ПРИСЛІВНИК
1. ПРИСЛІВНИК ЯК ОКРЕМА ЧАСТИНА МОВИ
У лінгвістичній літературі донедавна побутувала думка, що прислівник належить до кардинальних частин мови і виділяється в окрему і повнозначну частину мови переважно за набором трьох різнорідних ознак. До них зараховували лексичне значення ознаки, морфологічну невідмінюваність і синтаксичну функцію обставини. Вказувалося також на своєрідне словотворче оформлення прислівників: їх основи завершують суфікси, здебільшого омонімічні відмінковим закінченням тих чи інших частин мови.
В останніх дослідженнях з теорії частин мови підкреслюється, що прислівник не має свого специфічного лексичного значення. Воно базується на лексичному значенні прикметника, дієслова та іменника, що виступають у прислівниковій синтагматичній позиції. Лексичні значення статичної ознаки, процесу і предмета ставляться у синтагматичний зв’язок з предикатом, внаслідок
Прислівники вживаються для вираження ознаки іншої ознаки – динамічної дієслівної і статичної прикметникової. Ознака прислівника – це відображення відношень двох ознакових слів. Серед них виділяються атрибутивні, просторові, часові, причинові, цільові та інші відношення, пор.: виразно говорити, разом працювати, вийти зсередини, їхати степами, піднятися вгору, повернутися опівночі, вдарити спересердя, виставити напоказ, зробити наперекір.
Прислівники позбавлені форм словозміни, а отже, і словозмінних граматичних категорій. Вони не відмінюються за відмінками, не мають форм числа, як іменні частини мови, і не дієвідмінюються на зразок дієслів. Зазнали також нівеляції граматичні категорії вихідних для прислівника частин мови.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)