Тема 8. Особливості усного професійного спілкування
3. Усне публічне мовлення
Переконливе, пристрасне слово – дійовий засіб організації стосунків між людьми в діловій сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад – величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд – усе це взірець для слухачів. Справжній промовець – неповторна індивідуальність. Проте ця особливість обдаровання не завжди дається людині від народження, а частіше виробляється впродовж життя і є результатом роботи над удосконаленням
Звернення до великої аудиторії слухачів створює атмосферу офіційності, важливості сказаного. Оратор має уникати штучності та надмірної офіційності, поводитися природно. В голосі має відчуватися повага до слухачів, доброзичливість та теплота. Слова мають звучати переконливо й дохідливо, послідовно
Вимоги до мовлення: точність, стислість, небагато складність, небагатослівність, доречність, виразність, своєрідність, оригінальність, краса й багатство мови. Порушення мовних норм, вади мовлення, вживання російських слів, виразів, неправильне наголошення – все це погіршує сприймання змісту виступу, зменшує авторитет промовця.
Важливим компонентом публічного виступу є міміка, жести та інтонація. У поняття інтонації входять сила і висота голосу, темп мовлення, паузи, тембр голосу. Завдання інтонації – різними засобами відтворювати почуття, настрої, наміри людей. Завдяки їй текст оживає, стає переконливим, емоційним!
Важливу роль також відіграє пауза. Вона використовується на початку промови, щоб зібратися з думками промовцеві, а слухачам – настроїтись на оратора, на сприймання виступу. У процесі його виголошення паузи відділяють частини викладу думки. У непідготовленому виступі пауз більше.
Міміка та жести пом’якшують чи підсилюють сказане, емоційно впливають на слухачів, але зловживати ними не слід.
Темп мовлення і тембр голосу у різних людей не однакові. Він має не викликати роздратування у слухачів. Треба говорити жваво, темпераментно, зберігаючи міру, бути тактовним, ввічливим. Усі позамовні засоби мають свідчити про правдивість і переконливість думок оратора.
Публічне мовлення становить собою один із жанрових різновидів мовленневої діяльності, своєрідної за своїми якісними характеристиками. Серед них – писемно-усна форма публічного мовлення, на етапі існування якої мовець повинен викласти свої думки письмово. Це необхідно для збереження думок, побудови логічно сформульованих понять, безперечної впевненості у власних судженнях та подальшого точного, ясного й стислого викладу їх перед аудиторією. Книжно-розмовна форма публічного мовлення характеризується впливом на мисленево-мовленневу діяльність слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.
Розмовний аспект публічного мовлення виявляється в таких якостях, як:
– безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється оперативна реакція мовця на стимули слухача);
– невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна передумова встановлення контакту між мовцем і слухачем;
– емоційність спілкування (збудження пристрастей), що забезпечує виразність мовлення за рахунок доцільного використання вербальних і невербальних засобів.
Книжний характер публічного мовлення виявляється у:
– правильності (відповідності нормам літературної мови);
– точності (вживати слова відповідно до їх значення)
– стислості (використання тих засобів, які найбільш яскраво виражають головну думку);
– виразності (використання елементів художнього стилю);
– доцільності (зумовлено книжним характером мовлення й тісним зв’язком мовлення з різними стилями)
Звідси – красномовство у різних сферах спілкування (навчальне, офіційне, публіцистичне, ораторське та ін.)
Підготовлено-імпровізаційний характер публічного мовлення частіше зумовлений специфікою риторики, що підпорядкована системі законів, кожен із яких функціонує на певному етапі мисленнево-мовленневої діяльності. Процес створення публічного мовлення передбачає перш за все підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступний – виконавчий, тобто успіх останнього залежить від якості першого. Лише за цієї умови оратор має можливість творити на етапі виконання.
Отже, публічне мовлення – це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зумовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізаційний характер реалізації).
Види і жанри публічних виступів. Залежно від змісту, призначення, форми чи способу виголошення, а також обставин він поділяється на такі жанри, як доповідь, промова, бесіда, лекція, репортаж.
1) Доповідь найпоширеніша форма. Буває політична, звітна, ділова. Політична – виголошується державним чи громадським діячем. Вона ставить нові проблеми, визначає програму дій держави та її органу.
Ділова містить виклад певних питань із висновками та пропозиціями. Інформація, що міститься в доповіді, розрахована на підготовлену аудиторію, готову до сприйняття, обговорення та розв’язання запропонованих проблем. Максимальний результат буде досягнуто, якщо учасники зібрання будуть завчасно ознайомлені з текстом доповіді. Тоді можна очікувати активного обговорення, аргументованої критики, посутніх доповнень і плідно виваженого рішення.
Звітна містить об’єктивно висвітлені факти та реалії за певний період життя й діяльності керівника, депутата, організації, підрозділу тощо. У процесі підготовки до звітної доповіді доповідач мусить окреслити мету, характер і завдання, до кожного положення добирати аргументовані факти, вивірені цифри, переконливі приклади, влучні й доречні цитати. Варто також укласти загальний план й усі положення та частини пов’язати в одну струнку систему викладу. Після обговорення, доповнень і коректив доповідь схвалюють зібранням і приймають остаточне рішення, як програму майбутніх дій на подальший період.
2) Промова – це усний виступ із метою виявлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів, логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.
Визначальною для промовця є схема що, для чого, у який спосіб. Отже, враховуючи вид промови, оратор повинен змінювати й. характер виступу, і засоби, якими він оперуватиме. Із промовою виступають на мітингах, масових зібраннях на честь певної події, ювілею.
Мітингова промова зазвичай виголошується на злободенну тему й стосується суспільно значущої проблеми, яка хвилює широкий загал. Цей короткий, емоційний виступ розрахований на безпосереднє сприймання слухачів. Завдання оратора – виявити повні, нестандартні аспекти теми, спонукавши присутніх по-новому сприйняти уже відомі факти й реалії. Успішність її залежить від індивідуального стилю оратора, його вміння доречно використовувати весь арсенал вербальних і невербальних засобів спілкування та майстерності імпровізувати залежно від реакції аудиторії. Палка, заклична, актуальна, майстерно виголошена мітингова промова, як свідчить історія, – дієвий чинник впливу на свідомість слухачів.
Агітаційній промови притаманні практично всі складові попередньої промови. Торкаючись актуальних суспільно-політичних проблем, активно впливаючи на свідомість, промовець спонукає слухача до певної діяльності, до нагальної необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові. У ній розв’язують чи з’ясовують певні питання, пропагують певні думки, ідеї, активно агітуючи за їх втілення у життя.
Ділова промова характеризується лаконізмом, критичністю спрямування, полемічністю та аргументованістю викладених у ній фактів. На відміну від мітингової та агітаційної вона орієнтована на логічно виважене, а не на емоційно схвильоване сприйняття слухача. Частіше цей виступ не має самостійного значення, він зрозумілий і сприймається лише в контексті проблеми, що обговорюється на конкретному зібранні.
Ювілейна промова присвячується певній даті пов’язаній з ушануванням окремої людини, групі осіб, урочистостям на честь події з життя та діяльності установи, закладу тощо.. Якщо це підсумок діяльності, то до неї можна включити в хронологічному порядку найважливіші етапи діяльності та досягнення ювіляра, побажання подальшого плідного розвою та всіляких гараздів.
Доречна пафосність не повинна переходити в заштамповану, нудну одноманітність. Слушними тут будуть експромти и імпровізація, тактовні жарти та дотепне акцентування уваги слухачів на своєрідних рисах ювіляра, спогади про цікаві й маловідомі широкому загалу факти з її діяльності й життя. Форма та зміст, попри певну емоційність і дотепність викладу, повинні бути морально та етично виважені промовцем, щоб не образити ні ювіляра, ні близьких чи слухачів.
3) Репортаж жива розповідь очевидця про якусь подію з суспільного життя. Тема: політична чи виробнича подія, спортивні, культурні заходи.
4) Лекція є однією з форм пропаганди, передачі, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних та ін. знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, та має систематичний характер.
Навчально-програмові лекції становлять систематичний виклад певної наукової дисципліни. Обов’язковою частиною її має бути огляд і коментар наукової літератури, і акцентування уваги на ще не розв’язаних питаннях і проблемах.
Настановна – вступна лекція має на меті ввести слухача в коло питань певної дисципліни, познайомити з її предметом, зацікавити слухачів подальшим вивченням запропонованого матеріалу.
Оглядова лекція – читають після вивчення всього курсу. Вони мають на меті систематизувати знання слухачів із певного предмета, наштовхнути на подальше самостійне опрацювання якоїсь проблеми, активізувати думку.
Лекції зі спеціального курсу зазвичай присвячені певній вузькій галузі науки, дослідження. Вони дають широкі можливості ввести слухачів у науку, збудити їх думку. Такі лекції значно легше побудувати як проблемні в порівнянні з навчально-програмовими.
Ця форма публічного виступу вимагає більшої офіційності й академічності викладу. Як правило, лекція має традиційну чітку структуру – вступ, основна частина, висновки. Текст лекції пишеться. Майстерність лектора полягає в знанні матеріалу та вмінні донести його до слухачів.
Вступ – своєрідний заспів, зачин до теми обраної лекції, мусить бути лаконічним, дещо інтригуючим. Зацікавивши слухачів, лектор має утримати їхню увагу.
В основній частині повинно бути викладено, послідовно й логічно розкрито стрижневе питання лекції з увиразненням усіх причинно-наслідкових зв’язків кожної частини. Кількість частин не повинна перевищувати семи, щоб не розпорошувати увагу й не стомлювати слухачів. Не варто перенасичувати лекцію фактами, “засипати слухачів” цифрами, датами, цитатами.
Висновки мусять логічно випливати з усього змісту лекції: узагальнювати основне й займати близько 5% часу й обсягу всього виступу. Доречним буде у висновку в підсумковий та настановний елемент щодо виконання певних дій. Лектор повинен бути готовий до запитань за темою виступу. Відповіді мусять бути короткими, виваженими.
5) Виступ, як правило, не готується завчасно, а є спонтанною реакцією на щойно почуте від промовця, доповідача. У лаконічному виступові промовець може порушити одне-два питання, чи дати на них конкретну відповідь, не відходячи від тематики порядку денного.
Виступ на зборі, семінарі передбачає:
– виклад суті певного питання;
– акцентування на основному;
– висловлення свого ставлення й оцінки
– підкреслення значущості, важливості й актуальності (чи навпаки);
– підкріплення своїх доказів прикладами (посиланнями на джерела).
Адресувати своє звернення промовець повинен не лише доповідачеві та президії, а й усім присутнім, слідкувати, щоб одержана ними інформація була зрозумілою і лягла в основу їхніх власних роздумів і висновків.
Підготовка тексту виступу. Перш за все це тривалий процес нагромадження (збирання) інформації з чітким окресленням кола тем, проблем на найближчий період та перспективних. Полегшує роботу використання комп’ютерних технологій.
Під час опрацювання матеріалу слід навчитися зафіксовувати інформацію для виступу за належним порядком (положення, постулати, гіпотези, хід міркування, аргументація, приклади, порівняння, ілюстративний матеріал, цифрові дані, висновки).
Роблячи виписки з цитатами, іменами, цифрами, відповідними поясненнями, схемами, таблицями, доцільніше користуватися картками однакового формату. На них зазначають розділ науки чи тему, стосовно якої можна використати зафіксований матеріал.
Опрацьовуючи наукові джерела, які безпосередньо не стосуються обраного дослідження, але з якими варто ознайомитися для загального уявлення про стан вивчення проблеми, пишуть анотацію. Вона складається з опису бібліографічних ознак книги, короткого викладу змісту, вказівок, кому адресовано це видання. Можна скористатися й готовою анотацією, якщо вона є в книзі.
Стисло викласти інформацію можна в тезах. Вони являють собою коротко сформульовані головні положення тексту, авторські висновки, їх обгрунтування. Тезувати можна основні положення тексту, ідучи за розвитком авторської думки, цитуючи ключові фрагменти. А можна викладати основні положення твору власними словами, уникаючи громіздких цитат.
Більш розгорнутою формою тез е конспект, у якому стисло викладають найчастіше в змісті джерела чи його фрагмента. Але цей вид роботи потребує попереднього укладання плану й тез опрацьовуваного твору. Як і тези, конспект можна укладати двома способами, але пам’ятати, що в тезах лише формулюється думка, ідея чи теорія, тоді як у конспекті треба відбити її розвиток.
Уміння раціонально зафіксувати та упорядкувати одержану інформацію сприяє її глибокому засвоєнню і свідчить про високу культуру розумової праці.
Ділова бесіда. Незважаючи на те, що ділова бесіда може мати різні форми, її учасники, спираючись на загальні підходи до ділового спілкування, керуються спеціальними для таких стосунків правилами. Давно помічено, що в ділових взаєминах вирішальну роль відіграють увага до співрозмовника, тактовність та вміння не лише говорити, а й терпляче й уважно слухати Ділова бесіда буде мати позитивний результат лише за умови уважного сприйняття співрозмовниками точки зору й доказів свого партнера, висловлених по суті, із відповідною тактовною реакцією щодо отриманої інформації. Ураховуючи проблематику, що буде порушуватися та час розмови, мету зустрічі, вік, стать, а також поведінку та характер взаємин учасників можна назвати такі основні фази ділової бесіди:
– установлення часу и місця зустрічі (на нейтральній, своїй, чужій території);
– спосіб виступу в контакт, початок розмови (на своїй території ініціатива належить господареві, він диктує правила гри. На нейтральній – тому, хто прийшов першим: це вітання, початкові фрази й жести для мобілізації уваги);
– формулювання конкретної мети зустрічі (у формі проблеми чи завдання);
– обмін пропозиціями і випрацювання рішень (оцінка, пропозиції та ухвалення чи не ухвалення рішення за кожним пунктом порушеного питання);
– фіксування остаточної домовленості й вихід із контакту, закінчення розмови (підведення підсумків, фіксування (у писемній чи іншій формі взаємних зобов’язань і розподіл функцій щодо реалізації рішення).
Обидві сторони повинні бути ввічливими, привітними, доброзичливими, виявляти інтерес і повагу до співрозмовника, чемність й емоційну стриманість у полеміці, тактовність і здатність до співчуття та розуміння проблем одне одного. Розмовляючи, слід дивитися на співрозмовника, щоб відповідно скоригувати подальший хід бесіди у разі втрати інтересу до теми. Для досягнення порозуміння слід не лише вміти переконливо говорити, а уважно слухати.
Ефект ділової бесіди залежить від того, як учасники готуються до неї, чи знають, якими принципами слід керуватися на окремих її стадіях, чи вміють контролювати свою поведінку під час розмови, чи вміють перетворити розмову на плідний діалог, чи враховують психологію партнера.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)