Розділ 1
ФРАЗЕОЛОГІЗМ ЯК ЛІНГВІСТИЧНА ОДИНИЦЯ
§ 3. Олександр Потебня – предтеча української фразеології
Становлення фразеології як лінгвістичної дисципліни звичайно пов’язують насамперед із працями Ш. Бал лі та В. Виноградова. Однак заради справедливості зазначимо, що багато аспектів фразеології як лінгвістичної дисципліни загалом й української зокрема були об’єктом уваги най видатнішого українського мовознавця, основоположника психологічного напряму в слов’янському мовознавстві О. Потебні (1835 – 1891). “Обставини
Ще й нині немає практично жодного серйозного фразеологічного дослідження, яке б обходилося без посилань на праці вченого. Актуалізація вчення Потебні в різних галузях науки, що постійно зростає (і чим далі, тим більше), пояснюється цілісністю й глибиною його лінгво-філософської концепції. О. Потебня подав і саму дефініцію приповідки. Те, що він називав “приповідкою”, “приказкою” (“на питання, наскільки дурний, приказка відповідає: з-за рогу прибитий, на цвіту прибитий, мішком прибитий”) чи “постійним сполученням слів”, тепер іменується “фразеологізмом”, “ідіомою”, “фразеологічною одиницею” тощо. Ще й досі точаться дискусії, що лежить в основі ФО. І все більше вчені називають насамперед ситуацію, про що писав ще О. Потебня: значення байки “та інших поетичних творів (тобто прислів’я, приказки, ідіоми) полягає в тому, що вони служать відповіддю на запитання, що виникають з приводу якоїсь однієї складної ситуації” .
О. Потебня глибоко розробив питання про відношення поетичних творів до слова, зв’язку фразеології з історичною поетикою. Власне, у роботі “З лекцій теорії словесності: Байка, прислів’я, приповідка” (укр. переклад 1930 р.; за ред. О. Вєтухова та Ф. Зелинського, автор вступної статті О. Фіпкель) яскраво висловлені погляди О. Потебні на природу слова, на його відношення до думки, співвідношення поезії та прози, успадкування внутрішньої форми від ширших контекстів до вужчих, а відтак – аж до слова. Констатований “процес згущення мислі” в ланцюгу Байка – прислів’я – приповідка – слово, утворення приповідок безпосередньо з прислів’їв (На похиле дерево кози скачуть – похиле дерево) на багато років визначив домінуючий напрям при етимологізації численних ідіом-дериватем – ширшого до вужчого контексту: Ложка дьогтю – Ложка дьогтю в бочці меду: Хапатися за соломинку, рятівна соломинка – Потопаючий хапається за соломинку (О. Бабкін, М. Демський, Л. Скрипник та ін.).
Численні приповідки – фразеологізми харківський учений розглядав як образні мовні одиниці насамперед з погляду їх походження, становлення й відбиття в них життя народу. Коли ми з приводу відомої особи кажемо: Це свиня під дубом, собака на сіні, вовчий рот, лисячий хвіст, вовку вівчарні – це будуть приповідки. Приповідка, визначає вчений, є поетичний, тобто інакомовний, образ не складного зчеплення осіб і дій, а одного з елементів цього зчеплення, отже, окремо взятої особи, властивості, дії (ми б зараз сказали про фразеологію у вузькому розумінні). Приповідка, констатує вчений,- це “елемент байки чи прислів’я, що почасти походив із прислів’я і байки як рештка, згущення їх, почасти недорозвинувся до них” .
О. Потебня визначив шлях становлення багатьох приповідок, розглянув численні семантичні розряди слів як компонентів ФО (наприклад символів), проаналізував окремі групи культурологічних вербалізмів (наприклад купальські вогні), які започаткували ФО, виявив асоціативний зв’язок численних уявлень (грім і мова, дзвін і мова, гавкіт і мова, шум і мова), установив відношення поетичних творів до слова.
У річищі вчення про відношення мислі до слова розв’язуються численні питання походження слів і ФО. Вдаючись до компонентного аналізу слів і фразеологізмів, використовуючи все багатство асоціацій, О. Потебня, по суті, заклав міцні підвалини концептуального аналізу й того напрямку, який ми нині називаємо лінгвокогнігивістичним. Контекст культури, діалогічна поведінка мовців вибудовує середовище комунікантів, які є водночас живими чинними суб’єктами й розуміють одне одного завдяки спільному досвідові номінації (означування, позначування, сигніфікації, референції), а також завдяки зануреності в спільний світ символів, світ символічної взаємодії.
У межах діалектичного зв’язку образного й безобразного (“усі значення в мові за походженням образні, кожне може з часом стати безобразним” ) автор дослідження “Із записок з теорії словесності” ретельно описав мовно-фразеологічну природу тропеїчних висловів, визначив роль тропів і стилістичних фігур у фразео-творчих процесах, глибоко проаналізував образно-семантичні чинники фразеотворення, як-от синекдоху, епітет, метонімію, метафору, гіперболу, іронію, міф, суб’єктивні засоби зображення, з’ясував їх динаміку. Етимологічна наука завдячує О. Потебні встановленням походження й історії багатьох конкретних ФО (див. розд. 16).
О. Потебня стояв біля витоків історичної фразеології; він розглядав мовні явища української мови в широкому контексті культури, духовного життя народу (звичаї, повір’я, обряди), хоч провідним для нього був генетично-історичний підхід до лінгвістичних фактів, у тому числі й фразеологічних. Предметом його історико-етимологічного аналізу стали приповідки різного ступеня метафоризації, структури, активності функціонування й жанрово-тематичних сфер, зокрема, побажання (Полотном дорога, скатертю дорога), народні уявлення (Люби-мене-не-покинь “назва лісового горішка”, нечуйвітер “маленька рослина, що росте так низько при самій землі, що не чує вітру”), римовані примовки (Не тепер, так у четвер), міфологічні образи (Хата на перелеті), вербальні відшарування засобів ворожіння (Чари на слід), потужний шар українських паремій (пРо вовка помовка, а вовк на дворі). Різнопланові ФО (Лити дзвони, яку себе вдома; як вовка не годуй, він усе в ліс дивиться) учений ставив у зв’язок з лексикою (видати заміж – затопити), широкими смисловими асоціаціями (вИти – нитки – де тонко, там і рветься), виявляв структурно-семантичні зв’язки і взаємопереходи не тільки в синхронному, а й у діахронному плані (Утопити головоньку, добути язика “захопити полоненого”). У рукописній спадщині дослідник історичної фразеології приділяв увагу “явищам різнокореневої (синонімічної) тавтології””, тобто виразам, утвореним із пари слів – синонімів (Сушить – в’ялить, любив – кохав, цілував – милував, край – сторона, з сміхом, з реготом, щастя – доля та ін.) .
Широкий історико-етнографічний контекст, глибоке знання міфології й психології народної творчості, слов’янської символіки вирізняють основні роботи вченого з Полтавщини (нині Сумська обл.), який практично безвиїзно прожив усе творче життя в центрі Слобожанщини – Харкові. Серед них: “Про зв’язок деяких уявлень у мові” (1864), “Про міфічне значення деяких обрядів і повір’їв” (1865), “Про долю і споріднені з нею істоти”, “Про купальські вогні і споріднені з ними уявлення” (1867), “Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень” у 2-х т. (1883-1887), особливо значущими є праці “З лекцій з теорії словесності” (опубл. 1894 р.) та “Із записок з теорії словесності” (опубл. 1905 p.). Зміст самого поняття народної культури виразно виявляється чи імпліцитно поданий, закодований (що часто буває) в кожному дослідженні.
Увага до “фразеології людини” змусила лінгвістів знову повернутися до так званих суміщених омонімів на ділянці фразеології (Л. Ройзензон, І. Абрамець, В. Виноградов). Зазначимо, що на подібні метонімічні перенесення – зображення почуття жестом (“Ой ударився козак Нечай По полах рукою: Ой прийдеться розлучитись з дітьми і жоною”, а також Вдаритися по бедрах, махнути рукою на що, Скривити ніс “загордитися”, Піджимати губи “сердитися” та ін.) – указував О. Потебня ще в прані “Із записок з теорії словесності” . Згадаймо і зануреність О. Потебні в етнокультуру при тлумаченні фразеологізованих прикладкових назв: Жар – цвіт (цвіт папороті – це такий цвіт, що коли цвіте, “море колишеться й ніч буває ясніша дня”); Розрив-трава – “розриває запори, від чого її шукають злодії та шукачі скарбів”; Сон-трава “до кого пристає ця квітка, той почуває охоту спати”.
Третій період розвитку фразеології (70 – 80-ті рр. XX ст.), який характеризується залученням лінгвістичних, історичних, фольклорних, етнографічних свідчень, установленням широких генетичних і типологічних паралелей – у класифікації Є. Малиновського (1995), – у всіх своїх складових був уже добре відображений у працях О. Потебні. Уся українська етнофразеологія, тобто сукупність немотивованих фразем, які співвідносяться зі сферою народної духовної культури, і відповідний напрямок фразеології як лінгвістичної дисципліни, спирається не тільки на “матеріальну” базу пареміологічних зібрань М. Номиса, І. Франка, М. Пазяка та ін., на українські фундаментальні фразеологічні словники, але й “теоретично вона вже з минулого століття живиться ідеями О. Потебні та серією праць з української фразеології (Б. Ларін, Л. Скрипник, Л. Коломієць, М. Демський, А. Івченко, О. Юрченко, В. Ужченко та ін.)” .
О. Потебня ретельно описав окремі структурно-семантичні розряди фразеологізмів, зокрема порівняння (у хаті її, яку віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка). У роботі “Думка і мова” дослідник зазначав, що символ у порівняннях, тобто віночок, сонце, квіточка, “попереджує позначуване”, а виражений у них перехід мислі від представлення головного предмета, який і сам по собі зрозумілий, до представлення іншого предмета, який додає до першого тільки нову рису, є вже доволі складне явище. У розвинутому порівнянні вихідною точкою мислі є сприйняття явища, яке безпосередньо діє на почуття. Проте у власне порівнянні це явище пояснюється двічі: спочатку – безпосередньо, у тій половині порівняння, котра виражає символ, потім – посередньо, разом з цією – у другій половині, зміст якої ближчий до того, хто мислить, і менш доступний безпосередньому сприйманню. Образне розуміння другого двовірша (“Ой зірочка зійшла, усе поле освітила, / А дівчина вийшла, козаченька звеселила”) можливе лише за умови переходу думки від зорі до дівчини, від світла до веселощів. Зрозуміло також, що згаданий перехід зумовлений не об’єктивними властивостями зірочки, світла, дівчини, веселощів, а порівняно суб’єктивним їх зображенням у мові, відношенням представлень зорі і дівчини, світла і краси, світла і веселощів, установленими тільки системою мови.
Сучасна лінгвокультурологія як частина етнолінгвістики, яка присвячена вивченню й опису кореспонденції мови й культури в синхронній їх взаємодії (В. Телія), базується на таких пріоритетах, як різномовне зіставлення культурного компонента, панхронія, домінанта ідеї культурної трансляції і трансформації. Формою інтерпретації культурного в мові є не тлумачення, а “культурний коментар”, зокрема “коментування фразеологічних одиниць як цитат” (О. Брагіна). Та чи не найбільше тут важить установлення зв’язку між різними реаліями. Ось тільки невелика частка такого зв’язку як ствердного, так і вербально заперечного, а насправді колись існуючого: світлого різдвяного вогню і врожаю, свічки й грому, звичаю “кликати плуга” і врожаю, зближення божества грому з ведмедем, мислі (бистрої) і оранки (“Виорала дівчинонькамисленьками поле”), кування і шлюбу, плуга й родючості землі, золота й світла, мощення мостів і чекання (“Ой мостіте мости з зеленої брості! Сподівалась свого батенька та до себе в гості”), сонця й вола (“Лисий віл усіх людей з’їв, чорна корова усіх людей поколола”; день – віл, а ніч – корова). Українське прислів’я каже, зазначає О. Потебня, що негарно орати вовком ( “Вовка в плуг, а він к чорту в луг “), тобто заперечує зв’язок уявлень вовка й плуга, а таке “заперечення в народній поезії майже завжди свідчить, що такий зв’язок був у мові” .
Отже, ФО – нарізно оформлений, але семантично неподільний, відтворюваний у мовленні знак. Належність ФО до того чи іншого типу залежить від глибини й характеру лексико – семантичних і граматичних перетворень. Специфіка фразеологічного значення як значення місткішого й багатшого порівняно зі значенням лексеми полягає в домінанті його конотативного, або експресивно-емоційного, аспекту. У процесі фразеотворення визначальну роль відіграють латентні семи слів – компоненті в, їх фонові елементи, до яких таким уважним був О. Потебня.
Фразеологія як лінгвістична дисципліна складалася зусиллями багатьох учених, проте насамперед виокремлюється серед них саме О. Потебня. Інтерпретація матеріальної сторони звука, семантичний концепт і чуттєвий образ як відображення ментальності народу органічно поєднані в нього з ученням про внутрішню форму слова й фразеологізму. Широта охопленого матеріалу з україністики і, незважаючи на блискучі знання української фразеології, ретельний її добір для своїх досліджень, нарешті, глибокий її аналіз і невситиме бажання “пояснити все непояснене” – особливості ставлення вченого до мовних фактів, особливості, які наскрізь пронизують і студії “велетня думки і слова” (М. Сумцов) про приповідку взагалі й про українську зокрема. Вони об’єктивно й характеризують О. Потебню як предтечу української фразеології.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)