Стилістика української мови
Стилістика сполучників
В усіх стилях мови й мовлення активно використовуються сполучники – не повнозначні (службові) слова, якими поєднуються в одне семантико – синтаксичне ціле однорідні члени речення або предикативні (реченнєві) частини складного речення.
Сполучники, на відміну від прийменників, помітно автономніші складові речення, вони нейтральніші, бо не входять до складу жодного з членів речення. їх семантико – синтаксична функція полягає в тому, щоб сурядним чи підрядним зв’язком
Сурядні сполучники. До них належать:
– єднальні (їх приблизно 15): і(й), та, ні…ні, та ні… та ні, ані…ані, ні…ані…; близькі до них (із значенням градації, нанизування, підсилення) а, ай, а що, а ще й, та ще й, а навіть…;
– зіставно-протиставні (не менше 20): а, але, та (в значенні але), зате, проте, однак, хоч…зате, хоч…та, як…так, не тільки (не лише)…а й, не
– розділові сполучники (до 20): або (або…або), чи (чи…чи), то (то…то), не то…не то, хоч (хоч…хоч), як…так і, не тільки…але і (й), не лише…а й, не лише… але і (й), не стільки…скільки, якщо не…то…;
Підрядні сполучники і сполучні слова. У різних функціях їх більше 110: що (сполучник або сполучне слово), щоб, чи, немов, ніби, наче, бо, якщо, аби, коли б, для того щоб та ін. (тільки сполучники).
Сутність сурядного сполучникового зв’язку полягає в синтаксично рівноправному, взаємозалежному поєднанні слів, словосполучень і речень, а підрядний сполучниковий зв’язок – це зв’язок нерівноправних одиниць (слів, речень), одна з яких синтаксично залежить від іншої.
Сполучником (сполучниками) завжди виражається один із різновидів смислових відношень між однорідними членами речення, і це вагомо позначається на змісті всього речення, на його модальності, тобто на зв’язках, відношеннях сказаного частинами речення і всім реченням до дійсності. Те, що виражається сполучником (сполучниками) в структурі речення, специфічно доповнює висловлене всім реченням, особливо часто – формами дієслова в реченні, інтонацією всього речення, синтаксично ізольованими словами в реченні – вставною чи вставленою частиною, звертанням тощо: Людина, птиця і бджола люблять погожу днину (Нар. творчість), пор.: Людина, і птиця, і бджола…; І людина, і птиця, і бджола…; Людина, а також птиця, і бджола… Можна утворити й інші варіанти цього речення з трьома однорідними підметами, і щоразу один, два чи три однакові або ж фонетично різні сполучники привноситимуть у речення якийсь інший стилістичний відтінок, речення змінюватиметься інтонаційно, що також впливатиме на його зміст, створюватиме відтінок чогось особливого, індивідуального, відтінок розмовності чи книжності, поетичності або інтимності, фамільярності тощо.
Сполучники в складі речень і між реченнями використовуються в найрізноманітніших поєднаннях, і це завжди важливо з погляду стилістичного. Наприклад, повторення сурядного сполучника і на початку рядків поетичного, зокрема, тексту об’єднує строфи в одне змістове й поетичне ціле, створює мовленнєву образність висловлювання:
Хтось ударив без жалю по серці моїм, –
І забилося серце в вогні золотім…
І посипались іскри ясні,
І в дзвінкі обернулись пісні…
Погасло з літами і серце сумне…
Та прийшла ти і вдарила в серце мене, –
І летіли знов іскри ясні,
І в дзвінкі обертались пісні (О. Олесь).
Загалом такий же стилістичний ефект закладено і в кількаразовому повторенні підрядного сполучника, напр.:
У тім садку, де ми колись сиділи,
Стоять вишні і журяться похилі,
Що в хмари сонечко зайшло,
Що листя й квіти облетіли,
Що їх снігами замело… (О. Олесь).
Співзвуччя початку трьох останніх рядків певною мірою прозаїчне перетворює в поетичне. Книжне за
Своєю сутністю слово що стає таким, що не порушує образності художнього тексту.
Отже, кожен доречно використаний у мовленні сполучник стилістично вагомий.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)