синонімія, антонімія) ввели вже понад 60 тисяч фразеологізмів. Однак їх значно менше, ніж слів. “Великий тлумачний словник сучасної української мови” за ред. В. Бусела (2005) містить близько 250 тисяч слів і словосполучень. Проте фразеологізми позначають те, що уже назване словом, і функціональне призначення їх зовсім інше, аніж слів.
Фразеологія – це порівняно нова лінгвістична дисципліна. Ще недавно, у середині 50-х років (1956), професор Б. Ларін писав, що фразеологія перебуває в стані “прихованого розвитку”. Початок її формування пов’язують з ім’ям швейцарського вченого Шарля де Баллі, думки якого викладені в книгах “Нарис стилістики” (1905) і “Французька стилістика” (1909). Суть фразеологічної одиниці Ш. Баллі вбачає насамперед у семантичних ознаках. Якщо в якому-небудь словосполученні, пише вчений, кожна графічна одиниця частково або повністю втрачає своє значення й тільки сполучення в цілому зберігає чіткий смисл, то ми можемо стверджувати, що маємо справу з фразеологічним виразом. Учений висловив низку прогресивних ідей, що знайшли втілення й розробку в пізніших дослідженнях. Насамперед він виділив чотири групи словосполучень: 1) вільні словосполучення (les groupements libres); 2) звичні сполучення (les groupements usuels), тобто словосполучення з відносно вільним зв’язком компонентів (Серйозне захворювання, небезпечне захворювання); 3) фразеологічні ряди (les sйries phrasйologiques), гобто групи слів, у яких два розташованих поряд поняття зливаються майже в одне; 4) фразеологічні єдності (les unitйs phrasйologiques), тобто сполучення, в яких слова втратили своє значення й виражають єдине нерозкладне поняття. Пізніше, у “Французькій стилістиці”, Ш. Баллі називає вже дві групи: вільні словосполучення і фразеологічні єдності. Дослідник визначив також ознаки, що сприяють фразеологізації (наявність архаїзмів, утрата живих синтаксичних зв’язків і т. ін.), подав зразки тонкого стилістичного аналізу фразеологічних синонімів і синонімів – лексем у фразеологізмах. На думку швейцарського лінгвіста, ФО відповідає таким вимогам: 1) складається з декількох слів, які пишуться окремо; 2) ці слова розташовані в певному незмінному порядку й не допускають уведення між ними будь-яких слів; 3) жодне зі слів такого виразу не може бути замінене іншим. Проте сам учений вважав названі ознаки лише домінуючими й був свідомий того, що цих ознак недостатньо, трапляються ФО, які “не відповідають цим трьом умовам”, а “деякі слова звороту можуть бути замінені іншими”.
У 40-х роках XX ст., базуючись на теорії Ш. Баллі, свою концепцію розробив В. Виноградов. За нею, стійкість фразеологічної одиниці є наслідком її семантичної цілісності; у ФО значення цілого ніколи не дорівнює сумі значень елементів; ступінь семантичного поєднання слів – компонентів і співвідношення семантики всього вислову із семантикою його окремих складників є основою виділення головних типів ФО. Гучного резонансу набули семантична класифікація фразеологізмів В. Виноградова та його розробка категорії зв’язаності значень. Зауважимо, проте, що останнім часом у зв’язку з виноградівською концепцією чомусь або зовсім забувають здобутки першопрохідця Ш. Баллі, або кажуть про них побіжно, між іншим (В. Телія, М. Горди).
Послідовники досліджень В. Виноградова утворюють виноградівську школу ( 1946 – середина 60-х років XX ст.), до якої входять В. Архангельський, О. Бабкін, М. Шанський, Л. Ройзензон, В. Жуков, Р. Попов, І. Чернишова. Відбувається низка всесоюзних конференцій (1968, 1970, 1972). З’ясовуються такі кардинальні питання, як обсяг і об’єкт фразеології, ознаки фразеологізму, специфіка фразеологічного значення, методи дослідження. Актуальним залишається й питання “що таке фразеологія?”. Так, наприклад, озаглавила свою книжку В. Телія, хоча до дефініції цього мовного феномена постійно звертаються всі дослідники й нині.
Відомі спроби встановити етапи вивчення східнослов’янської фразеології. Зокрема, Є. Малиновський називає три періоди:
1) 20-ті – 40-ві рр. XX ст. – спроба визначити місце фразеології в колі мовознавчих дисциплін;
2) 50-ті – 60-ті рр. – розвиток ідей В. Виноградова, розробка основних концепцій, становлення двох підходів до визначення обсягу фразеології – широкого й вузького;
3) 70-ті – 80-ті рр. – залучення до вивчення фразеології лінгвістичних, історичних, фольклорних, етнографічних даних, широких генетичних і типологічних паралелей.
Останній період ще відомий як період структурно-семантичного вивчення фразеології. Проте з середини 70-х – початку 80-х рр. XX ст. стала усвідомлюватися криза структурно-семантичної парадигми. Усе помітніше почала виявлятися тенденція розглядати фразеологічний матеріал у його функціонально-мовному вживанні, упроваджувати у фразеологію методи, що описують лексичну й фразеологічну семантику в їх взаємодії впродовж організації висловлювання й тексту. Усвідомлення необхідності вивчення фразеологізмів у їх животворному мовному вживанні й пошук методів їх опису, відповідно до яких можна моделювати ці процеси, становлять суть цього “некласичного” періоду розвитку фразеології.
Увага до функціонального аспекту, до особливостей мовного вживання спонукала й до вивчення ідіом як реакції на попереднє висловлювання. Відсилання до ситуації спілкування наявне, зокрема, в ідіомах – коментуваннях (Легко сказати), у формулах – відповідях (Куди? – На кудикину гору), у формулах риторичного запитання (один бог знає). Нова парадигма пов’язана з пильною увагою до компонентного складу фразеологічних одиниць, особливо тих, що утворюють образну основу ФО – як до їх значення, так і до їх функціонування; до прагматичного й культурологічного аспектів, зокрема до культурно-національної специфіки ідіоматичного складу як “константів культури”; до концептуально-ідеографічного аналізу культурної специфіки ідіом, фразеологічної картини світу; до антропонімічного вивчення фразеологічних одиниць, у центр якого ставиться людина. Мова – феномен людський і на основі тріади термінів: мова – культура – людська особистість, на думку Е. Бенвеніста, могла бути створена інша лінгвістика. Центром культурного простору є людина. “Вона приречена жити в культурі так само, як вона живе в біосфері” (Ю. Лотман). Такий підхід передбачає, що фразеологія досліджується в широкому екзистенціальному та понятійному контексті буття людини, у тісному зв’язку з її свідомістю й мисленням, її духовним світом. Звідси – особлива увагу до менталітету певних мовних колективів, до виявів духовного життя етносу, джерел та історико-етимологічного аспекту у вивченні фразеології.
До цього часу неузгоджена Термінологія фразеології, зокрема найменування її об’єкта. Певною мірою це спричинено авторським розумінням обсягу фразеології як дисципліни, а також розумінням особливостей різних груп її одиниць. Так, М. Алексеєнко виходить з того, що є “лише одна фразеологія”, об’єктом якої є три якісно й кількісно різні типи одиниць – ідіоми, фраземи і паремії. Центральним Розділом фразеології вважається ідіоматика, оскільки ідіоми найбільш регулярні, що виявляється у високому ступені їх ідіоматичності та стійкості. Фраземіка включає фразеологічні, перифрастичні, лексикалізовані й фразеологізовані термінологічні сполучення. До складу пареміології входять афоризми, прислів’я та приказки. Чітких меж між цими типами одиниць немає – вони “набувають вигляду периферійних зон” . Проте сам учений практично завжди вживає термін “фразеологічна одиниця”. Ним же, поряд з терміном “фразеологізм”, послуговується переважна частина інших дослідників (А. Івченко, В. Коваль, І. Лепешев, М. Олійник, Л. Скрипник). Показова з цього погляду назва відомої монографії Л. Скрипник (“Фразеологія української мови”, 1973) та заголовки Розділів у ній (“Фразеологізм як лінгвістична одиниця”, “Лексичний склад фразеологічних одиниць”, “Фразеологізми типу словосполучення”, “Полісемія та омонімія фразеологізмів” тощо). Один з провідних українських фразеологів і фразеографів В. Білоноженко вживає, як правило, три терміни: “фразеологічна одиниця”, “фразеологізм” і “фразема”. Досить часто використовуються терміни “фразеологічний вислів”, “фразеологічний вираз”, “фразеологічний зворот”. У В. Мокієпка ці терміни сусідують з термінами “образний вираз”, “стійкий зворот”, “зворот”, “ідіома”. Менш уживані терміни “автоматизована фраза”, “ідіоматизм”, “лексикалізоване словосполучення”, “неподільне словосполучення”, “фракціонований знак”, які згадує О. Ахманова – автор словника лінгвістичних термінів. Намагання розширити межі “класичних груп” (див. класифікаційний поділ В. Виноградова) пов’язане з терміном “фразеологізовані вислови”, до якого вдається В. Чабаненко у “Фразеологічному словнику говірок Нижньої Наддніпрянщини” . Наявні в пропонованому посібнику терміни – “фразеологічна одиниця”, “фразеологізм”, “фразема”, “фразеологічний вислів” (“вислів”), “фразеологічний вираз” (“вираз”), “ідіома” – вживаються, крім особливих випадків, як рівнозначні, синонімічні найменування аналізованих одиниць мови з метою суто стилістичного їх урізноманітнення.
Видання фундаментальних фразеологічних праць (монографій, наукових збірників), проведення авторитетних наукових конференцій координується створеною в 1978 р. Фразеологічною комісією Міжнародного комітету славістів. Широка тематика європейських досліджень, висвітлена в 200 книгах, включає такі проблеми, як фразеологія в ієрархії інших рівнів мовної системи, фразеологія і текст, фразеологія та ідеологія, фразеологія й сучасні засоби масової інформації, фразеологія і традиційна культура (включаючи міфологію й християнську релігію), фразеологія і діалектологія, фразеологія й субстандарт, історія та етимологія слов’янської фразеології, фразеографія. Але й серед цього тематичного багатоманіття досить чітко простежується домінантна тріада: культурологічні – історико-етимологічні – лексикографічні аспекти слов’янської фразеології, яка посідає чільне місце і в пропонованому посібнику.
Серед вагомих досліджень і проектів дослідницьких груп М. Толстого, Є. Бартмінського, В. Мокієнка, Л. Ройзензона, В. Телії помітні монографії й українських учених – згадана раніше “Фразеологія української мови” Л. Скрипник, “Формування фразеологічного фонду української літературної мови (кінець XVIII – початок XIX ст.)” (1984) О. Юрченка, “Українська фразеологія: Чому ми так говоримо” (1977; 1982) Ф. Медведєва, “Фразотворення в українській поетичній мові радянського періоду: Семантико-типологічний аспект” (1985) В. Калашника, “Теоретичні питання фразеології” (1987) М. Алефіренка, “Фразеологічна ідеографія (проблематика досліджень)” (1997) Ю. Прадіда, “Українська народна фразеологія: ономасіологія, ареали, етимологія” (1999) А. Івчепка, “Нариси з української фразеології: Психокогнітивний та етнокультурний аспекти” (2004) О. Селіванової та ін. Особливого значення набуває довідкова література: “Фразеологічний словник української мови” в 2 кн. (1993, укладачі: В. Білоноженко, В. Винник, І. Гнатюк та ін.), “Словник фразеологізмів української мови” (2003, укладачі: В. Білоноженко та ін.), “Російсько-український словник сталих виразів” (2000) І. Виргана і М. Пилинської / За ред. М. Наконечного, “Історія та етимологія української фразеології: Бібліографічний покажчик” (1864-1998) А. Івченка, “Русско-украинский и украинско-русский фразеологический тематический словарь. Эмоции человека” (1994) Ю. Прадіда та ін.
Мета пропонованого посібника – виявити широке коло проблем в генезисі, семантиці й прагматиці вторинних надслівних номінацій реалій, якими і є фразеологізми, указати спрямований на ментальний зв’язок зі світом дійсності їх ономасіологічний аспект, засвідчити системний і культурологічний зв’язки між фразеологізмами, між словом як компонентом ФО і фразеологізмом як стійким словокомплексом, між семами слова-компонента і фразеологізмом, за яким виступає все багатоманіття матеріального й духовного життя етносу та ініціювати науковий пошук молодих дослідників у сфері фразеології.
Оскільки сучасна фразеологія – дисципліна багатоаспектна, то значна увага буде приділена таким антиноміям, як слово (концепт) і фразеологізм, лінгвістичне та екстралінгвістичне, діахронне й синхронне, системно-структурне й культурно-національне.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)