УКРАЇНСЬКА МОВА. ПІДГОТОВКА ДО ЗНО
МОРФОЛОГІЯ
Прислівник
Тексти для диктантів
Нічна симфонія
На обрії сонце залишило блідо-рожеве пасмо. Воно розтягнулося, наче позіхало, спливло й потягнуло за собою день. Верби дрімали в берегах. Присмерк сповива усе довкола в густу синяву.
Засвітила ніч небесну люстру, і молодий місяць, як диригент, підняв руки. Плесо задзвеніло зорями-дзво-нами, осока нашорошила гострі вуха і викумкувала кларнетами. У широкому лапатті спалахнули білі лілії, переливалися перламутрово куліси густого
Я сидів на березі, охоплений солодким хвилюванням,, і слухав нічну музику природи. До мого вуха підлетів комар і підставив свій “камертон”. За мить відлетів і завис неподалік. Вмить злетівся цілий хор комарів. Дзвенькотіли на різні голоси: високі витягували тоненькими струнами, а середні мелодійно вібрували. Були й низькі голоси і навіть баси. А один виділявся найдужче. Певно, то був комар-хормейстер. Як почне тягнути найтоншою струною, та так голосно, і все вище й вище, що, здається, ось-ось
Десь неподалік брязнув ланцюг від човна у передранковій тиші. Зачовгала черпалка по днищу, заскрипіли ключиці. На плесо випливав перший рибалка.
Срібно-золотим полиском висвічував небокрай. Прокидався ранок…
(172 сл.) А, Пашкевич
* * *
Все життя бачу її з усіх доріг, з усіх усюд, де тільки не буваю. Усі думки й спогади мої про неї. Усі найкращі мрії і сподівання. Все, що б я міг побажати або зробити найкращого людям, усе це звернено найперше туди, в степову милу сторону, де рівнина й поля, де дорогам немає ні кінця, ні початку, і по якій з них не підеш чи не поїдеш, все одно попадеш у Баштанку – вона тут найголовніша. Столиця степового нашого краю, що не так давно був Диким полем у межиріччі Інгульця та Інгулу, і про це нагадують тільки козацькі чи скіфські могили, що де-не-де мріють у степу, немов журяться за тим, що минуло давно і не вернеться більше ніколи…
У моїй уяві вони існують поряд – Баштанка та дядько Іван: як тільки уявлю Баштанку, одразу ж згадається дядько Іван.
Коли не приїду, неодмінно зустрічаю дядька Івана за селом або на силосних ямах, які вони закривали по літі найкраще, так що і відходів ніколи немає.
А відколи в селі з’явився водогін з водорозбірними колонками, дядько Іван не злазять зі свого велосипеда.
– Він просто характерник у нас, – кажуть бабусі. – Бо стільки колодязів викопав замолоду там, де не думали й не гадали. Не інакше – воду на глибині бачить або чує.
– Наче на поводі воду ту водить, – казали про нього, – як коня. Де схоче, там і колодязь викопає. І ні разу не помилився.
Дядько Іван на те тільки всміхалися. Нічого ніколи не пояснювали. Та, здається, й не могли пояснити, бо весь вік мовчать, тільки слухають. І читають: щоночі в них світяться вікна до третіх півнів.
(257 сл.) О. Сизоненко
(1 votes, average: 5,00 out of 5)